Розглядаю підходи до використання судової практики і прецедентів під новим кутом.
В Україні обмежено використовують прецеденти у форматі:
1. Врахування правових позицій Верховного суду в аналогічних справах — коли Верховний суд розглянув справу і з окремого юридичного питання висловив свою думку. Суди нижчого рівня мають враховувати цю позицію у своїй роботі, або пояснити у своєму рішенні причини її неврахування.
2. Регулярні огляди практики Верховного суду. Верховний суд регулярно систематизує свою практику, тобто підходи до вирішення окремих питань, і випускає збірки з рішеннями, що можуть мати цінність для інших судових справ.
3. Рішення судів, якими встановлено окремі факти. Якщо в іншому спорі між тими ж сторонами, або з однією зі сторін певна обставина вже встановлена як факт, то повторно її можна не доводити, посилаючись на попереднє рішення.
4. Практика Європейського суду з прав людини. Цей суд розглядає справи про порушення Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Вони стосуються порушень зобов'язань держави дотримуватись прав людини, чи забезпечити їх дотримання кимось іншим. Досить часто порушення Конвенції державою свідчить про системну проблему і такі ж порушення допускають у багатьох інших випадках. Тому врахування практики Європейського суду з прав людини під час розгляду справ є обов’язковим для українських судів.
5. Практика інших судів, яка не обов’язкова для врахування, але її можна використовувати як референс, при оцінці або формуванні своєї позиції (наприклад, погуглити аналогічні справи і подивитись, як їх вирішують).
Судова практика — це багате джерело інформації про те, як може бути вирішена ваша справа. Ще це такий собі посібник — як справи варто вирішувати. Тому що з принципів «закон один для всіх» і «всі рівні перед законом» випливає, що в однакових ситуаціях справи мають вирішувати однаково.
Важливо зазначити, що це написано пам’ятаючи, що кожна справа унікальна. Але часто не настільки, щоб проводити аналогії було неможливо.
Що тут може піти не так?
1. Судові рішення, що не оскаржують — у них підходи до однакових питань можуть бути діаметрально протилежні, а подекуди — навіть ігнорувати позиції Верховного суду.
2. Суди можуть ігнорувати судову практику, посилаючись на те, що справи не повністю аналогічні, а тому на них не можна поширити висновки Верховного суду чи Європейського суду з прав людини.
3. Учасники процесу можуть посилатись на судову практику взагалі без прив’язки до її змісту — аби послатись, або перекручувати її зміст в своїх інтересах. Ви мабуть помічали, що в деяких справах, наприклад, у справах про обрання підозрюваному запобіжного заходу, посилання на кілька типових судових прецедентів є такими собі ритуальними фразами, які всі пропускають повз вуха.
4. Судова практика може бути викривленою через корупцію. Це породжує протилежні рішення в об’єктивно однакових ситуаціях. Потім кожен охочий може знайти рішення, продиктоване корупційними інтересами, в реєстрі, і посилатись на нього в своїй справі. Наприклад, у мене були неодноразові спроби подати клопотання, які не передбачені КПК, але які використовували адвокати, пов’язані з Андрієм Портновим в інших справах. Жодне з таких клопотань не було задоволено.
До чого це призводить?
Перший негативний наслідок. Адвокати не завжди можуть прогнозувати рішення суду, виходячи лише з юридичної оцінки ситуації.
Другий негативний наслідок. Правова позиція у справі і судова практика знецінюється.
Припустимо є один рідкісний випадок, коли доказ визнали недопустимим з якихось формальних порушень процесу. Юрист, якому так пощастило (пощастило — оскількице не корелюється з практикою інших суддів) зрадіє, розкаже колегам і напише статтю. Потім він і всі, хто про це прочитає, будуть в кожному суді на це звертати увагу. Таке повториться десятки разів. І ось. Кримінальний процес перетворився на обговорення формальних зачіпок, що по суті є імітацією роботи.
Насправді адвоката цьому не можна звинувачувати, тому що його професійний обов’язок — зробити все можливе і в межах закону на користь свого клієнта. Це означає — використати всі можливі аргументи.
Інший негатив — кожен адвокат іноді вимушений займати протилежні позиції з одного і того ж питання у різних справах. Залежно від того, на якій він стороні і що є в інтересах справи. Це було б неможливо, якби реакція всіх судів а одні і ті ж порушення була однаковою. У наших реаліях адвокат цілком має шанси, що суд стане на його сторону чи на протилежну в обох справах.
Найгірший на мою думку наслідок — це неспівпадіння в підходах розуміють і прокурори. Вони розуміють, що допущені ними процесуальні порушення чи недоведення окремих обставин справи не обов’язково потягнуть за собою виправдувального вироку або визнання окремих доказів недопустимими. Тому в них немає стимулу утримуватись від порушень, якщо вони можуть спростити роботу.
Що з цим робити?
Я не вважаю, що потрібно збільшити кількість випадків і підстав для апеляційного та касаційного оскарження. Це, на мою думку, зайве.
Втім вважаю важливим, щоб на послідовність судової практики звертав увагу не тільки Верховний суд у межах своїх повноважень, а й професійні спільноти юристів. Ситуації, коли суди займають в різних справах протилежні позиції, мають бути предметом уваги та суспільного обговорення.
