За кого помирають наші хлопці?

Загалом це — мала батьківщина одного мого київського приятеля. А цікавить вона мене того, що років із п’яток тому, коли вже кипіла підла московська агресія в Криму і на Донбасі, повернувшись якось із села він із серцем мені сказав:

—Прокляті малороси, ніяк не нап’ються крові українців.

— Це ж як, — справився я.

— А в прямому розумінні цього слова. Йду, розумієш, по населеному пункту. Вітаюся через паркан з односельцями. Справляюся, як живеться-можеться. Чи не всюди відповідь однакова: очікують, мовляв, на прихід… Путіна.

— Та ви що з глузду з’їхали? — починаю я їх шпетити, розповідає мій знайомий Василь Іванович. — Невже хочеться під ФСБ в ярмі походити? Хочете повернення Леніна-Сталіна у центр села? Зіскучились за Лаврентієм Павловичем?

Відповідь, знаєш яка мені? — мовить мій приятель. — Майже під копірку: ’’можливо, раша дасть роботу.’’

Звісно, що мій знайомий від лютого 2022 року в рідних краях не бував, а ось у телефонному режимі за цей час поспілкувався з багатьма знайомими. Бо там мешкають і друзі, однокласники, племінники, родичі дружини. Її рідний брат днями розповів, що росіянці викопали окопи посередині вулиць села. Ось-ось почнуться там бойові дії. Ото вже весело буде… Дочекалися Путлєра…

— І що ж твої односельчани, Вася? — Запитую. — Допоміг їм Путін?

— Ти знаєш, — відповідає, — дехто і далі каже, що при москалях все-таки веселіше, бо можна хоч якісь гроші заробити. Напишеш на когось донос, звинуватиш свого ворога в тому, що він гарно відгукується про Збройні сили України, про їхню техніку, точніші удари – отримаєш сто п’ятдесят-двісті гривень. Того візьмуть на підвал, а ти кайфуєш…

—Якість справжні мазохісти мешкають в твоєму селі, — кажу приятелю.

— Може бути, що й так воно й є, — без найменшої образи погоджується мій знайомий. — Сто років тому і пізніше ці краї заселили здебільшого вихідцями з дрімучої Расєї-матушки. Бо занадто багато по селах виявили ’’ворогів народу’’, куркулів. А потім у цих благодатних краях селилися здебільшого вертухаї, які служили охоронцями в трудових таборах Сибіру, Далекого Сходу. Стерегли українців на Колимі. От вони й чекали повернення СВОЇХ без малого сто років. І таки діждалися.

Путінці ввійшли сюди за сприяння українських зрадників, а чим же ж поживитись? Статки в людей невеличкі. Завдяки Каховському морю майже під вікна кожної оселі запливала риба. Хоч руками лови. Але ж росіянці-ідіоти зірвали Каховську ГЕС, обірвався цей дармовий прибуток.

Примітили окупанти, що місцева школа попередньої зими надбала велику гору… вугілля. І пішов цей дармовий ресурс на обгортання російської слави. Почали видавати паливо лише тим, хто активно і цілеспрямовано підтримує владу. Хто отримує російські паспорти. Повезли по подвір’ях цих людей дармове паливо. Оце ж бо влада!

Одне слово, хто молився на Путіна, в того дві зими було тепло в хаті.

От мій знайомий Василь Іванович і каже:

—Коли звільнять моє знамените село у Василівському районі Запоріжжя, перш-на-перш поїду в ті краї. Шукатиму тих, кому взимку було душно на паливних харчах моєї рідної школи. Важливо відправити всіх запроданців слідом за крейсером ’’Москва’’, насамперед, колишніх вертухаїв у їхні рідні краї. Досить миритися з рашівськими ’’ждунами’’.