Чи можна створити дієві громадські організації в Україні

Тема ефективності роботи громадських організацій у нашій країні дуже непроста й болісна. Попри прямі законодавчі обмеження, 9 з 10 таких структур в Україні працюють лише на збільшення прибутків свого керівництва.

Молодіжні організації та професійні товариства, партії (теж буцімто «неприбуткові» за законом) та консультаційні громадські об’єднання при органах влади, благодійні фонди та суспільні рухи – усі прагнуть не реалізації офіційно визначених статутних цілей, а насамперед грошей. Коштів від держави, олігархів, приватних та урядових іноземних інвесторів під будь-які, навіть найбезглуздіші проекти.

У цьому немає нічого дивного. Етику та схеми поведінки основних гравців формує сам ринок. Якщо є люди, готові витрачати гроші на «розвиток демократії», то завжди знайдеться якась організація а ля «Роги й ратиці для підтримки демократії» або «Комітет боротьби з кривавим режимом», готова ці гроші освоїти.

Відтак, в Україні існують лише два принципово різні типи громадських організацій. Перші працюють на дотації різних грантових фондів заради отримання «легких грошей». Другі мають на меті виконання конкретної місії чи захист прав певної суспільної групи. І їх у десятки разів менше, ніж грантоїдів.

Звісно, різниця між цими типами умовна. Та краще за все її можна визначити за наступним критерієм: на відміну від грантоїдів, реальні громадські організації здебільшого існують на членські внески та пожертви від громадян України, що підтримують їхню діяльність.

Грантоїди ж зацікавлені лише в тому, щоб заробити якомога більше грошей, максимально скоротивши витрати на виконання проектів. Вони працюють за відкати за «пофарбоване небо» від третіх осіб: підприємців, експертів і т.п. Якщо грантоїдській організації вдається переконливо симулювати ефективну роботу, значить, нею керують дійсно талановиті пройдисвіти.

Однак наразі в Україні поступово змінюються й формат функціонування громадських організацій, і рівень суспільного контролю за їхньою діяльністю. Кількість грошей, що заходить у «громадських сектор», невпинно зменшується, що демотивує грантожерів. І добре. Бо на стабільній роботі справжніх громадських організацій не можуть поставити хрест ані криза, ані війна (єдиний виняток – тотальна окупація).

Такі скрутні часи – найкраща пора, аби відділити зерна від полови. Це стало очевидним після революції гідності та початку війни на сході. Саме тоді визначився авангард українського громадського руху. Він діяв відкрито, ефективно та швидко, працюючи на волонтерських засадах.

Ці зміни торкнулися й роботи київської громадської організації «Єдина Сила», яку я очолюю вже більше року. Саме досвід розвитку місцевої ГОшки дав мені можливість критично поглянути на громадський сектор України та стати свідком його еволюційних перетворень.

За цей рік робота організації кардинально змінилася .

«Єдина Сила » створювалася як експеримент, спроба з’ясувати, наскільки наших друзів, приятелів та знайомих зацікавлять спортивні ініціативи та акції з вирішення проблем міста силами самих киян.

Розпочинали роботу в мирний час – ще до революційних подій у столиці (а точніше – навесні 2013 року).

У нас була амбітна мета, над втіленням якої ми працюватимемо й надалі, – дати можливість зацікавленій молоді реалізуватися в спорті. Без зайвих розмов і піару просто взяти й надати тренувальні бази, спортивне устаткування та тренерів тим, хто всього цього не має.

Зі стартових ресурсів мали два десятки однодумців (переважно колишніх спортсменів, а також студентів і випускників столичних вишів), невеликий офіс для зустрічей, консультацій та розробки проектів і членські внески, яких вистачало хіба що на канцелярське забезпечення.

Ми ходили в «рожевих окулярах», думаючи, що наші ідеї щодо розбудови спортивної інфраструктури Києва когось зацікавлять. Звісно, це були марні надії. Порожні очі чиновників, підозрілі погляди депутатів і роздратовані відмовки політиків – це все, чого ми домоглися в перші місяці роботи.

Наша перша місцева ініціатива з відкриття безкоштовних спортивних секцій при київських загальноосвітніх школах не знайшла підтримки в тодішньої влади. Нам неодноразово натякали, що організація заходить на територію чужих інтересів. Дозволів ми так і не отримали, хоча билися за них не один місяць.

Другий місцевий проект був успішним завдяки відсутності держаних органів в схемі його реалізації. Ми змогли швидко з нуля створити футбольну команду (ФК «Єдина Сила»), яка не має жодного професійного гравця, але стабільно й доволі результативно виступає у змаганнях ФФК.

Так ми чітко усвідомили, що будь-які домовленості з владою не варті навіть часу, витраченого на обговорення проекту. Усе слід робити тільки власними силами, працювати на результат, а не для відмивання грантів чи рекламне окозамилювання.

Досвід звернення до державного політичного керівництва ще раз це підтвердив. Пропозиції щодо реального реформування діяльності профільного міністерства нікого не цікавили. А допомагати псевдоблагодійникам піаритися на відкритті спортивних майданчиків чи організації фінансово непрозорих турнірів ми не мали жодного бажання (а такі пропозиції нам неодноразово надходили).

Тому після початку революції наша команда взялася за те, чим займалися всі притомні кияни, – забезпечення потреб Майдану. На певний проміжок часу ми повірили в те, що зможемо змінити правила гри, зруйнувати гнилу систему й побудувати нову.

Незважаючи на подальше розчарування наслідками революції (поверненням до влади популістів, державних зрадників та казнокрадів) я вдячний всім ЄСівцям, які пліч-о-пліч зі мною мерзли на граніті в центрі столиці, а особливо Віталію Гнатенку, який працював у команді «Євромайдан SOS », Ірині Анатоліївні Самойленко, Учителю рідної мови та послідовній захистниці ідеї українського патріотизму, і В’ячеславу Горєву, постачальнику десятків протигазів, пального, медикаментів і продуктів.

Не приховуватиму: ми покладали певні надії на нову владу, сподівалися, що новий очільник Міністерства молоді та спорту нарешті почне процес реформування спортивної галузі, залучивши до нього нашу та інші українські громадські організації.
Та сталося не так як гадалося: спортивна царина отримала нове обличчя в особі Дмитра Булатова. Та на зміні фізіономії міністра всі реформи й закінчилися.

Пройшовши за рік повний психологічний цикл у своїй діяльності (від намагання вести конструктивний діалог з владою до її тотальної критики та прямої політичної конфронтації), ми ненадовго повернулися до першого етапу.

Та згодом зрозуміли, що держава зовсім не зацікавлена у створенні дієвих механізмів взаємодії між реальними громадськими об’єднаннями та чиновницьким апаратом. Тому нам знову не лишається нічого, окрім тотальної критики влади.
Тільки тепер ми остаточно збагнули, що жодна українська політсила не відповідатиме громадським очікуванням, допоки не стане абсолютно відкритою та інтегрованою в суспільство.

Держава завжди формує свій публічний фасад з підгодованих представників громадянського суспільства, вихідців з грантоїдських організацій, створюючи ілюзію відкритості політичної системи й готовності покращувати життя в країни.
Але всі ці люди неминуче втрачають свої посади, коли агонія чергового режиму виливається в масові народні протести.

Останній посів представників громадського сектору у владі очікує така ж доля, бо 9 з 10 цих неофітів є грантожерами, що розглядають набуті адміністративні можливості лише як інструмент для самозбагачення.

Пок и всі дієві, а не грантоїдські організації (у тому числі й наша команда) перебувають у сум’ятті й виконують функції військових постачальників, розбиратися з саботажем влади просто немає часу.

Але щойно війна закінчиться (а це рано чи пізно станеться, бо немає ночі, після якої б не настав день), ми почнемо розбудовувати власну організацію й допомагати всім іншим реальним громадським ініціативам, аби разом боротися зі свавіллям олігархів, чиновників і політиків, впевнених, що будь-кого в Україні можна купити, залякати чи прибрати.

Ми покажемо їм, що це – солодка омана.