Фейкові журнали в Британії. На що ще можна витратити гроші, "відбілюючи репутацію"

Нещодавно юридичні спільноти облетіла новина про журнал, який нібито від свого імені видав голова Конституційного суду України Олександр Тупицький. Видання нібито має стосунок до британської The Times, а до кола авторів і редакційної ради увійшло чимало цікавих дописувачів. Детально історію розслідували автори “Спілки мертвих юристів”. Очевидно, що така історія є більш-менш унікальною. Проте це хороша нагода нагадати про інші, більш поширені “дивні” способи відбілити репутацію клієнта чи додати йому публічності його ж таки коштом. 

Перший у переліку затратних, проте малоефективних способів “чистити карму”, який спадає на думку - це зняття негативної інформації за гроші, особливо у випадку, якщо такої інформації безкінечно багато. Причин безглуздості цієї забави декілька. 

По-перше, це повна неконтрольованість виконання домовленостей на цьому специфічному ринку. Якщо у “справжніх” редакціях, які йдуть на “зачистку”, ще можна говорити із живими людьми, то зі “сміттєвими” сайтами, основна задача яких - “забивати” пошуковик негативними згадками про різних потенційно вразливих “клієнтів” - доведеться спілкуватися в кращому разі через електронну пошту, а зазвичай - через піраміду посередників.

По-друге, це “розмноження брунькуванням” з боку недобропорядних сайтів, які швидко розносять по ринку інформацію про “благодійників із мішками грошей”. Оскільки переважна більшість “медіа-кіллерів” володіють одразу “гроном” сайтів, ніяк зовні між собою не пов’язаних, заздалегідь передбачити, на якому з них з’явиться негатив наступного дня просто неможливо. 

По-третє, це задоволення далеко не з дешевих, тому що не існує фіксованої ціни за “зняття” матеріалу: все залежить від клієнта, його публічності, особистого ставлення власника сайту. Якщо мова йде про тимчасову “зачистку”, приміром, перед виборами чи перед підписанням важливої угоди, можна говорити про певну ефективність “угоди мерця”, коли про персонажа не згадують взагалі протягом оплаченого періоду. Ринком ходять легенди про “годувальників”, які радо віддавали вартість 4-кімнатної квартири в центрі Києва щомісяця лиш за те, щоб їхні імена не потрапляли в негативному контексті в пошуковик. Проте ці випадки є винятковими саме через астрономічну вартість і повну відсутність мірила “успіху”. 

Ще один сумнівно ефективний спосіб витратити гроші на піар себе або негатив проти своїх опонентів - це публікації у “іноземних ЗМІ”, які або мають дуже мало ваги в своїх країнах (і беруть до публікації все, за що заплатять) або взагалі є “кишеньковими” структурами громадян України. Задача такої активності зрозуміла: це фраза “пишуть іноземні журналісти” у українських новинах і статтях. Проте при бажанні фейк розкривається за 2-3 кліки, і репутаційні втрати від його організації - будуть набагато більшими за досягнутий “позитивний” ефект. Навіть якщо вам обіцяють публікацію в респектабельному медіа - на вас все одно чекає “кіт у мішку”: цілком можливо, що стаття вийде із плашкою “реклама” чи “комерційний текст” і її “органіка” в Україні буде зведена до мінімуму. 

Аналогічна історія - із “нагоном” ботів під коментарі під публікаціями, у соціальних мережах тощо. Попри те, що всім відома невисока ефективність такого способу комунікації зі своїми цільовими аудиторіями, попит на таку послугу все ще високий і регулярний. 

Цікавий феномен із анонімними Телеграм-каналами, які нібито читає “верхівка” (президент, глава офісу чи інші “впливові”, на думку клієнта, люди), або навіть більше - якими ці люди нібито володіють. Попри те, що цей інструмент уже багаторазово себе дискредитував, виявившись банальним “зливним бачком” для конспірології, фейків, месиджів російської пропаганди тощо, в деяких колах все ще є переконання, що розміщення втридорога інформації на каналі, який нібито “читає перший” - це єдиний спосіб вирішити свої репутаційні проблеми або навпаки, знищити репутацію опонента. Навіть той факт, що більшість традиційних ЗМІ уже давно перестали брати “новини” з анонімних каналів в якості першоджерел, на “вкидання” продовжують всерйоз реагувати навіть народні депутати. 

Такий же невисокий коефіцієнт корисної дії має і періодична оплата згадок у блогах політологів / блогерів різноманітних корпоративних конфліктів, специфічних наїздів на чиновників далеко не першої величини та інших “непрофільних” тем. По-перше, в більшості випадків текст доведеться писати самому замовнику, а це означає, що стиль буде суттєво різнитися від того, що повсякденно постить той чи інший лідер думок. По-друге, аудиторія сторінки такого “лома” в соцмережах може бути цілком лояльно, або навпаки вороже налаштована щодо предмету “оспівування”/“ганьблення”. Або аудиторії як такої може не бути (крім друзів самого лома). Тому ефект від такої “взаємодії” буде протилежним очікуванню. По-третє, лом не завжди готовий “вживу” комунікувати із тими, хто захоче замовну публікацію обговорити. Тобто потрібен додатковий тезовий ряд, введення в контекст тощо. Зрештою, “мережі” ломів часто стають предметом розслідувань, різноманітних “рейтингів псевдоекспертів” тощо. І немає жодної гарантії, що якогось наступного разу фігурантом такого розслідування не стане саме ваш кейс. 

Втім, перелічені фактори ризику зовсім не означають, що ці інструменти не користуються популярністю. Навпаки, щонайменше половина означених ідей завжди є в арсеналі фахівця з комунікацій або в запиті з боку клієнта. Інша справа, що далеко не всі вважають за потрібне озвучувати дисклеймери, які могли б зберегти не один мільйон доларів від бездумного спускання вітром.