Француз із нашої команди...

MON AMI АРЧІ

Завершує своє друге літо наш французький бульдог Арчі. Навдивовижу розумний, метикуватий четвероногий і безхвостий хлопчисько. Красень з милолицьою чорнявою мордочкою і білосніжною маніжкою на широких грудях, як у самого Наполеона Бонапарта. З виразними, немовби, людськими очима. В них легко і залюбки можна прочитати різні його настрої, схотінки і вподобання. Частіше всього з них висипаються живі, сказати б, пацанські бісики витівок, блискітки грайливого настрою. Ще частіше читається задирикуватість і невгамовна жадоба до ігор.

Дайте йому м’яч, тут і побачите це шалапутне солом’яне диво одним миттєвим клубком понесеться, подібно до вітру, то в один бік, то в інший. Коротенькі кривуваті метушливі ніжки в якусь мить перетворюються на подобу зручних хокейних клюшок. Мій друг поперемінно ударяє ними по шару з такою неймовірною силою і швидкістю, що той летить немовби куля. А на хвості у неї сидить мій козирний палевий Арчі. Короткий і сильний удар лівою, правою. Ще раз, ще раз... Обведе на шаленій швидкості будь-кого. М’яч уже точно нікому не дістанеться, аж поки я не прикрикну на нього, не дам команду «Стій!».

Далі теж сама собою намалюється оригінальна жанрова картинна, як для елітної кінозйомки. Він зупиниться геть захеканий - у французьких бульдогів, відкрию вам секрет породи, є невиліковна проблема з аж занадто дрібнуватим носом, вони завжди найбільше бояться задихнутися, тому хапають повітря з особливим поспіхом і жадібністю, а тут же ж таке неймовірне навантаження випало! Пес сопе, як ковальський міх.

Картинно, як заправський спортсмен, він по-піжонськи поставить одну ногу на м'яч і чекатиме, щоб я міг підійти та забрати його шкіряну кулю. Щоправда, іноді у нього вистачає грайливого запалу на те, щоб підпустивши мене на кілька кроків до себе, блискавично зробити один два удари і відбігти ще на десяток-другий метрів зайняти ту ж задирикувату, босяцьку позу, але вже з іншою ногою на м’ячу. Мовляв, знімай мене. Іноді так і здається, що він зараз весело та заливчасто розсміється, людським голосом скаже: «А-ну, відбери, якщо ти такий хитрий!» Я на це йому весело скажу: «Не дразни мене, друже, віддай м’яча!».

Іноді ми удвох сідаємо перед телевізором, я показую Арчі трансляцію футбольного матчу. Це на хвилини дві-три викликає у нього живий інтерес. Він забувши про все на світі, з великим інтересом спостергає за тим, як армада дебелих дядьків бігає за полосатою кулею. Я тим часом думаю про те, що було б тоді, якби під час серйозної, офіційної гри я прийшов на стадіон разом із Арчі і шепнув у його величезне вухо: «А-ну, візьми м’яч!» Усі б двадцять два безштаньки на полі точно б не могли потім одібрати м’яча у мого чарівного і вправного француза.

Якогось минулорічного сонячного осіннього дня ми з Арчі, у моїх особистих справах, поїхали в одне дальнє лісове село. Потихенько котимось удвох горбатим путівцем між полями й перелісками, роззираємось на всі боки, подеколи мій друг стає на задні лапки, передніми опирається на бокові двері, коли його щось там за бортом зацікавить. Коли бачимо, що попереду, на центральній вулиці нам потрібного  села, трійко школяриків, поставивши камінчики і рюкзаки замість штанг умовних воріт, ганяють невеликого коричневого м’яча. Арчі від несподіванки аж очі вирячив, готовий тут же вискочити у вікно, помчати до хлопчаків. Зупиняюся навпроти гравців, запитую:

- Чи не треба вам четвертого  до пари?

- А він уміє грати? – лунає у відповідь.

-Візьміть до себе на поле, - кажу, - одразу й побачити чи він спортсмен. Це, скажу вам, такий удатний гравець, що грав би, мабуть, і за собачу збірну України, якби така формувалася. Тільки одна умова. Він буде грати один, а ви проти нього…

- Якщо ви його тренер, то гаразд, нехай виходить…

Боже, що тут почалося: ви ж пам’ятаєте, що змагаються троє проти одного! Пацани кричать, верещать, раз по раз падають, бо Арчі підбирає у них кулю з-під самих ніг, не даючи нікому до неї навіть доторкнутися. Такий удатний, верткий…. Бігають усі, лемент на всю округу. Мій француз аж хропе, але м’яча не віддає. Ось уже один гравець у глибокому нокдауні, видихавшись упав, лежить якраз посеред дороги. Їхало з села авто, зупинилося оддалік, чекає кінця матчу, їздовий на обочині «Тпр-р-р!» закричав до коней. У кінці розпарений бульдог застрибує у відчинені свої бокові двері і тримає в зубах м’яч, як приз за перемогу, начебто, каже мені: поїхали!

Приволочилися хлопчаки,  стали довкруги авто. Я прошу Арчі віддати суперникам шкіряну кулю. А він нізашо зубів не розтискає, здавив шкіряника і не віддає. Хлопчаки посміялися, їздовий підійшов ближче розглянути героя. Тоді котрийсь із школяриків і каже:

- Нехай Арчі бере собі цей м’ячик. Він його завоював. Я попрошу, мені тато новий купить…

Так у сільському нашому дворі з’явився приз за першу блискучу перемогу мого вихованця.

Але є у нашого оригінального француза іще один подарунок, яким він дорожить найбільше.

Побіля нас у селі мешкає сім’я науковців. Об’їздили, облітали  вони пів світу. І з котрогось далеку привезли вони колись своєму песику Інтасу красивого зеленого м’яча. Була це примітна, лискуча, чудова і яскрава куля, ще й розмальована під… глобус. Вона не зовсім щільно накачана, податлива, щоб стиснувши дещо її можна взяти в руки, так би сказати, за щоки, а псові в зуби. Він шаленіє при вигляді цього дарунку.

Інтаса не стало, сусіди подарували той м’яч нашому красеню. Всю весну і літо Арчі  і верхи на тій слизькій кулі катається, і до запаморочення голови ганяє її по обширному нашому подвір’ю…

Напевне, що у травні приїхав у гості наш родич Володимир Володимирович, знаний у Закарпатті художник. Найбільше він подобається мені тим, що уміє з подій, вчинків робити короткий концентрований висновок. Так ось ВВ довго спостерігав за тим, як трудиться з м’ячем пес і якось несподівано оголосив свій заключний вердикт:

-Ви ж зверніть увагу, що Арчі не просто будь-за що хватає у цьому глобусі, а в зуби бере тільки свою рідну Францію…

Три місяці вже, як поїхав Володя, а ми, бажаючи посміятися над витівкою бульдога, весело кажемо:

-Нумо, Арчі, вхопи глобус за безсоромний Париж… Ха-ха-ха!!!

 

Такий він, мій веселий вихованець. Як кажуть благородні пани французи: mon ami – МІЙ ДРУГ…