Авторские блоги и комментарии к ним отображают исключительно точку зрения их авторов. Редакция ЛІГА.net может не разделять мнение авторов блогов.
10.04.2017 16:36

Імена, повернені Україні з глибокого забуття

Як і чому так сталося, що люди, яких знає і широко вшановує українська діаспора США на Батьківщині давно забуті. І це в роки Незалежності нашої держави. Їх повернула до нового життя публікація книги "Постаті з вирію"...

Що ж, друзі, нарешті й на моєму подвір`ї радість: став реальністю книжкового світу твір, над яким я трудився останні майже півтора роки – «Постаті з вирію». Є книжка, є електронна її версія. Ви й зараз, натиснувши на цей ось посил - http://vinnychany.kiev.ua/!_ata/data/151.pdf , залюбки можете поринути у неповторний світ проблем героїв трактату. Це, нагадаю, своєрідне історико-документальне, суспільно-психологічне дослідження про українців, які не на життя, а на смерть сто літ тому й далі в життя боролися за створення незалежної України, за панування на українських територіях рідної мови. Проти полонізації наших західних країв, проти зросійщення Великої України після їхнього «золотого вересня» 1939-го.

Чим то все закінчилося для героїв моєї оповіді в кількох реченнях не передається, потрібно заглиблюватись у читання. Зауважу лише, в центрі уваги сім ` я доктора права, гуцула, поліглота (володів вісьмома мовами світу!), сотника Української Галицької Армії (УГА) Романа Домбчевського. Його дружини – Ірини/Ірени Домбчевської, активістки «Просвіти», журналістки; їхньої дочки – Христини.

nbgfds

Усе почалося особисто для мене з того, що під завісу 2015 року в архіві україномовної газети «Свобода», яка з 1893 року щоденно виходить У США, я випадково надибав невеличку розповідь про те, що 25 травня 1984 року американська діаспора широко вшанувала сторіччя від дня народження правника Романа Йосифовича Домбчевського. Я здивувався тому, що про цю людину нічого не чув у нас, в Україні. Як же ж так, чому Америка вшановує українця, пам’ятає його, а ми, та ще й за років Незалежності, нічого не знаємо про неї? Бо жодної згадки у грудні 2015 року про Романа Домбчевського ніде не було в Україні. Не знав такого і Інтернет.  

Погодьтесь, дивина! Я ввімкнув, так би сказати, всі свої пошукові можливості, і замало не кожної доби почав відкривати для себе нові деталі, обставини життя людини, а за тим і її сім`ї, котру з повною відповідальністю можна назвати героями боротьби за нашу Незалежність, нашу горду ідентичність. Тим паче, що пан Домбчевський незабаром (1934 року) напише і видасть книгу «За права мови». У Західній Україні вона стане своєрідним паспортом у боротьбі проти полонізації Галичини. Її згадуватимуть замало не в кожному судовому процесі, в якому брали участь українці, і які бажали спілкуватися рідномовно, а польська адміністрація протиправно не дозволяла цього.  

         Надзвичайно цікава доля дружини пана Романа – Ірини Домбчевської. 2015 року її львівська громада обирає управителькою шпиталю Українських Січових Стрільців. Їй довелося організовувати побут нашого геніального поета і філософа Івана Франка, під її дбайливим наглядом він доживав останні свої дні й ночі...

         Прихід радянської влади в Галичину перевернув усе життя Домбчевський. Романа Йосифовича чекісти арештували буквально за тиждень після своєї появи у Західній Україні. Тієї ж ночі, пані Ірина з дочкою Христиною тікають до Польщі, звідти до Мюнхена, згодом переправляються за океан – до Нью-Йорка.

         Романа Домбчевського судить військовий трибунал. Його звинувачують у підривній діяльності за «розстрільною» статтею. Здавалося б, що порятунку вже немає. Перед інквізиторами на столі лежить його книжка «За права мови», чимало публікацій місцевої і зарубіжної преси, де розповідається, як юрист Домбчевський активно і вміло відстоює інтереси нашої рідної мови, українців у польських судах, добивається виправдальних вироків і, здавалося б, у завідомо програшних справах насамперед. Але на те він і доктор права, щоб і за даної ситуації декласувати радянський військовий трибунал. Панові Романові присуджують лише сім років каторги Сибіру.

         Що називається, «відмотавши» весь присуд на Колимі, Роман Домбчевський звільняється з ув’язнення у віці 61-ин рік. Куди подітися? Позаяк, де його сім’я – дружина, дочка - не відомо: всі листи бранця роками поверталися без будь-яких відповідей. Суровий вирок каральної системи чіткий і однозначний: до Галичини йому їхати не можна. Займатися юридичною практикою забороняється. Писати статті, публікуватися – також. Але жити на щось же ж потрібно? І тоді пан Домбчевський направляється до Одеси, влаштовується вантажником у морському порту, підробляє й сантехніком. Блискучий доктор права, поліглот! У віці виснаженого каторгою пенсіонера…

         Пошуки сім’ї ніяких результатів не приносять. Про Ірину й Христину в рідних краях знайомі й забули, їх ніхто й ніколи не бачив у радянському житті. У голоді, холоді, з моральної розпуки, знаходячись під постійним наглядом НКВС і «Смершу», як колишній сотник УГА, Роман Домбчевський помирає 1952 року…

         Активістка і журналістка Ірина (за кордоном її називали Іреною) Домбчевська доволі швидко стає помітною особою в русі української діаспори. Ще активнішою за матір виявляється і дочка Христина, в заміжжі – Навроцька. Через деякий час її обирають заступником голови Союзу Українок Америки (СУА). Вона ледве не два десятиліття обіймала цю помітну посаду в США.

         А матір без утоми все знаходила нові й нові шляхи пошуку батька в Україні. Без кінця вона слала запити до різноманітних установ СРСР з єдиним тривожним запитом: «…де доктор права Роман Домбчевський?» Організувала навіть такого ж чолобитного змісту документ за підписом заступника Генерального секретаря ООН? Але й це не допомогло будь-що прояснити: відповіді - жодної.

         Особливий цинізм радянської влади полягав, як мені здається, у тому, що знаючи про смерть Романа Домбчевського ще 1952 року, людожерна комуністична кліка продовжувала ще дванадцять літ (!) насолоджуватися тим, як бідна жінка, до останнього свого дня (5 серпня 1964 року) відсилала запити до Києва і Москви, бажаючи вияснити долю рідного і милого чоловіка.

         Ось чому, власне, моя книга називається «Постаті з вирію». Тому, що я повернув Україні імена її доблесних українців: Романа Домбчевського, Ірини Домбчевської. Написав про них статті до Інтернет енциклопедії «Вікіпедія». Вам варто нині забити їхні імена до пошукової системи цього сайту, як перед вами постануть розповіді про цих великих людей. Створив, як бачите, я і історико-документальну повість про їхні непрості життя й боротьбу. Книга нарешті вийшла у світ. Її, завдяки спільному проекту Київської міської організації Національної спілки письменників України (НСПУ) та Київської міської державної адміністрації, видано на кошти столичного муніципалітету – за це, можливо, моя перша подяка владі. Перед тим рукопис книги пройшов ретельний творчий конкурс. На нього свої твори минулого року представили 86 членів НСПУ з Києва. Я, зізнатися, невимовно щасливий з того, що моя книга на цьому конкурсі зайняла перше місце – набрала 42-а очка з 50—и можливих. Віддруковані книги безпосередньо з друкарні «Фенікс» відправили в бібліотеки навчальних закладів і районів Києва. Кілька десятків їх потрапили мені, як, сказати б, авторська пайка.

         Завдяки моїм публікаціям вдалося розшукати і оцифрувати оригінал книги Романа Домбчевського «За права мови». Вона є в Інтернеті, можете перевірити. На юридичному факультеті Львівського Національного університету імені І. Франка студенти вже захищають курсові і дипломи за працею науковця, якого мені вдалося повернути до числа відомих і не забутих борців за незалежність, за українську мову.

         Я ще б хотів, щоб кожен, хто візьме мої «Постаті з вирію» до рук знав: вони з’явилися на світ тільки тому, що мені понад усе хотілося жорстоко публічно засудити комуністичний режим, який був головною рушійною силою людиноненависницької політики СРСР, яка здійснювалася «вірними ленінцями», і насамперед в Україні. Я хотів усім довести цією книгою, що українці – безсмертний народ. Він не підкориться ніякому агресору. Панували в наших краях поляки, наші люди всяко чинили їм неймовірний спротив,  прийшли московити – тисячі стали на боротьбу з ними, нагрянули  завойовники з фашистськими хрестами – до смерті билися з ними. І так буде завжди, до тих пір, поки хоч один українець буде живим на землі. І нехай запам’ятають усі:  ми завжди постоїмо один за одного, за нашу рідну землю…    

ПС.

ДЕ ЗНАЙТИ КНИГУ «ПОСТАТІ З ВИРІЮ»

У зв’язку із виходом у світ моєї нової книги «Постаті з вирію», надійшло багато запитань від читачів: а де ж можна придбати твір? Пояснюю, що наклад книги, яка, до речі, стала переможцем літературного конкурсу рукописів письменників столиці 2016 року, проведеного торік у Києві (набрала найбільше – 42 бали з 50 можливих) про це можна прочитати тут - http://dsk.kievcity.gov.ua/files/2016/8/4/Protokol3-vytiag-VR-DSK-KMDA-04082016.pdf ,

украй невеликий – 500 примірників. Уся літературна продукція є надбанням Київміськдержадміністрації, котра (і за це їй велика дяка!) профінансувала проект і залишилася в столиці, за винятком кількох десятків книг, котрі виділені мені, як авторські. Знаю лишень, що бажаючі почитати книгу можуть її віднайти, приміром, у бібліотеці імені М.В. Гоголя м. Києва (вул. Велика Васильківська, 136 – район станції метро Либідська; ось телефон і електронна адреса книгозбірні – 529-14-73
Е-mail: gogolya2011@ukr.net ) , яка заявила публічно про її надходження - http://clsggognn.blogspot.com/ Книга є, мабуть, і в інших бібліотеках столиці, шкіл та вишів - 400 примірників, як мінімум... 

Шукайте її у розділі «Історія. Історичні науки» - надходження за лютий 2017 року. 

Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.
Последние записи
Контакты
E-mail: blog@liga.net