Диплом для галочки або українська іновація вищої освіти

П'ятдесят років тому людина йшла в університет за професією на все життя. Однак сьогодні знання застарівають набагато швидше, ніж триває підготовка бакалавра.

2018 року майже 76 тисяч заяв від українських абітурієнтів були подані на філологічні спеціальності, які і стали найбільш популярними напрямками серед майбутніх студентів. У світі IT-стартапів, технологій і появи все нових міждисциплінарних галузей, це можна вважати впевненим фіаско.

Згідно зі статистикою, опублікованою МОН, 76% всіх випускників шкіл вирішили піти до вищих навчальних закладів.  Це більше ніж, наприклад, в США, де тільки кожен другий школяр йде в коледж, і кожен третій згодом отримує принаймні диплом бакалавра.

У Німеччині частка вступників до вузів зазвичай становить від 38 до 64%. Чи означає це, що ми – найрозумніші та прагматичні, і швидше за інших інтегруємося в економіку знань?

Найбільш популярними спеціальностями серед українських абітурієнтів у 2018 році стали філологія (майже 76 тис. заяв), право (близько 73 тис.), менеджмент (близько 47,6 тис.), середня освіта (45 тис.), комп'ютерні науки (38,3 тис.) та економіка (29,7 тис.).

Для того, щоб стати медиками, майбутні студенти подали 29 тис. заяв, а програмістами – трохи менше 26 тис.

На превеликий жаль для батьків багатьох абітурієнтів, зовсім скоро філологи, як прикладні фахівці, будуть потрібні лише у якості вчителів. Наприкінці 90-х і на початку нульових багато міжнародних фірм, що відкривали свої офіси в Україні, брали на роботу саме лінгвістів.

Вони були єдиними людьми, здатними спілкуватися іноземною мовою. Компаніям було простіше взяти філолога і навчити його основам продажів або логістики, ніж брати готового фахівця і чекати 2-5 років, поки він вивчить мову настільки, аби вільно спілкуватися із західним менеджментом.

Але ситуація змінилася, і сьогодні знання мови аж ніяк не є ключовою компетенцією, а просто must have, без якого розглядати кандидата взагалі не стануть. Зате до мастхеву повинні кріпиться ще й профільна підготовка, здатність до навчання, гнучкість та багато іншого.

Що стосується перекладачів, вже більше року, як Google перевели свій сервіс на нейромережі. Це означає, що тепер комп'ютерний перекладач сам навчається на величезних масивах інформації, і ще через пару років стане майже ідеальним замінником людини.

Тому дуже сумнівно, щоб через 4 роки бакалавра і ще 1,5-2 магістратури, філолог-перекладач знайшов гідну роботу. Звичайно, мова не йде про неординарних фахівців.

Одночасне знання 5-6 мов, серед яких хінді, китайська та арабська, а також англійська та німецька, може бути вкрай затребуваним і оплачуваним. Однак, це вже питання не університету, а, скоріше, таланту або навіть геніальності.

З іншого боку, крім вибору спеціальностей, проблеми є і в самій системі вищої освіти. Помилково вважати, що університет має тільки одну функцію – дати людині фактичні знання.

Замість наборів фактів, у студентів потрібно розвивати вміння думати. Критичне мислення і аналіз притаманні далеко не всім, і нікому від народження. І якраз університет здатний створити у людини розуміння того, що наукова стаття з менеджменту – це добре.

А коротка замітка на Фейсбуці без авторства – не завжди. Уміння думати виховує загальний підхід до навчання, який сьогодні активно просувається в західній освіті, та не популярний у нас.

П'ятдесят або навіть тридцять років тому людина йшла в університет за професією на все життя. Однак сьогодні знання застарівають набагато швидше, ніж триває підготовка бакалавра.

На жаль, тут наші університети, за рідкісними винятками, серйозно відстають. Конспекти лекцій, які потрібно писати від руки та семінари у вигляді читання Вікіпедії з телефону – це не сучасна вища освіта.

Також треба давати молоді розуміння практичної цінності знань і навичок. Будь-які концепції, нехай навіть теоретичні, мають підкріплюватись кейсами та прикладами. Так їх простіше запам'ятати і зрозуміти важливість. Звідси виходить більш глобальний аспект – питання української інноваційності.

Наші студенти можуть придумувати проекти зі зміни клімату в пустелі, тоді як західні зроблять дрон для миття вікон. Український проект, в теорії, вирішує проблему відсутності орних земель, до якої світ прийде через 100-200 років.

Західна інновація може заощадити кожній компанії, що керує хмарочосами, сотні тисяч і мільйони доларів на рік вже сьогодні. Український проект буде оцінений науковою спільнотою і забутий, а західний знайде гроші у венчурного інвестора і реалізує.

Ніхто не говорить про те, що українська інновація не важлива. Просто вона не принесе грошей, отже її реалізація залишиться під питанням. Головна причина такої ситуації – в Україні більшість студентів не вчать мислити прикладними категоріями.

Можна було б сказати, що винні викладачі, бо саме вони не можуть перейти від радянських шаблонів. Але це також не зовсім справедливо. В один період університети масово відкривали кафедри економіки і права, навіть якщо раніше готували тільки артистів або медиків.

Цим вони відповіли на попит з боку потенційних абітурієнтів. Так що з розумінням трендів у них проблем немає. А ось з чим є, так це зі зв'язкою "навчання-робота". Справа в тому, що професори – зовсім не дурні люди, і добре знають, що велика частина їхніх слухачів не піде працювати за фахом.

Вибір, зроблений батьками студентів, коли тим було по 17 років, а то і раніше, в десятому або одинадцятому класі школи, навряд чи мав серйозні шанси на успішне втілення в життя. Значить, підхід "навчання для роботи" не потрібен здебільшого студентам.

Ось тому його і немає. Але як нам вплинути на ситуацію, яка більше схожа на замкнуте коло, у якому кожен із негативних факторів підтримує цілий ряд інших проблем?

По-перше, це інформаційне роз’яснення у суспільстві, що людина без вищої освіта не прокажена і не ізгой, а такий самий громадянин і працівник, яких в США, наприклад, близько 70%.

По-друге, решта 25-30% людей має обирати не спеціальності, а курси і предмети. Не викликає сумнівів, що майбутнє за перетином IT та інших сфер, часто трьох або чотирьох відразу.

І будь-яка навчальна програма, зроблена на чотири або шість років вперед, застаріє швидше, ніж її закінчить перший випуск.

По-третє, нам потрібна зв'язка "навчання для роботи". Досягти цього досить нескладно. За період в 4 роки бакалавру студент повинен, як мінімум, вісім-десять місяців провести на стажуваннях в справжніх компаніях.

Також саме навчання має включати кейси – наочні приклади з життя менеджерів, лікарів або інших професіоналів, які студенти будуть вирішувати, кожен раз приміряючи на себе роль реальних фахівців.

Українські студенти XXI століття, чомусь, обирають спеціальності, які відповідають професіями дев'ятнадцятого і двадцятого століть. Звичайно, сьогодні в більшості наших університетів на спеціальність можна не звертати увагу. Адже яка різниця, чому саме ти не будеш вчиться від 4 до 6 років.

Вільний вибір предметів, перехід від заучування фактів до пошуку і верифікації джерел знань, зміщення акценту з "без диплома не людина" на "диплом для тих, хто може написати мотиваційного листа і пояснити, навіщо він потрібен" – ось основа якісно нового підходу до освіти, який майже миттєво принесе свої плоди.