Авторські блоги та коментарі до них відображають виключно точку зору їхніх авторів. Редакція ЛІГА.net може не поділяти думку авторів блогів.
19.07.2017 16:28

Якщо Чикаленко - моральний авторитет суспільства... Стаття №3

Наші втрати не порахувати за сто літ, після того, як вони жили, боролись і мислили...

                Длятих, хто прочитав мої дві попередні розповіді про великого і мудрогоукраїнського мецената, видавця, публіциста Євгена Чикаленка (оригінали статейзнаходяться туті тут), доповімвам, друзі, що прилюдну свою обіцянку, дану в тих публікаціях, успішно виконав:сьогодні вмонтував до статті в Вікіпедії про село Кононівку Драбівського районуЧеркаської області суттєве, як я вважаю, вельми цікаве доповнення. Насамперед викинув звідтіля якесь, на мож переконання, обгризене, недолуге кількорядкове повідомлення, зроблене кимсь, хто явно боявсярозповісти всю велику правду про знаменитостей, котрі понад сто літ тому мешкали і гостювали в цьомуселі,  про Михайла Коцюбинського, наповнивінформацію новим, більш об’ємним, густим змістом. І про Олександра Олеся, БорисаГрінченка, Дмитра Дорошенка, котрі перебували в Кононівці, про багатьох інших справжніх наших українських велетів думки і слова, які були гостями відомого на всю Україну і Європу поміщика Євгена Чикаленка, котрийсвого часу поселився в Кононівці, об’єднавши довкруги себе всю демократичнузнать кінця 19-го і початку 20-го століть. Чия поява в цих чарівних краях, з частими перебуваннямипомимо Кононівки і в Києві, дала, відомо, величезний поштовх у розвиткуукраїнського національного, ліберально-демократичного руху, української мови,культури, літератури, призвела до появи на наших рідних теренах першихукраїномовних газет – «Громадська думка», а за тим і «Рада». Меценат і філантроп, видавець Чикаленко своєю активною і цілеспрямовною підтримкою українства, по-суті здійнив цілу революцію на ниві рідномовної наші культури, літератури, інформування мас, і за це йому доземний уклін від усіх тих, хто розуміє, що таке підтримати добрі починання мудрих людей.

                Явже якось  писав, що з початку вісімдесятихроків працюючи в центральних масових газетах «Сільські вісті» та «Правда України», я в силувиконання службових обов’язків побував ледве не в усіх районах України. Довго тепер гортаву блокнотах старі записи, шукав сліди того, чи не завела колись-було долямене на Драбівщину. І, знаєте, таки віднайшов. Виявляється бував я там, навітьзаїздив якось і в тамтешній колгосп імені Коцюбинського у селі Кононівка. Записів проце зовсім мало, здебільшого дані про отриману врожайність, названо імена кращих жниварів і доярок (такою тоді, на жаль, була журналістика), аледобре пригадав я тамтешнього керівника – першого секретаря райкому партії П.В.Зубка Завзятий, моторний був чоловік. Петро Васильович ще тривалий час післяздобуття Україною незалежності керував районом, бо не комунякою був, а добрим, надійним господарем. За що й шанували його в області. Пригадую якось навіть запросивна рибалку з шашликами й кільцем "кривого мняса" у дорогу...

Ми поїхали на ті культурні "планери" удвох з редакційним фотокореспондентом "Правди України" Петром Приходьком.Багато цікавого почули про людей того краю, про справи селян. Але ніхто й ніколи тієї пори навіть не обмовився про давнього предка Чикаленка, його маєток, вікопомних гостей Євгена Харламовича, які, казати б, витоптали стежки в алеях тінистого парку, понад озерами поміщика. І мені зрозуміло чому: існувало жорстке інформаційне табу на подібну тематику, що насамперед стосувалося духу вільності, україномовства, накладене комуністами За інерцією, либонь, діяло воно і в перші роки після звільненняУкраїни від московської орди.

                Звичайно,що я неймовірно зрадів, віднайшовши ці записи, відновивши в пам’яті події перебування в краю Шевченка і Чикаленка.Зателефонував Петру Приходьку, попросив його віднайти телефони Петра Зубка, зяким вони, до речі, колись зійшлися близько, навіть, здається, приятелювали й сім`ями.Мені хотілося розпитати Петра Зубка про Кононівку і, звичайно ж, про маєток Чикаленка, історію з замовчуванням його перебування на Драбівщині. Бачите ж, навіть у Вікіпедії про перебування М. Коцюбинського в селі написали, а про велета морального духу, того, хто завжди матеріально підтримував Михайла Михайловича, хто виділяв йому кошти на лікування, на поїздки за кордон, до кого, вслане, письменник і приїздив у село, над річку Чумгак, в кого мешкав, і не обмовились. Хто б краще ПетраВасильовича  міг мені розповісти в деталяхцю всю історію!? Я готовий навіть був тут же зібратися і поїхати в Кононівку…

 Виявилося, останніх років п’ять мій колега пожурналістському ремеслу Петро Приходько просто не спілкувався з Петром Зубком:обох заморочили пенсійні справи, болячки... Вечірній дзвінок мені від Петра Олексійовичагеть розчарував: виявляється, П.В. Зубко пів року тому… помер. Земля йомупухом, царство небесне!

                ЩеПриходько розповів, що вдалося порозмовляти з колишніми друзями  Петра Васильовича. Настрій в усіх жахливий. Кажуть,район фактично розвивався до тих пір, поки ним активно керував П. Зубко. У райцентрі іселах споруджено тільки те, що штовхав поперед себе, силою влади всяко змушувавробити Петро Васильович: дуже активною, колективістською людиною був він. Всі начальникипісля його лише грабували. Нині ж районом керує якийсь засланий сюди колишнійвійськовий – горе і сміх. Не буду вдаватися в деталі. А Чикаленкова Кононівка ледве жевріє. Майже все там вимерло,спустошилося, поросло бур’янами, вилюдніло. Нікому там не згадати, ні пом’янутисвятого чоловіка Євгена Харламовича Чикаленка, вклонитися стежкам, якими ходили понад століт тому його високі Гості, Великі Українці. На жаль, пані й панове…   

                2.Не можу не завершити й оповіді без заключних слів про Олександра Гетьмана, як я його про себе величаю - "зайчика", (мабуть, із року 1973-го, коли вийшов на екрани однойменний фільм)...

                Несподіванафізична сутичка з хворим на голову, як я вважав, кадебістом у тодішньому «святомумісці» - кабінеті другого секретаря райкому партії, змусила мене геть забутипро будь-яку нову зустріч з газетярським побратимом по вінницькому «хліву» вобласній молодіжній газеті Олександром Гетьманом. Просто більше не хотілосянавіть чути безглуздих звинувачень у тому, що  я начебто шукаю зустрічі з ним зарадистворення якогось там антирадянського підпілля, чи ще чогось подібного. Було добре зрозуміло,що КДБ його надійно «пасе». Через те, я більше не плекав навіть  надії бодай заглянути до профільного журналуМінсільгоспу, який розміщався за метрів шістсот від кафедри журналістики КДУ імені Т.Г. Шевченка.

                Одначе,я все-таки якось несподівано зустрів Сашка у Києві.

                Нап’ятому чи шостому курсі навчання на факультеті журналістики ми складали якийсьпроблемний іспит. Відбувалося це в червоному корпусі держуніверситету імені Т. Шевченка.Веселі, і радісні після аудиторної екзекуції, ми з хлопцями-побратимамирозжилися на пляшку-другу «Вермуту», і почергово тихенько потягуючи той «шмурдяк»з чийогось портфеля, як коні з опалки, щоб не попастися на очі міліції і дружинникам, веселогелготіли, вмостившись на крайній від пам’ятника Кобзарю лавці у Тарасовомупарку. Уже вечоріло. Починала сіятись мжичка. Люди прискорювали ходу, шукаючипорятунку від опадів, які починалися. Ми теж обговорювали нове можливе місце прихистку. І в цей час япобачив, як мимо нас, увібравши голову в плечі, з піднятим коміром чи топлаща, чи пальто, мимо пройшов Олександр Гетьман. Невисокий, навіть щупленький. Ну,точно, як «зайчик» з того смішного кінофільму. Я на мить остовпів, і не знав, щоробити: гукнути, наздогнати? Він обігнув пам’ятник Т. Шевченку, прямуючи у бік жовтого корпусууніверситету... Я не кинувся йому в слід, либонь, мене таки добре полякали поганці-кадебісти. Гидко зізнаватися в цьому, але героя з себе не корчитиму: не пішов я за Гетьманом, ні...  

                Черездеякий час уже працюючи в апараті газети «Сільські вісті», я на котрійсь із нарад з проблем розвитку АПК зустрів головного редактора журналу «ТваринництвоУкраїни» (ТУ) Анатолія Івановича Бондаренка (покійний уже). Був він високогозросту, геть худорлявий, як щогла, чоловік. (Борони Боже, не сплутайте з товстуном із ТУ, котрий точно працював там сексотом КДБ, який свого часу «заклав» про мій візит до Гетьмана у «контору глибокогобуріння»). Поцікавився в редактора про співробітника журналу Гетьмана. Бондаренко відповів, що Сашко вжедавно у них не трудиться. Сам розрахувався, і кудись, здається, виїхав. Куди –не відомо…

                Інині також…

                3.На першу й другу мої публікацію відгукнулося чимало людей. Бо статті були розміщенніокрім мого блога на Лізі.нет, ще й у Фейсбуці. А головний редактор такого цікавого і популярного видання «Волянароду» Михайло Роль (читати тут), яке розповсюджуєтьсямайже в двісті країнах світу, де є діаспора українців, виставив тексти й насвоїх сторінках. За це йому велика і щира подяка!

Серед іншихвідгук написала й мила, чарівна пані Галина Щербій, вона трудиться заступникомдиректора одного з київських ліцеїв. Ось її відгук:

                «Дякую, дуже цікаво, а я мала можливість бути в Подєбрадахна кладовищі, є могила-склеп, де написано, що там знаходиться прах українців,серед яких і прах Євгена Чикаленка…»

                 Ярозшукав Галину Омелянівну. Виявляється, що їхній ліцей щоліта проводить обмінстудентами, які вивчають чеську та українські мови відповідно. Практикапроводиться влітку. Ось і зараз в курортному містечку Подєбради неподалік Праги,де з ласки президента ЧСР Томаша Масарика на початку двадцятих років минулогостоліття знайшли прихисток у кількох українських вузах декілька тисяч учорашніхвояків Української Галицької Армії, Українських Січових Стрільців, члени бойових дружин петлюрівців,а також члени уряду, чиновники УНР, перебуває групамолодих киян на чолі з педагогом Оксаною Даниловою. Пані Щербій пообіцяла, щоближчими днями зв’яжеться з нашою делегацією, попросить привезти звідти знімкимогили Євгена Чикаленка. Справа в тому, що я ніде і ні в кого не прочитав, втому числі й у Вікіпедії, де, власне, покоїться прах великого мецената йпубліциста. Чекаймо…  

4. І все-таки я одержимий ідеєю побачити пам’ятник Євгену Чикаленку у центрі Києва. Краще бусього, звичайно, на місці Леніна побіля Бессарабки. Хоча загалом, це й не такпринципово. Головне в столиці української держави яку він так натхненно любив, а ще більше зробив матеріально й морально для розквіту центру українства, нашої культури, літератури, національного газетярства, насамперед.

Для здобуттянезалежності, суверенітету України, розвитку української мови, культури,краснописьменства Євген Харламович зробив, як мені видається, найбільше завсіх тогочасних авторитетів. Тільки нам, хто розуміє це, прагне до достойного увіковічення його пам`яті нині, не треба ледачкувати,даремне втрачати час, зайве ляпати язиками, а вперто перти робочого плуга. Об’єднуватись задля повернення в ряди шанованих людей таких подвижників, як Чикаленко. А то ж, бачите, виходить як. Я написав уже третюстаттю про відомого мецената і публіциста, а організація імені Є. Чикаленка, підпроводом Ю. Гнаткевича робить вигляд, що не читала, не бачила їх, водночаспроливаючи сльози на предмет того, що їхнього кумира ніхто не знає, не голосуєза нього, як за претендента на перейменування  центральної столичноївулиці та станції метро імені Льва Толстого в Києві.

На жаль, так воно й далі буде, мало хто знатиме,друзі, нашого великого мецената і публіцсита, шануватиме його, якщо ви будете просто спати, а не діяти. При чому агресивно інаступально. Як це роблять щодо поширення авторитету своїх кумирів євреї, росіяни. 

Чому б,приміром, не випустити спільними зусиллями брошуру з запропонованим мноютекстом про пана Чикаленка. (Якщо маєте кращий, доступніший, за основу візьмуть його, доповніть його моїми начерками!)Видайте брошуру на найпростішому папері. Але масово. Вручати, як менівидається, такі буклети варто кожному громадянину в центрі столиці, побіля і настанції метро Л. Толстого, на вулиці його імені…

Є знаменитіслова Євгена Чикаленка про те, що Україну треба любити не лише до глибини душі,а й до глибини гаманця… 

Давайте й ми будемо поспіль шукати тих, хто готовийподілитися своїми надбаннями заради того, аби достойний моральний авторитетнашої нації  пан Чикаленко зайнявневдовзі своє належне місце серед достойників України.

Відправити:
Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишею і натисніть Ctrl+Enter.
Останні записи