Надбання чи спадщина? Збереження чи охорона?

Україна потребує змін. В процесі перегляду існуючої системи центральних органів влади постійно лунають заяви про необхідність оптимізації та злиття деяких відомств за принципом спорідненості сфер. Десятилітня війна з росією унаочнює загрозливі масштаби пострадянської спадщини, що до цих пір не викорінена в законодавчій та нормативній базі, у побудові системи управління, в способах та методах діяльності відомств. Стрімко зростає й рівень суспільного усвідомлення цінності особливої історичної ролі України, наших національних традицій, культурного надбання.

Важливість збереження та розвитку культурного надбання нарешті набула рівня національної безпеки. Симптоматично, що це сталося лише зараз, а не на етапі розробки нашої Конституції незалежної України. Нині невід’ємною складовою усвідомлення суспільством унікальності нашої нації є безумовна цінність національного культурного надбання, як неповторного джерела самоідентичності. Десятилітній супротив України війні розв’язаній росією триває не лише за свободу, волю, за власні території, за незалежність нації, а й за збереження культурного надбання. Наша історична самобутність має таку ж особливу цінність як і життя людини.

Нинішній критичний стан у пам’яткоохоронній галузі України свідчить про невідповідність наявного нормативно-правового регулювання сучасним вимогам суспільства. Будь-які фрагментарні удосконалення окремих нормативів тільки посилюють кризові явища й напругу в суспільстві. Очевидною є необхідність переходу від ідеології охорони культурної спадщини до ідеології збереження культурного надбання.

Семантика таких визначень як «спадщина» та «надбання» має принципові відмінності, попри, здавалось би, очевидну спорідненість.

Спадщина – спадок, залишки, те що залишилось від попереднього власника.

Надбання – здобуток, придбане, засвоєне і неподільно належне.

Поняття збереження культурного надбання означає ощадливе, виважене управління історико-культурними ресурсами, їх застосування у соціокультурних динамічних процесах життя сучасного суспільства, де охорона є невід`ємною, але лише складовою частиною багатошарового процесу збереження надбання.

Як зберегти культурне надбання?

В експертному середовищі вже тривалий період існує обґрунтована впевненість в тому, що необхідне виокремлення сфери збереження та розвитку культурного надбання зі створенням окремого центрального органу виконавчої влади. Так, саме виокремлення, а не злиття з іншими гуманітарними напрямками діяльності. Це єдиний свідомий, відповідальний і оптимальний спосіб забезпечення збереження найбільш цінного. В системі органів центральної влади виокремлений орган збереження культурного надбання потребує найвищого півня підпорядкування.

Нинішня система управління демонструє нездатність забезпечення збереження, оскільки орієнтована на функцію, а не на результат. Наявна функція не здатна відповісти на виклики не лише воєнного стану, а і мирного життя.

Якщо зовсім стисло охарактеризувати ситуацію, то до цих пір не всі пам’ятки, взяті на облік у 20 столітті, увійшли в Державний реєстр нерухомої культурної спадщини, сам реєстр як електронну систему до цих пір не створено. Існуючий центральний орган, з моменту прийняття галузевого закону у 2000 році і до тепер, продовжує збирати статистику по кількості пам’яток за типами, всіма видами і категоріями, а поготів і щойно виявлених об’єктів культурної спадщини. Поточний облік пам’яток зберігає лише базову і зазвичай дуже обмежену інформацію про пам’ятку, первинні облікові дані, але не накопичує як база інформацію про подальше «життя», зміни власників, дослідження, реставрацію пам’ятки після потрапляння в реєстр. До цього часу відсутнє системне страхування ризиків втрати та/або здійснених капіталовкладень у пам’ятки, не створено преференцій для приватних власників та спонсорів збереження пам’яток. Оскільки електронна система тестується, наповнюється, але ще не завершена, то зараз немає кореляції з іншими реєстрами, а отже майбутні власники, правоохоронні органи, землевпорядна електронна система не мають кореляції з даними про пам’ятки та наявними обмеженнями.

Відповідальність за збереження нерухомого культурного надбання за статтею 54 Конституції України покладена на державу і відповідно на центральний орган у сфері охорони культурної спадщини. Основний галузевий Закон України «Про охорону культурної спадщини України» у преамбулі зазначає, що охорона об'єктів культурної спадщини є одним із пріоритетних завдань органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Але, до цих пір сама система регіональних та місцевих органів охорони культурної спадщини повноцінно не створена – в окремих випадках департаменти, а здебільшого місцеві управління, відділи культури почасти номінально виконують функції щодо охорони культурної спадщини.

Значення, місце та роль культурної спадщини у функціоналі центрального органу найкраще ілюструє положення про існуюче міністерство, в якому рухоме та нерухоме культурне надбання посіло позиції починаючи з п.73 основних завдань, а ведення Державного реєстру - п.94⁷. Водночас, це напевно одне з небагатьох відомств, що до цих пір не має власного Положення про організацію наукової діяльності закладів культури. Поза тим, музеї та державні історико-культурні заповідники належать до організацій, що ведуть в першу чергу науково-дослідну діяльність.

До найбільш поширених сьогодні в суспільстві резонансних питань пов’язаних зі збереженням культурного надбання як правило належить захист нерухомих пам’яток/комплексів пам’яток від свідомого нищення та низка пов’язаних з цим питань - дотримання норм закону, наявності охоронних договорів, своєчасних реставраційних або реабілітаційних заходів, дотримання визначеного законом режиму використання територій пам’яток. В першу чергу місцевими громадами увага звертається на процеси своєчасного взяття пам’яток на облік, належного утримання, відповідального ставлення девелоперів, власників до самих пам’яток та їхніх територій.

Водночас, болючим питанням є забезпечення якості реставраційних робіт, при тому що сутність реставраційних робіт знівельована активною участю в таких заходах недосвідчених та не підготовлених професійно учасників будівельного процесу. Долучення реставраторів-професіоналів до державного замовлення вже чимало років відбувається у «ручний» спосіб, а здебільшого право перших у таких процесах відводиться представникам знайомих чиновникам компаній.

Позатим, навіть в умовах очевидної стагнації сфери охорони пам’яток суспільство не в повній мірі поінформовано наскільки ширшим є, а тим більше має бути функціонал державного управління культурним надбанням.

Центральний орган виконавчої влади зі збереження культурного надбання в ідеалі має забезпечити управління усім різноманіттям культурного надбання: матеріальним і нематеріальним, нерухомим і рухомим.

До основних завдань такого ЦОВВ сьогодні мають бути віднесені ті функції, що безпосередньо мають здійснюватися вже зараз:

впорядкування, налагодження взаємодії та регулювання правових та суспільних процесів у сфері збереження та використання культурного надбання;

сприяння виявленню нових об’єктів культурного надбання, координація наукових досліджень та просвіти, координація процесів збереження культурного надбання, програмування його розвитку та промоції;

ведення електронної системи Реєстру культурного надбання, єдиної бази даних матеріального і нематеріального надбання (сьогодні ЦОВВ відповідає за Державний реєстр нерухомих пам’яток, електронний реєстр музейного фонду України, електронний реєстр нематеріального культурного надбання);

моніторинг фізичного стану та використання нерухомого культурного надбання України (до цих пір система охорони пам’яток працює за принципом опрацювання звернення та наслідків, а не зацікавленості у системному моніторингу реального стану справ щодо використання нерухомих об’єктів культурної спадщини, аналізу поточних даних, програмування та контролю заходів зі збереження);

взаємодія з професійними інституціями та громадськими організаціями, організаціями-донорами у сфері збереження культурного надбання (ініціативи громад) з виявлення та залучення до суспільного життя об’єктів культурного надбання, зацікавленість бізнесу та/або благодійних організацій потенціалом пам’яток – культурних об’єктів має супроводжуватися професійними інституціями, носіями науково-дослідного потенціалу, які виконують увесь необхідний обсяг науково-теоретичних, науково-дослідних, науково-проектних робіт, оцінку й страхування культурних об’єктів, реставрацію, реабілітацію тощо));

координація діяльності та сприяння інституційному зростанню історико-культурних заповідників та музеїв (забезпечення розвитку закладів, які перебувають у державній власності, підпорядкуванні ЦОВВ, розвиток наукових досліджень нерухомого культурного надбання в державному секторі, водночас - методична та координаційна підтримка розвитку закладів культури інших форм власності);

музейна справа та координація процесів збереження музейних колекцій (музейні колекції в закладах державної форми власності сьогодні зберігають сотні тисяч музейних предметів – колекції рухомого культурного надбання,  забезпечення збереження якого потребує комплексу заходів з якісного утримання, наукового дослідження, реставрації, експонування, убезпечення від можливих наслідків воєнних дій, промоції на національному та міжнародному рівнях; разом з тим на державному рівні потрібна підтримка заходів із захисту та збереження музейних колекцій всіх форм власності, адже вони є суспільним надбанням);

контроль переміщення та повернення культурних цінностей (суспільно важлива складова діяльності ЦОВВ не лише в умовах воєнного стану, а особливо за наслідками війни; величезний обсяг культурних цінностей був незаконно вивезений і потребує повернення, вже відбувається і продовжиться копітка робота з пошуку та повернення наших музейних цінностей, колекцій артефактів, що були незаконно вивезені і поступово повертаються в Україну);

взаємодія з міжнародними організаціями у сфері збереження культурного надбання (війна спричинила безпрецедентну хвилю тісної взаємодії України з всіма міжнародними організаціями, що працюють у сфері збереження культурного надбання на міжнародній арені; нині розгортається тісна і продуктивна робота з імплементації міжнародних конвенцій в першу чергу захисту культурних цінностей у випадку збройного конфлікту; розширення Списку всесвітньої спадщини; забезпечення охорони нематеріального культурного надбання; розгортається міжнародна співпраця у царині подолання наслідків воєнних дій для нерухомого культурного надбання, міжнародні фонди активно долучились до протиаварійних та реабілітаційних заходів на постраждалих пам’ятках);

взаємодія з правоохоронними органами у сфері збереження культурного надбання (важливий напрямок діяльності, що стосується деокупованих територій, вчасної та кваліфікованої фіксації злочинів проти культурного надбання, нанесених збитків, консолідації діяльності щодо збору доказової бази та формування якісної позиції у позовній діяльності на міжнародному рівні);

забезпечення формування та реалізації державних, регіональних і місцевих програм розвитку культурного надбання та музейної справи (базовий процес, що потребує системної моніторингової, аналітичної та програмної роботи).

З огляду на вище висловлене, визначення окремого органу для реалізації вказаних завдань є вкрай важливим кроком убезпечення від занепаду, а водночас по суті він же є перехідною ланкою до повноцінного виваженого управління культурним надбанням України.

В перспективі виважене управління історико-культурними ресурсами України потребує синергетичної взаємодії публічного управління, приватного капіталу, професійного забезпечення та суспільної підтримки при реалізації стратегічно орієнтованих програм і проектів.

Управління культурним надбанням України має бути діяльністю, спрямованою на співорганізацію та взаємодію просторів державного, муніципального управління, міжнародного партнерства, громадської активності, професійних організацій та приватного бізнесу.

Правове упорядкування цих відносин потребує оновлення юридичного поля, розробки Кодексу збереження культурного надбання, що й має стати завданням та прерогативою виокремленого незалежного центрального органу влади.