Держава завжди формує свій публічний фасад з підгодованих представників громадянського суспільства, вихідців з грантоїдських організацій, створюючи ілюзію відкритості політичної системи й готовності покращувати життя в країни.
Тема ефективностіроботи громадських організацій у нашійкраїні дуже непроста й болісна. Поприпрямі законодавчі обмеження, 9 з 10 такихструктур в Україні працюють лише назбільшення прибутків свого керівництва.
Молодіжні організації тапрофесійні товариства, партії (тежбуцімто «неприбуткові» за законом) таконсультаційні громадські об’єднанняпри органах влади, благодійні фонди тасуспільні рухи – усі прагнуть нереалізації офіційно визначених статутнихцілей, а насамперед грошей. Коштів віддержави, олігархів, приватних та урядовихіноземних інвесторів під будь-які,навіть найбезглуздіші проекти.
У цьому немаєнічого дивного. Етику та схеми поведінкиосновних гравців формує сам ринок. Якщоє люди, готові витрачати гроші на«розвиток демократії», то завждизнайдеться якась організація а ля «Рогий ратиці для підтримки демократії» або«Комітет боротьби з кривавим режимом»,готова ці гроші освоїти.
Відтак, вУкраїні існують лише два принциповорізні типи громадських організацій.Перші працюють на дотації різнихгрантових фондів заради отримання«легких грошей». Другі мають на метівиконання конкретної місії чи захистправ певної суспільної групи. І їх удесятки разів менше, ніж грантоїдів.
Звісно, різниця між цимитипами умовна. Та краще за все її можнавизначити за наступним критерієм: навідміну від грантоїдів, реальнігромадські організації здебільшогоіснують на членські внески та пожертвивід громадян України, що підтримуютьїхню діяльність.
Грантоїди ж зацікавленілише в тому, щоб заробитиякомога більше грошей, максимальноскоротивши витрати на виконанняпроектів. Вони працюють за відкати за«пофарбоване небо» від третіх осіб:підприємців, експертів і т.п. Якщогрантоїдській організації вдаєтьсяпереконливо симулювати ефективнуроботу, значить, нею керують дійсноталановиті пройдисвіти.
Однак наразів Україні поступово змінюються й форматфункціонування громадських організацій,і рівень суспільного контролю за їхньоюдіяльністю. Кількість грошей, що заходитьу «громадських сектор», невпиннозменшується, що демотивує грантожерів.І добре. Бо на стабільній роботі справжніхгромадських організацій не можутьпоставити хрест ані криза, ані війна(єдиний виняток – тотальна окупація).
Такі скрутні часи – найкращапора, аби відділити зерна від полови.Це стало очевидним після революціїгідності та початку війни на сході.Саме тоді визначився авангард українськогогромадського руху. Він діяв відкрито,ефективно та швидко, працюючи наволонтерських засадах.
Ці зміниторкнулися й роботи київської громадськоїорганізації «Єдина Сила», яку я очолюювже більше року. Саме досвід розвиткумісцевої ГОшки дав мені можливістькритично поглянути на громадськийсектор України та стати свідком йогоеволюційних перетворень.
За цей рік робота організаціїкардинально змінилася.
«Єдина Сила»створювалася як експеримент, спробаз’ясувати, наскільки наших друзів,приятелів та знайомих зацікавлятьспортивні ініціативи та акції з вирішенняпроблем міста силами самих киян.
Розпочинали роботу в мирний час – ще до революційнихподій у столиці (а точніше – навесні2013 року).
У нас була амбітна мета, надвтіленням якої ми працюватимемо йнадалі, – дати можливість зацікавленіймолоді реалізуватися в спорті. Беззайвих розмов і піару просто взяти йнадати тренувальні бази, спортивнеустаткування та тренерів тим, хто всьогоцього не має.
Зі стартових ресурсів малидва десятки однодумців (переважноколишніх спортсменів, а також студентіві випускників столичних вишів), невеликийофіс для зустрічей, консультацій тарозробки проектів і членські внески,яких вистачало хіба що на канцелярськезабезпечення.
Ми ходили в«рожевих окулярах», думаючи, що нашіідеї щодо розбудови спортивноїінфраструктури Києва когось зацікавлять.Звісно, це були марні надії. Порожніочі чиновників, підозрілі поглядидепутатів і роздратовані відмовкиполітиків – це все, чого ми домоглисяв перші місяці роботи.
Наша перша місцеваініціатива з відкриття безкоштовнихспортивних секцій при київськихзагальноосвітніх школах не знайшлапідтримки в тодішньої влади. Намнеодноразово натякали, що організаціязаходить на територію чужих інтересів.Дозволів ми так і не отримали, хочабилися за них не один місяць.
Другиймісцевий проект був успішним завдякивідсутності держаних органів в схемійого реалізації. Ми змогли швидко знуля створити футбольну команду (ФК«Єдина Сила»), яка не має жодногопрофесійного гравця, але стабільно йдоволі результативно виступає узмаганнях ФФК.
Так ми чітко усвідомили, щобудь-які домовленості з владою не вартінавіть часу, витраченого на обговоренняпроекту. Усе слід робити тільки власнимисилами, працювати на результат, а недля відмивання грантів чи рекламнеокозамилювання.
Досвід звернення додержавного політичногокерівництва ще раз це підтвердив.Пропозиції щодо реального реформуваннядіяльності профільного міністерстванікого не цікавили. А допомагатипсевдоблагодійникам піаритися навідкритті спортивних майданчиків чиорганізації фінансово непрозорихтурнірів ми не мали жодного бажання (атакі пропозиції нам неодноразовонадходили).
Тому після початку революціїнаша команда взялася за те, чим займалисявсі притомні кияни, – забезпеченняпотреб Майдану. На певний проміжок часуми повірили в те, що зможемо змінитиправила гри, зруйнувати гнилу системуй побудувати нову.
Незважаючи на подальшерозчарування наслідками революції(поверненням до влади популістів,державних зрадників та казнокрадів) явдячний всім ЄСівцям, які пліч-о-плічзі мною мерзли на граніті в центрістолиці, а особливо Віталію Гнатенку,який працював у команді «ЄвромайданSOS», ІриніАнатоліївні Самойленко, Учителю рідноїмови та послідовній захистниці ідеїукраїнського патріотизму, і В’ячеславуГорєву, постачальнику десятківпротигазів, пального, медикаментів іпродуктів.
Не приховуватиму:ми покладали певні надії на нову владу,сподівалися, що новий очільникМіністерства молоді та спорту нарештіпочне процес реформування спортивноїгалузі, залучивши до нього нашу та іншіукраїнські громадські організації. Та сталося не так якгадалося: спортивна царина отрималанове обличчя в особі ДмитраБулатова. Та на зміні фізіономії міністравсі реформи й закінчилися.
Пройшовши за рік повнийпсихологічний цикл у своїй діяльності(від намагання вести конструктивнийдіалог з владою до її тотальної критикита прямої політичної конфронтації), миненадовго повернулися до першого етапу.
Та згодом зрозуміли, щодержава зовсім незацікавлена у створенні дієвих механізміввзаємодії між реальними громадськимиоб’єднаннями та чиновницьким апаратом.Тому нам знову не лишається нічого,окрім тотальної критики влади. Тільки тепер ми остаточнозбагнули, що жодна українська політсилане відповідатиме громадським очікуванням,допоки не стане абсолютно відкритоюта інтегрованою в суспільство.
Держава завжди формує свійпублічний фасад з підгодованихпредставників громадянського суспільства,вихідців з грантоїдських організацій,створюючи ілюзію відкритості політичноїсистеми й готовності покращувати життяв країни. Але всі цілюди неминуче втрачають свої посади,коли агонія чергового режиму виливаєтьсяв масові народні протести.
Останнійпосів представників громадськогосектору у владі очікує така ж доля, бо9 з 10 цих неофітів є грантожерами, щорозглядають набуті адміністративніможливості лише як інструмент длясамозбагачення.
Поки всідієві, а не грантоїдські організації(у тому числі й наша команда) перебуваютьу сум’ятті й виконують функції військовихпостачальників, розбиратися з саботажемвлади просто немає часу.
Але щойно війна закінчиться(а це рано чи пізно станеться, бо немаєночі, після якої б не настав день), мипочнемо розбудовувати власну організаціюй допомагати всім іншим реальнимгромадським ініціативам, аби разомборотися зі свавіллям олігархів,чиновників і політиків, впевнених, щобудь-кого в Україні можна купити,залякати чи прибрати.
