Урок для України від нобелівського лауреата Ромера

В 2018 році Нобелівську премію з економіки отримали одразу два науковці – Вільям Нордхаус і Пол Ромер.

І якщо до екологічної направленості Нордхауса, вкрай актуальної на Заході, нам поки далеко, то ідеї Ромера щодо впливу технологічного прогресу на економічне зростання було б корисно дізнатися і дослідити буквально кожному можновладцю та реформатору.

Цього року Лауреатами Нобелівської премії з економіки стали Вільям Нордхаус і Пол Ромер. Вільям Нордхаус отримав винагороду за фундаментальні дослідження впливу кліматичних змін на економіку.

Його роботи цікаві тим, що вони зміщують звичний акцент: якщо більшість економістів намагаються показати, який вплив чинить економіка на оточуюче середовище, пан Нордхаус став робити навпаки.

Як результат, модель Нордхауса дозволила відповісти на питання, скільки конкретно грошей мають платити фірми за кожну тону викидів. Завдяки цьому вона дає змогу максимально раціоналізувати процес переходу до екологічно чистих виробництв.

Що стосується другого Лауреата, Пола Ромера, він отримав премію за свою модель економічного зростання, вдосконалену шляхом додавання фактору технологій до класичних капіталу і праці.

За словами Ромера, держави можуть стимулювати економічне зростання в тому випадку, якщо вони вкладають кошти в освіту і професійний розвиток кадрів.

Більше того, в моделі Ромера саме знання є основним фактором розвитку. При цьому джерело прогресу – не випадок чи сліпа удача, а внесок конкретних робітників, які мають економічні стимули і прагнуть отримати вигоду.

Також Ромер показав, чому в інноваційній економіці весь розвиток галузей проходить набагато швидше. Коли одна фірма вигадує певну інновацію або ноу-хау, скоро воно стає доступною іншим гравцям на ринку.

Так працює принцип learning-by-doing, коли більшість технологій копіюються або переймаються. Кожна інновація закладає новий ступінь для виробництв, на який згодом стає не одна фірма, а ціла економіка.

Ще науковець спростував закон спадної віддачі від капіталу. За його словами, чим більшою та інтенсивнішою є економіка, тим більшу віддачу на капітал отримає інвестор.

Це легко поясняє, чому в сучасному світі так і не відбулась конвергенції між розвинутими державами і країнами, що розвиваються. Натомість багаті нації стають ще багатшими, а бідні постійно біднішають.

Думки і висновки Ромера сильно резонують із сучасною картиною в українській економіці, і дозволяють зрозуміти, чому все йде саме так, як воно іде. Основний фактор, який стримує наше економічне зростання – це відтік кадрів за кордон. Науковці різних галузей належали до першої хвилі емігрантів.

Далі настала черга талановитої молоді. Тепер від нас їдуть в тому числі талановиті і заповзяті представники робітничих спеціальностей. Всі вони – потенційно інноватори.

В моделі Ромера це означає, що в нас стали зменшуватись одразу два фактори – "знання", які поїхали за кордон разом із мізками і "талановитими руками", та людський капітал.

Але визначити проблему – не єдина цінність, яку ми можемо отримати завдяки застосування наукового доробку Нобелівського лауреата до аналізу розвитку України. Адже, знаючи свої слабкі сторони, ми можемо придумати шляхи для реального покращення ситуація.

Перший спосіб – це постійно розширювати доступний для нас об’єм ринку. Коли ми говоримо лише про Україну, то можна побачити виключно негативний тренд по всіх параметрах. Натомість у випадку, коли ми враховуємо України, як частину глобального суспільства, їхня оцінка буде зростати.

Спочатку за рахунок збільшення попиту на експортні товар, а потім завдяки зростанню попиту на кадри всередині держави. Для цього нам треба надалі глобалізуватися: виробляти і продавати за кордон більше товарів і послуг, обмінюватись досвідом, вигадувати нові ніші і так далі.

Другий фактор – роль інновацій, та їхні можливі джерела. За 27 років Україна дійсно втратила немало талановитих науковців та заповзятих представників інших сфер. Але надолужити згаяне можна так само завдяки використанню глобального фактору.

Якщо певна інновація уже з’явилась у світі, то, на різних умовах, доступ до неї можна отримати і національним фірмам. Далі, на основі таких інновацій, ми зможемо вигадувати вже власні ноу-хау.

В дечому це схоже на кейс Китаю, але ми його здатні пройти набагато м’якше, та не порушуючи прав інтелектуальної власності. Замість цього Україна може використовувати формати ліцензування та спільних підприємств.

Роблячи акцент на вигоді для потенційних партнерів завдяки, поки що, недорогій робочій силі, географічній близькості до європейського ринку, а також можливості експортувати багато товарів до ЄС без сплати додаткових мит.

Щоправда, до цього також було б непогано додати ще й адекватні закони про захист прав інтелектуальної власності, підкріплені новими судами – аби показати інвесторам, що курс на співпрацю встановлено на усіх рівнях.

Третя – це аспект приваблення капіталу. Як можна побачити, інвесторів цікавить не лише потенційно висока дохідність від вкладень, а також захищеність грошей від впливу різних неринкових факторів, таких як корупція, рейдерство, нестабільність законодавства і так далі.

Будемо боротись із ними – побачимо приріст інвестицій.

Модель ендогенного зростання Ромера є вкрай принадною для України: вона дає змогу відповісти на питання, чому ми так часто падаємо, а коли не падаємо, то все одно зростаємо занадто повільно.

Також вона дозволяє поглянути на проблему під дещо іншим кутом і побачити головні реперні точки, вирішення проблем яких дозволить економіці зростати.

Нарешті, модель Ромера максимально наближує нас до розуміння, які саме механізми для стимулювання зростання треба впроваджувати як на рівні держави, так і використовувати в межах глобальної економіки.