Про що свідчить "обмовка" нашого посла в Лондоні щодо НАТО?

Посол України у Великій Британії Вадим Пристайко в інтерв’ю BBC Radio 5 Live ввечері в неділю на запитання ведучого, чи може Україна розглянути варіант не вступати в НАТО, відповів: «Ми могли б, якщо нас до цього змусять обставини».

Пряма мова пана Пристайка: «…Я зараз частково йду проти головного документа, що ми маємо. Коли я кажу це, (я маю на увазі – ред. BBC) що ми гнучкі, намагаючись знайти найкращий вихід. Якщо нам доведеться пройти через якісь серйозні поступки, це те, що ми можемо зробити. Безперечно…».

Уже вранці в понеділок в інтерв'ю BBC Breakfast Пристайко уточнив, що не мав на увазі плани Києва про відмову від євроатлантичних прагнень. «Я сказав йому (кореспонденту BBC), що ми не є членом НАТО просто зараз, і ми готові до багатьох поступок, і це те, що ми робимо у переговорах з росіянами, але не йдеться про НАТО, що закріплено в Конституції», - заявив Пристайко.

Міністерство закордонних справ України, коментуючи слова посла у Великій Британії Вадима Пристайка, вчора заявило: «Слова посла України у Великій Британії Вадима Пристайка про те, що Україна нібито готова розглянути відмову від членства в НАТО задля запобігання війні з Росією вирвані з контексту.

Безумовно, заради миру і збереження життів наших громадян Україна готова йти на будь-які формати діалогів з країнами та міжнародними організаціями. Водночас посол Пристайко слушно зазначив в інтерв'ю, що перспектива членства в НАТО закріплена в Конституції України, але Україна наразі не є членом НАТО чи іншого безпекового альянсу. Тож ключовим для нашої країни стає питання гарантій безпеки».

Офіс президента, в свою чергу, наполягає що євроатлантичний курс України незмінний: «Цей курс не лише закріплений у Конституції, а й щодо нього є повна згода влади та суспільства», - наголосив речник Президента України Сергій Никифоров.

«Пан посол використав слово «гнучкість». Думаю, варто дати йому можливість пояснити, що саме він мав на увазі, перш ніж робити якісь висновки, особливо такі гучні», - заявив прес-секретар Президента.

У Кремлі досить оперативно відреагували на український сигнал з Лондону.

«Безумовно, якимось чином зафіксована відмова України, підтверджена відмова України від ідеї вступу до НАТО - це був би, безумовно, крок, який би істотно сприяв формулюванню більш значущої відповіді на російську стурбованість», - заявив журналістам прес-секретар президента РФ Дмитро Пєсков. Проте, додав Пєсков, у Конституції України вказані зовсім інші цілі щодо НАТО, тому, за його словами, «навряд чи заяву посла можна сприймати як факт, не маючи концептуального зовнішньополітичного світогляду Києва».

Для чого один з найдосвідченіших дипломатів України, Вадим Пристайко, поставив «на кон» свою кар’єру, оголосивши досить резонансну точку зору з наріжного питання української та європейської безпеки, навіть якщо ії сприймати виключно як приватну думку посла, а не нову переговорну позицію держави?

Заради об’єктивності пан Пристайко став не першим хто за останній тиждень в публічній площині заявив про можливість повернення України до «позаблокового» статусу.

9 лютого, британське видання Daily Mail повідомило з посиланням на власні джерела, що пропозиції президента Франції Макрона на зустрічі з лідером РФ Путіним в Москві стосувалися нейтрального статусу України, що унеможливить її членство в НАТО. Макрон під час візиту до Москви начебто сказав журналістам, що «фінляндизація»* України була «однією з моделей на столі» для послаблення напруженості з Росією.

Згодом, вже перебуваючи в Києві, президент Франції на запитання, чи він справді говорив про це з очільником Кремля, запевнив, що не застосовував терміну «фінляндизація» щодо України, а казав Путіну лише, що не можна припинити політику «відкритих дверей» НАТО. Це стане проблемою для багатьох країн, зокрема й Фінляндії.

Російський шантаж Заходу, вочевидь, дається взнаки. Серед країн НАТО виникла дискусія щодо виходу з безпекової кризи за рахунок зміни статусу України. Певні експерти констатують, шо поступки Москві щодо намірів Києва на членство в НАТО суперечать принципам «відкритих дверей» НАТО та тому, до чого прагнула Україна, а інші стверджують, що «фінляндизація» є найкращим курсом, який може обрати Україна в ситуації тиску Росії.

З цієї точки зору вимальовується два периметри домовленостей між Заходом, Україною та Росією.

Перший, загальноєвропейський, передбачає кілька варіацій: від оновленої угоди про розміщення збройних сил в Європі (що передбачатиме обмеження на розміщення ядерної зброї, певних конвенційних озброєнь та зони навчань) до угоди про європейську безпеку (що може передбачати обмеження суверенітету держав Східної Європи на участь в системі колективної безпеки або розміщення озброєнь на своїй території).

Наразі Росія вимагає від Заходу «гарантій безпеки» у вигляді зобов'язань, що Україна та інші екс-радянські республіки не стануть членами НАТО. Такі гарантії безпеки також мають передбачати збереження нейтрального статусу Фінляндії та Швеції і одностороннє зобов’язання Альянсу не розширюватись на схід. Крім того, Москва вимагає від Києва та західних країн припинити будь яку військово-технічну співпрацю та повернути поставлене високоточне оборонне озброєння.

Другий формат, на перший більш локальний для Росії і найбільш небезпечний для України в короткостроковій перспективі, передбачає зрушення виконання Мінських угод в межах «нормандського» формату. Цей варіант має кілька пасток для діючої української влади і спрямований не на повернення суверенітету України над територіями Донбасу, а на поступову дестабілізацію внутрішньополітичної ситуації за рахунок примусу України до поступок, що не будуть сприйняті великою та найбільш патріотично налаштованою частиною українського суспільства.

Мова, насамперед, йде про будь який формат участі представників ОРДЛО в прямих переговорах з Києвом та російського варіанту тлумачення так званої «формули Штайнмаєра» (спочатку вибори, потім безпека). Другим дестабілізуючим фактором для нас буде спроба схилити Україну до повноцінного виконання Закону «Про особливості місцевого самоврядування в ОРДЛО», ухваленого 8 років тому на виконання Мінську-2, не чекаючи досягнення всеосяжного перемир’я на Донбасі.

Нова команда канцлера Шольца в Німеччині та передвиборчий стан адміністрації президента Макрона у Франції не в стані забезпечити належний баланс перемовин для України в умовах сьогоднішнього російського тиску. Берлін і Париж, які є залежними від економічної співпраці з Росією, і відчувають загрозу континентальної війни, знаходяться під сильним впливом Росії. Без залучення США, нормандський формат стає зоною слабкості для України, а не інструментом стабілізації.

В обох периметрах Україна спільно з західними партнерами має зайняти єдино можливу позицію – жодних предметних домовленостей в «нормандському» або «загальноєвропейському» форматі без деескалації з боку Росії.

Поступки НАТО в обмеженні прав України на приєднання до Альянсу в майбутньому та позбавлення нас права на ефективну самооборону за рахунок переозброєння збройних сил України, фактично перетворять нас на беззахисний острів, оточений зоною впливу Росії. Подібний «компроміс» стане рімейком Мюнхенської змови 1938 р. і не принесе стабільного миру Європі.

Репутаційні та безпекові ризики від схилення України до варіанту «примусового нейтралітету» або «фінляндизації» не залишають простору для маневру європейських демократій.

Натомість, відчутний на сьогодні тиск Німеччини та Франції на Україну щодо імплементації політичної частини Мінських домовленостей у російському «баченні» та оголошення Мінська-2 як мантри від великої війни в Європі не призведе ні до чого, окрім загострення кризи легітимності рішень діючого політичного керівництва України.

В цьому ключі, як ніколи «вчасно», Україна сама починає піднімати питання можливості перегляду конституційного курсу на членство в НАТО. Тож вчорашні заяви пана Пристайка виглядають абсолютно не випадковими і не могли виникнути на пустому місці.

Сприймаю вчорашній спіч нашого посла в Лондоні та активізацію переговорів політичних радників в «нормандському» форматі з пропозиціями щодо «прямого» діалогу з представниками ОРДЛО як зондування громадської думки в Україні та сигнал Росії щодо готовності до поступок. Чи є цей сигнал результатом тиску на Президента Україну з боку Західної Європи або свідомим вибором нашого керівництва між двох «зол» («фінляндизація» або імплементація Мінська-2) є питанням другорядним.

В центрі нашої уваги має бути «стратегічний шпагат» нинішньої влади: стояти на своєму і призвести Україну до економічного і соціального колапсу (перспектива збройного протистояння з другою армією в світі не з найкращих передумов для балотування на другий президентський термін) або піти на поступки Росії і прийняти обітницю «позаблоковості» з перспективою поглинання за білоруським або казахстанським сценарієм.

Перший сценарій вимагає міжнародної єдності та національної консолідації всіх державницьких сил, відкладення політичного протистояння і формування уряду «національної єдності». Волі до останнього у української влади, слід визнати, наразі не спостерігається, що ускладнює і нашу міжнародну координацію з союзниками.

Другий сценарій вимагає такого розвитку подій, за якого компроміс з Росією був би наслідком конфігурації, що не «залишає» Україні шансів до опору (одностороння відмова нам у перспективі членства з боку НАТО, обмежена агресія Росії і укладення умовного «Мінську-3» або посередницькі зусилля Ердогана/Макрона на тлі неспроможності Заходу до впровадження дієвої стратегії стримування Росії).

Такими публічними «ініціативами» як дискусія щодо відмови від євроатлантичного курсу або необхідності одностороннього виконання Мінська-2 нас «підводять» до сценарію чергового громадського протистояння, яким неодмінно скористається Росія. Більше того, саме такий триступінчастий розвиток безпекової кризи, можливо, і намагається впровадити сьогодні Путін, щоб повернути Україну до своєї зони впливу і не підпасти під каток західних санкцій.

*Політика «фінляндизації» проводилась у 1944-1989 рр. на основі договорів між СРСР та Фінляндією, зокрема Паризьким мирним договором 1947 р. та договором «Про співробітництво і взаємну допомогу» 1948 р., що передбачали вимушений нейтралітет останньої та обмежували її у зовнішній політиці.