Пріоритет застави перед іншими кредиторами боржника

31 травня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 296/314/19, провадження № 61-12645св22 (ЄДРСРУ № 111251191) досліджував питання щодо пріоритету забезпечувального обмеження та право заставодержателя на позов про звільнення майна з-під арешту.

Відповідно до статті 572 ЦК України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов`язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

Статтею 589 ЦК України передбачено, що у разі невиконання зобов`язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави. За рахунок предмета застави заставодержатель має право задовольнити в повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов`язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв`язку із пред`явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором.

Аналогічне правило міститься у статті 19 Закону України «Про заставу».

Згідно з частиною першою статті 590 ЦК України звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до частини другої статті 590 ЦК України заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, коли зобов`язання не буде виконано у встановлений строк (термін), якщо інше не встановлено договором або законом.

Частинами першою, сьомою статті 20 Закону України «Про заставу» визначено, що заставодержатель набуває права звернення стягнення на предмет застави в разі, якщо в момент настання терміну виконання зобов`язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано, якщо інше не передбачено законом чи договором. Звернення стягнення на заставлене майно здійснюється за рішенням суду або третейського суду, на підставі виконавчого напису нотаріуса, якщо інше не передбачене законом або договором застави.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 21 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» до забезпечувальних обтяжень, зокрема, належить застава рухомого майна згідно з параграфом 6 глави 49 ЦК України, що виникає на підставі договору.

За частиною другою статті 22 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» за рахунок предмета обтяження обтяжувач має право задовольнити свою вимогу за забезпеченим обтяженням зобов`язанням у повному обсязі або в частині, встановленій договором. Розмір забезпеченої обтяженням вимоги визначається на момент її задоволення і включає:

1) відшкодування витрат, пов`язаних з пред`явленням вимоги і зверненням стягнення на предмет обтяження;

2) сплату процентів і неустойки;

3) сплату основної суми боргу;

4) відшкодування збитків, завданих порушенням боржником забезпеченого зобов`язання або умов обтяження;

5) відшкодування витрат на утримання і збереження предмета обтяження.

Аналіз статей 546, 572, 576, 577 ЦК України, статей 1, 4 Закону України «Про заставу» дає підстави для висновку, що суть застави полягає в тому, що кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов`язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника (постанова Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 921/5/18).

У постанові від 10 квітня 2018 року у справі № 910/4772/17 Верховний Суд зазначив, що в разі коли належно зареєстрована іпотека виникла раніше за накладення арешту для задоволення вимог стягувачів, інших, ніж іпотекодержатель, суд має звільнити з-під арешту іпотечне майно. При цьому немає підстав для відмови у звільненні з-під арешту зазначеного майна у зв`язку з відсутністю реального порушення боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання на момент пред`явлення відповідної вимоги; факт порушення основного зобов`язання, яке забезпечене іпотекою, є лише умовою реалізації гарантованих іпотекою прав іпотекодержателя і не пов`язується з його існуванням, а отже, й порушенням шляхом арешту та заборони відчуження предмета іпотеки.

Верховний Суд врахував, що іпотека є видом застави, а тому загальні висновки щодо пріоритету забезпечувального обмеження, викладені у наведеній постанові Верховного Суду, підлягають застосуванню.

Згідно з частиною першою статті 48 Закону України «Про виконавче провадження» звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні (списанні коштів з рахунків) та примусовій реалізації. Про звернення стягнення на майно боржника виконавець виносить постанову.

Отже, накладення арешту на нерухоме майно є першим етапом звернення стягнення на майно боржника, за яким слідують вилучення та примусова реалізація майна.

Згідно із частиною першою статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.

Підсумовуючи, позов про зняття арешту з майна може бути пред`явлений власником, а також особою, яка володіє на підставі закону чи договору або іншій законній підставі майном, що не належить боржнику (речове право на чуже майно).

До такого висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 07 листопада 2018 року у справі № 921/5/18.

Верховний Суд у зазначеній постанові також наголосив, що оскільки накладення арешту на майно має наслідком заборону відчуження арештованого майна, то ним, у разі невиконання боржником забезпеченого заставою зобов`язання, порушується право саме заставодержателя на одержання задоволення своїх вимог за рахунок предмета застави. Саме заставодержатель, а не боржник, має право на звернення до суду із позовом про зняття арешту із заставленого майна у разі звернення стягнення на це майно для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, в порядку примусового виконання за виконавчими документами.

У постанові Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 910/7221/17 та підтримана Верховним Судом у постанові від 06 лютого 2020 року у справі № 640/7964/19 передбачено, що відповідно до частини першої статті 585 ЦК України, частини першої статті 16 Закону України «Про заставу» право застави виникає з моменту укладення договору застави, а у випадках, коли договір підлягає нотаріальному посвідченню, - з моменту його нотаріального посвідчення, крім випадків, установлених законом.

Реєстрація застави не пов`язується з моментом виникнення права застави та не впливає на чинність договору застави (частина друга статті 16 Закону України «Про заставу»).

Відповідно до частин другої, третьої статті 12 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» реєстрація обтяження надає відповідному обтяженню чинності у відносинах з третіми особами, якщо інше не встановлено цим Законом. У разі відсутності реєстрації обтяження таке обтяження зберігає чинність у відносинах між боржником і обтяжувачем, проте воно є не чинним у відносинах з третіми особами, якщо інше не встановлено цим Законом. На підставі реєстрації встановлюється пріоритет обтяження, якщо інші підстави для виникнення пріоритету не визначені цим Законом.

ВИСНОВОК: У відносинах з третіми особами, зокрема й зі стягувачами, які не є заставодержателями, обтяження є чинним, якщо, за загальним правилом, зареєстроване у відповідному реєстрі, а отже існує пріоритет забезпечувального обмеження (застава/іпотека) та право заставо-,  іпотекодержателя на позов про звільнення майна з-під арешту.