Розлучення дитини з матір'ю - визначення місця проживання з батьком

Згідно з ч. 1 ст. 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, що ратифікована Україною 27 лютого 1991 року, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється як найкращому забезпеченню інтересів дитини.  

При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови:

по-перше , у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною;

по-друге , у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (п. п. 94-102. рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Мамчур проти України» від 16 липня 2015 року ( заява № 10383/09).

Як Європейський Суд з прав людини зазначив у рішенні у справі «Нойлінґер та Шурук проти Швейцарії» (п.136) ( Neulingerand Shuruk v . Switzerland ), ([ВП], заява № 41615/07, ЄСПЛ 2010 року), інтерес дитини складається з двох аспектів. З одного боку цей інтерес вимагає, що зв'язки дитини з її сім'єю мають бути збережені, за винятком випадків, коли сім'я виявилася особливо непридатною. Звідси випливає, що сімейні зв'язки можуть бути розірвані лише у виняткових випадках, та що необхідно зробити все, щоб зберегти особисті відносини та, якщо і коли це можливо, «відновити» сім'ю [рішення у справі «Гнахоре проти Франції» (Gnahore v. France), заява № 40031/98, п. 59, ЄСПЛ 2000-ІХ].

З іншого боку очевидно також, що в інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у здоровому середовищі, та батькам не може бути надано право за статтею 8 Конвенції на вжиття таких заходів, що можуть завдати шкоди здоров'ю та розвитку дитини (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Ельсхольц проти Німеччини» (Elsholz v. Germany), [ВП], заява № 25735/94, п. 50, ЄСПЛ 2000-VIII, та у справі «Марсалек проти Чехії» (Marsalek v. theCzechRepublic), заява № 8153/04, п. 71, від 4 квітня 2006 року)».

Відповідно до частин першої та другої статті 171 Сімейного кодексу України дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім'ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім'ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками спору щодо її місця проживання.

Згідно з принципом 6 Декларації прав дитини дитина для повного і гармонійного розвитку її особи потребує любові і розуміння. Вона повинна, якщо це можливо, зростати під опікою і відповідальністю своїх батьків і, в усякому разі, в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості; малолітню дитину не слід, крім тих випадків, що мають виключні обставини, розлучати з матір’ю.

Д екларація прав дитини від 20.11.1959 р., на принцип 6 якої останнім часом часто посилається в справах Верховний Суд України (зокрема,  справі №6-2445цс16) , не є міжнародним договором. Декларація прав дитини прийнята Резо люцією Генеральної Асамблеї ООН 1386 (XIV) від 20 листопада 1959 року та не передбачає будь-яких інших умов надання згоди на її обов'язковість державами-членами ООН. Згідно зі статтею 9 Статуту ООН Генеральна Асамблея складається з усіх членів Організації. У контексті міжнародного права такі документи як декларації міжнародних організацій відносяться до так званого «soft law» і з формально-юридичної точки зору не є тим жорстким правом, яке зобов'язує державу діяти в певний спосіб.

Відтак, принцип ст. 6 Декларації, за яким малолітня дитина може бути розлучена зі своєю матір'ю лише у винятковій ситуації, не можна тлумачити безальтернативно й категорично таким чином, що у матері малолітньої дитини мається перевага перед батьком при вирішенні питання щодо визначення місця проживання дитини, приймаючи до уваги рівність прав обох батьків щодо дитини, що витікає як зі  статті 141 Сімейного кодексу Украни, так і зі змісту Конвенції про права дитини.

Під забороною розлучення дитини з своєю матір’ю в контексті Декларації прав дитини слід розуміти не обов’язковість спільного проживання матері та дитини, а право на їх спілкування, турботу з боку матері та забезпечення з боку обох батьків, у тому числі матері прав та інтересів дитини, передбачених Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року.

Поняття «розлучення» не співпадає з поняттям «визначення місця проживання», оскільки мати дитини у разі визначення місця проживання дитини з батьком не обмежена у своєму праві на спілкування з дитиною, турботу відносно дитини та участь у вихованні дитини і може реалізувати свої права шляхом домовленості з батьком дитини щодо встановлення часу спілкування або за рішенням органу опіки та піклування, або за судовим рішенням.

На жаль, судова практика останнім часом плутає ці поняття й порушує принцип рівності прав батька та матері щодо дитини, що, по суті, є дискримінацією за ознакою статі. Інтереси дитини зачасту у подібних спорах узагалі виявляються «за бортом».