Авторські блоги та коментарі до них відображають виключно точку зору їхніх авторів. Редакція ЛІГА.net може не поділяти думку авторів блогів.
19.07.2017 16:28

Якщо Чикаленко - моральний авторитет суспільства... Стаття №3

Наші втрати не порахувати за сто літ, після того, як вони жили, боролись і мислили...

                Для тих, хто прочитав мої дві попередні розповіді про великого і мудрого українського мецената, видавця, публіциста Євгена Чикаленка (оригінали статей знаходяться тут і тут), доповім вам, друзі, що прилюдну свою обіцянку, дану в тих публікаціях, успішно виконав: сьогодні вмонтував до статті в Вікіпедії про село Кононівку Драбівського району Черкаської області суттєве, як я вважаю, вельми цікаве доповнення. Насамперед викинув звідтіля якесь, на мож переконання, обгризене, недолуге кількорядкове повідомлення, зроблене кимсь, хто явно боявся розповісти всю велику правду про знаменитостей, котрі понад сто літ тому мешкали і гостювали в цьому селі,  про Михайла Коцюбинського, наповнив інформацію новим, більш об’ємним, густим змістом. І про Олександра Олеся, Бориса Грінченка, Дмитра Дорошенка, котрі перебували в Кононівці, про багатьох інших справжніх наших українських велетів думки і слова, які були гостями відомого на всю Україну і Європу поміщика Євгена Чикаленка, котрий свого часу поселився в Кононівці, об’єднавши довкруги себе всю демократичну знать кінця 19-го і початку 20-го століть. Чия поява в цих чарівних краях, з частими перебуваннями помимо Кононівки і в Києві, дала, відомо, величезний поштовх у розвитку українського національного, ліберально-демократичного руху, української мови, культури, літератури, призвела до появи на наших рідних теренах перших україномовних газет – «Громадська думка», а за тим і «Рада». Меценат і філантроп, видавець Чикаленко своєю активною і цілеспрямовною підтримкою українства, по-суті здійнив цілу революцію на ниві рідномовної наші культури, літератури, інформування мас, і за це йому доземний уклін від усіх тих, хто розуміє, що таке підтримати добрі починання мудрих людей.

                Я вже якось  писав, що з початку вісімдесятих років працюючи в центральних масових газетах «Сільські вісті» та «Правда України», я в силу виконання службових обов’язків побував ледве не в усіх районах України. Довго тепер гортав у блокнотах старі записи, шукав сліди того, чи не завела колись-було доля мене на Драбівщину. І, знаєте, таки віднайшов. Виявляється бував я там, навіть заїздив якось і в тамтешній колгосп імені Коцюбинського у селі Кононівка. Записів про це зовсім мало, здебільшого дані про отриману врожайність, названо імена кращих жниварів і доярок (такою тоді, на жаль, була журналістика), але добре пригадав я тамтешнього керівника – першого секретаря райкому партії П.В. Зубка Завзятий, моторний був чоловік. Петро Васильович ще тривалий час після здобуття Україною незалежності керував районом, бо не комунякою був, а добрим, надійним господарем. За що й шанували його в області. Пригадую якось навіть запросив на рибалку з шашликами й кільцем "кривого мняса" у дорогу...

Ми поїхали на ті культурні "планери" удвох з редакційним фотокореспондентом "Правди України" Петром Приходьком. Багато цікавого почули про людей того краю, про справи селян. Але ніхто й ніколи тієї пори навіть не обмовився про давнього предка Чикаленка, його маєток, вікопомних гостей Євгена Харламовича, які, казати б, витоптали стежки в алеях тінистого парку, понад озерами поміщика. І мені зрозуміло чому: існувало жорстке інформаційне табу на подібну тематику, що насамперед стосувалося духу вільності, україномовства, накладене комуністами За інерцією, либонь, діяло воно і в перші роки після звільнення України від московської орди.

                Звичайно, що я неймовірно зрадів, віднайшовши ці записи, відновивши в пам’яті події перебування  в краю Шевченка і Чикаленка. Зателефонував Петру Приходьку, попросив його віднайти телефони Петра Зубка, з яким вони, до речі, колись зійшлися близько, навіть, здається, приятелювали й сім`ями. Мені хотілося розпитати Петра Зубка про Кононівку і, звичайно ж, про маєток Чикаленка, історію з замовчуванням його перебування на Драбівщині. Бачите ж, навіть у Вікіпедії про перебування М. Коцюбинського в селі написали, а про велета морального духу, того, хто завжди матеріально підтримував Михайла Михайловича, хто виділяв йому кошти на лікування, на поїздки за кордон, до кого, вслане, письменник і приїздив у село, над річку Чумгак, в кого мешкав, і не обмовились. Хто б краще Петра Васильовича  міг мені розповісти в деталях цю всю історію!? Я готовий навіть був тут же зібратися і поїхати в Кононівку…

 Виявилося, останніх років п’ять мій колега по журналістському ремеслу Петро Приходько просто не спілкувався з Петром Зубком: обох заморочили пенсійні справи, болячки... Вечірній дзвінок мені від Петра Олексійовича геть розчарував: виявляється, П.В. Зубко пів року тому… помер. Земля йому пухом, царство небесне!

                Ще Приходько розповів, що вдалося порозмовляти з колишніми друзями  Петра Васильовича. Настрій в усіх жахливий. Кажуть, район фактично розвивався до тих пір, поки ним активно керував П. Зубко. У райцентрі і селах споруджено тільки те, що штовхав поперед себе, силою влади всяко змушував робити Петро Васильович: дуже активною, колективістською людиною був він. Всі начальники після його лише грабували. Нині ж районом керує якийсь засланий сюди колишній військовий – горе і сміх. Не буду вдаватися в деталі. А Чикаленкова Кононівка ледве жевріє. Майже все там вимерло, спустошилося, поросло бур’янами, вилюдніло. Нікому там не згадати, ні пом’янути святого чоловіка Євгена Харламовича Чикаленка, вклонитися стежкам, якими ходили понад сто літ тому його високі Гості, Великі Українці. На жаль, пані й панове…   

                2. Не можу не завершити й оповіді без заключних слів про Олександра Гетьмана, як я його про себе величаю - "зайчика", (мабуть, із року 1973-го, коли вийшов на екрани однойменний фільм)...

                Несподівана фізична сутичка з хворим на голову, як я вважав, кадебістом у тодішньому «святому місці» - кабінеті другого секретаря райкому партії, змусила мене геть забути про будь-яку нову зустріч з газетярським побратимом по вінницькому «хліву» в обласній молодіжній газеті Олександром Гетьманом. Просто більше не хотілося навіть чути безглуздих звинувачень у тому, що  я начебто шукаю зустрічі з ним заради створення якогось там антирадянського підпілля, чи ще чогось подібного. Було добре зрозуміло, що КДБ його надійно «пасе». Через те, я більше не плекав навіть  надії бодай заглянути до профільного журналу Мінсільгоспу, який розміщався за метрів шістсот від кафедри журналістики КДУ імені Т.Г. Шевченка.

                Одначе, я все-таки якось несподівано зустрів Сашка у Києві.

                На п’ятому чи шостому курсі навчання на факультеті журналістики ми складали якийсь проблемний іспит. Відбувалося це в червоному корпусі держуніверситету імені Т. Шевченка. Веселі, і радісні після аудиторної екзекуції, ми з хлопцями-побратимами розжилися на пляшку-другу «Вермуту», і почергово тихенько потягуючи той «шмурдяк» з чийогось портфеля, як коні з опалки, щоб не попастися на очі міліції і дружинникам, весело гелготіли, вмостившись на крайній від пам’ятника Кобзарю лавці у Тарасовому парку. Уже вечоріло. Починала сіятись мжичка. Люди прискорювали ходу, шукаючи порятунку від опадів, які починалися. Ми теж обговорювали нове можливе місце прихистку. І в цей час я побачив, як мимо нас, увібравши голову в плечі, з піднятим коміром чи то плаща, чи пальто, мимо пройшов Олександр Гетьман. Невисокий, навіть щупленький. Ну, точно, як «зайчик» з того смішного кінофільму. Я на мить остовпів, і не знав, що робити: гукнути, наздогнати? Він обігнув пам’ятник Т. Шевченку, прямуючи у бік жовтого корпусу університету... Я не кинувся йому в слід, либонь, мене таки добре полякали поганці-кадебісти. Гидко зізнаватися в цьому, але героя з себе не корчитиму: не пішов я за Гетьманом, ні...  

                Через деякий час уже працюючи в апараті газети «Сільські вісті», я на котрійсь із нарад з проблем розвитку АПК зустрів головного редактора журналу «Тваринництво України» (ТУ) Анатолія Івановича Бондаренка (покійний уже). Був він високого зросту, геть худорлявий, як щогла, чоловік. (Борони Боже, не сплутайте з товстуном із ТУ, котрий точно працював там сексотом КДБ, який свого часу «заклав» про мій візит до Гетьмана у «контору глибокого буріння»). Поцікавився в редактора про співробітника журналу Гетьмана. Бондаренко відповів, що Сашко вже давно у них не трудиться. Сам розрахувався, і кудись, здається, виїхав. Куди – не відомо…

                І нині також…

                3. На першу й другу мої публікацію відгукнулося чимало людей. Бо статті були розміщенні окрім мого блога на Лізі.нет, ще й у Фейсбуці. А головний редактор такого цікавого і популярного видання «Воля народу» Михайло Роль (читати тут), яке розповсюджується майже в двісті країнах світу, де є діаспора українців, виставив тексти й на своїх сторінках. За це йому велика і щира подяка!

Серед інших відгук написала й мила, чарівна пані Галина Щербій, вона трудиться заступником директора одного з київських ліцеїв. Ось її відгук:

                «Дякую, дуже цікаво, а я мала можливість бути в Подєбрадах на кладовищі, є могила-склеп, де написано, що там знаходиться прах українців, серед яких і прах Євгена Чикаленка…»

                 Я розшукав Галину Омелянівну. Виявляється, що їхній ліцей щоліта проводить обмін студентами, які вивчають чеську та українські мови відповідно. Практика проводиться влітку. Ось і зараз в курортному містечку Подєбради неподалік Праги, де з ласки президента ЧСР Томаша Масарика на початку двадцятих років минулого століття знайшли прихисток у кількох українських вузах декілька тисяч учорашніх вояків Української Галицької Армії, Українських Січових Стрільців, члени бойових дружин петлюрівців, а також члени уряду, чиновники УНР, перебуває група молодих киян на чолі з педагогом Оксаною Даниловою. Пані Щербій пообіцяла, що ближчими днями зв’яжеться з нашою делегацією, попросить привезти звідти знімки могили Євгена Чикаленка. Справа в тому, що я ніде і ні в кого не прочитав, в тому числі й у Вікіпедії, де, власне, покоїться прах великого мецената й публіциста. Чекаймо…  

4. І все-таки я одержимий ідеєю побачити пам’ятник Євгену Чикаленку у центрі Києва. Краще б усього, звичайно, на місці Леніна побіля Бессарабки. Хоча загалом, це й не так принципово. Головне в столиці української держави яку він так натхненно любив, а ще більше зробив матеріально й морально для розквіту центру українства, нашої культури, літератури, національного газетярства, насамперед.

Для здобуття незалежності, суверенітету України, розвитку української мови, культури, краснописьменства Євген Харламович зробив, як мені видається, найбільше за всіх тогочасних авторитетів. Тільки нам, хто розуміє це, прагне до достойного увіковічення його пам`яті нині, не треба ледачкувати, даремне втрачати час, зайве ляпати язиками, а вперто перти робочого плуга. Об’єднуватись задля повернення в ряди шанованих людей таких подвижників, як Чикаленко. А то ж, бачите, виходить як. Я написав уже третю статтю про відомого мецената і публіциста, а організація імені Є. Чикаленка, під проводом Ю. Гнаткевича робить вигляд, що не читала, не бачила їх, водночас проливаючи сльози на предмет того, що їхнього кумира ніхто не знає, не голосує за нього, як за претендента на перейменування  центральної столичної вулиці та станції метро імені Льва Толстого в Києві.

На жаль, так воно й далі буде, мало хто знатиме, друзі, нашого великого мецената і публіцсита, шануватиме його, якщо ви будете просто спати, а не діяти. При чому агресивно і наступально. Як це роблять щодо поширення авторитету своїх кумирів євреї, росіяни. 

Чому б, приміром, не випустити спільними зусиллями брошуру з запропонованим мною текстом про пана Чикаленка. (Якщо маєте кращий, доступніший, за основу візьмуть його, доповніть його моїми начерками!) Видайте брошуру на найпростішому папері. Але масово. Вручати, як мені видається, такі буклети варто кожному громадянину в центрі столиці, побіля і на станції метро Л. Толстого, на вулиці його імені…

Є знамениті слова Євгена Чикаленка про те, що Україну треба любити не лише до глибини душі, а й до глибини гаманця… 

Давайте й ми будемо поспіль шукати тих, хто готовий поділитися своїми надбаннями заради того, аби достойний моральний авторитет нашої нації  пан Чикаленко зайняв невдовзі своє належне місце серед достойників України.

Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишею і натисніть Ctrl+Enter.
Останні записи
Контакти
E-mail: [email protected]