Катя Гандзюк: коли смерть обнуляє все

Це жорстко і цинічно прикладати людське життя до виборчого потенціалу політичної еліти, але визнаємо: смерть Каті Гандзюк звела нанівець ці зусилля, котрі записала собі в актив нинішня влада. Що таке надання Томосу супроти систематичного порушення в нашій країні шостої заповіді? І що таке безвіз, протиставлений реальній загрозі людському життю, котра стала у нас буденщиною?

          Кучма, Янукович, Порошенко – ці троє президентів набули кожен своє неповторне тавро: Кучма – за Гонгадзе, Янукович – за Євромайдан, Порошенко – за ряд нападів та замахів, серед яких вбивство Катерини виділяється особливим садизмом. Мабуть, українські правителі просто не можуть спокійно піти у відставку, не вписавшись в той чи інший асоціативний ряд. Причому ряд зі знаком «мінус».

           Є ще одна подібність. За Кучми почали вбивати журналістів, тобто представників «четвертої» влади. За Януковича удару зазнав той зріз соціуму, котрий був представлений на Євромайдані. За Порошенка смерть забрала представницю покоління боротьби, одну з тих, кого називають громадськими активістами. Що спільного в усіх трьох випадках? Те, що кожного разу влада виявляється неспроможною виконувати свої функції, і замість неї роботу починають виконувати журналісти, ситуативні революціонери, активісти.

           І всіх їх згодом влада страчує. Якщо не власноруч, як це було з Гонгадзе, то страчує самою байдужістю до беззаконня і розбою на вулицях. Аби надалі ніхто не заважав.

           Розпізнавальним знаком нинішньої влади стане питання «Хто замовив…», а згодом – «Хто вбив Катю Гандзюк?». Так, від постійних втрат соціум вже наростив собі достатньо товсту шкіру, яка, тим не менш, все ще лишається вразливою. Нас одночасно і тяжко, і легко ввести у стан шоку. Ми все ще здатні відчувати сильний біль, бо його постійно підживлюють нові втрати. Не все атрофоване і не все стало звичкою – читати або чути про чергові жертви все так само нестерпно. Особливо, коли жертві лише 33 (символічний вік), коли вона – яскрава особистість, і коли – як прийнято казати у таких випадках – усе життя попереду. Було попереду… 

           Безперечно, що і вчорашні, і позавчорашні смерті активістів викликають глибоке обурення, але від вбивства Каті Гандзюк пішов зворотній відлік.

           З багатьох причин. Зокрема, й тому, що вбито її не просто пострілом у потилицю, і навіть не миттєвим вибухом – три місяці пекельного болю від випаленого кислотою тіла не просто закликають до правосуддя – вони вимагають помсти. Не багатьом жертвам системи випадає перед смертю нагода сказати їй щось в обличчя. Гандзюк же вимовила дуже значимі слова – про те, що вона зі своїм спотвореним обличчям і тілом виглядає все ж краще, ніж справедливість у нашій країні.     

           І не лише справедливість. Так само виглядає і якість державного сервісу з усіма його правоохоронними та судовими установами, з прокурорським наглядом та антикорупційними заходами. Так само виглядає і побудова громадянського суспільства, де громада позбавлена реального впливу та права голосу, а ті, хто починає давати цьому голосу волю, миттю опиняється на лікарняному ліжку або й у домовині.

           Україна, побудована сьогочасними політичними елітами, спонукає лише до одного: використати знаменитий порошенківський безвіз не за прямим призначенням. Не для туризму, а для евакуації з корабля, котрий пливе хвилями сірчаної кислоти. Тим більше, якщо в недалекому майбутньому на пасажирів чекає ще більш вражаюча кораблетроща: за пару днів до нападу Катя Гандзюк із жахом говорила про те, що за якийсь рік в парламенті України з’явиться Віктор Медведчук. Можливо, саме так все і буде, бо до того йде.

           Відсутність покарань для злочинців – це ще пів-біди. По-справжньому страшно стає тоді, коли ці самі злочинці набувають статусності та преференцій. Як нагороду за кривду, яку вони чинили.

           І це поширюється на медведчуків усіх калібрів. Бо саме зараз мажорку Зайцеву, винну у смерті кількох людей, всіляко намагаються врятувати від тюрми. Суд приймає рішення повернути усі експертизи на кола свої, а адвокат віщає про тяжку хворобу підопічної – «посттравматичну енцефалопатію головного мозку». В цьому чудово сформульованому висновку – діагноз для України. Енцефалопатія головного мозку, котра поширюється на всі владні прошарки, передаючись, мабуть, повітряно-крапельним шляхом. Або навіть силою думки.

           В суспільстві, де ми живемо зараз, більше немає поділу на «своїх» та «чужих». Чужі отримують парламентські перспективи, а свої – кулю, вибухівку чи кислоту. Держава більше не захищає й не рятує нікого – крім дуже вузького кола обраних. Що ж до злочинів, то у них є лише дві перспективи – або діяння не розкрите, або винні відмазані. Є, щоправда, один додатковий варіант – це коли постраждалу сторону звинувачують у тому, що вона «сама винна». Саме так вчинив Ілля Кива, закинувши Катерині Гандзюк, що та, мовляв, розкрадає міський бюджет.

          Чи соромно зараз Киві? І чи подадуть у відставку Аваков із Луценком? В Словаччині після вбивства журналіста свою посаду добровільно залишив прем’єр-міністр. Але це – у Словаччині. Я не пригадую випадку, аби будь-який скандал чи резонансний злочин в Україні відірвав би чиновника від його крісла. Ні, держава краще буде й надалі поглиблювати конфлікт між собою та соціумом. Ухиляючись від відповідальності, влада швидше піде шляхом залякувань та «зачистки» території, доручаючи цю «місію» ситуативним кілерським групам. «Тітушки» нині еволюціонували в душогубів-садистів, і все це також – за мовчазної згоди системи.

           У відповідь на таку ситуацію суспільство застосує вивірений еволюцією механізм захисту – воно або тікатиме, або атакуватиме. Гадаю, зайве пояснювати, що кожен з цих варіантів означає повну й остаточну катастрофу України.