Головна проблема української влади полягає в тому, що у співпраці
з МВФ вона, як завжди, метушиться між табором розумних і красивих. Бути
розумним в даному випадку означає виконати взяті на себе зобов’язання, а бути
красивим – не зіпсувати остаточно імідж перед виборами і не впасти в очах
електорату. Поєднати і те, і друге доволі проблематично. Хоча уряд Гройсмана й
демонструє немислиму еквілібристику, досягти виконання обох завдань поки не
вдається. Саме через це черговий транш МВФ цього року нам, скоріше за все, не
«світить». І місія Міжнародного валютного фонду, котра зараз перебуває в
Україні, приїхала зовсім не для того, щоб обговорювати це питання.
Як відомо, з 9 по 17 листопада у Києві перебуватиме так звана «технічна місія» МВФ. Хоча подібної дефініції в офіційних колах уникають. Але це секрет Полішинеля: група експертів, що прибула під прапорами МВФ, всього лише вивчати проект держбюджету на 2018 рік. І не більше. До перегляду програми фінансування такий візит не має відношення. Хоча в разі позитивного перегляду програми Україна могла б розраховувати на новий транш. Але представник Фонду в Україні Йоста Люнгман чітко зазначив, що МВФ визначиться з датою наступної фінансової інвазії не раніше, аніж побачить для цього «позитивні підстави». Останніх наразі нема, хоча український уряд посилено створює їхню видимість.
Зайве нагадувати, що ключове питання, по якому розходяться погляди уряду та його кредиторів, це – ціна на газ для населення. Україна пообіцяла прив’язати її до середньорічної вартості палива на європейському ринку – мова, іншими словами, йде про формулу «німецький хаб+». Під це зобов’язання Україна отримала в квітні транш у розмірі 1 мільярду доларів. Але вже у липні уряд зрозумів, що поквапився влізати у подібну кабалу. Адже виконання урядової постанови №187, яка була погоджена з МВФ, призведе до здорожчання газу для населення майже на 19%. Зрозуміло, яке суспільне обурення викличе подібний стан речей.
Питання «чим думав уряд, пристаючи на подібну вимогу», попри всю брутальність подібного формулювання, є дуже доречним. Пояснення міністра Реви щодо «форс-мажору», в умовах котрого була ухвалена постанова №187, не витримують жодної критики. Тоді, мовляв, очільники країни не прорахували усі можливі ризики. Гадаю, правда полягає навіть не у відсутності стратегічного мислення. А у тому, що, як каже Рева, у квітні уряд працював «в умовах гострої політичної та економічної кризи». Бажання нівелювати наслідки такої кризи зрозуміти можна, проте ціна виявилася зависокою. Тепер МВФ зайвий раз укріпився в думці про Україну як про вкрай ненадійного партнера. А ситуація, котра склалася з ціною на газ, є просто таки класичним цугцвангом – коли кожен хід (яким би він не був) здатен лише погіршити стан речей.
Позиція Фонду у даному питанні, скоріше за все, лишатиметься незмінною. У Вашингтоні наполягатимуть на виконанні Україною своїх зобов’язань щодо ціни на газ. Якщо партнерів не вдасться переконати, перед урядом постане невтішна дилема: піднімати ціну або порушувати дух і букву угоди. І в тому, і в іншому випадку знайдуться ображені, й вибір полягатиме лише в тому, з ким «краще» сваритися – з МВФ чи з власним електоратом. Третій, тобто проміжний, варіант полягатиме у відтягуванні рішення – як мінімум до кінця опалювального сезону. Інтуїція підказує, що Гройсман і його команда підуть саме цим шляхом, хоча це, звичайно, не є вирішенням проблеми.
Погано те, що майже аналогічна ситуація має місце і у зв’язку з пенсійною реформою. В чому подібність? Та все ж у тому бажанні всидіти на двох стільцях. З одного боку парламент ухвалив так званий «реформаторський» пенсійний кодекс, де розмір пенсії є жорстко обумовленим страховим стажем. Такий захід дозволив відмовитися від підвищення пенсійного віку, на чому наполягав МВФ і що могло категорично не сподобатися населенню. Але є суттєвий нюанс. Були пом’якшені вимоги щодо стажу для громадян похилого віку, які наразі не мають достатньої кількості страхових літ. Подібна категорія пенсіонерів отримуватиме виплати на рівні мінімального прожиткового мінімуму для непрацездатних осіб. Джерела стверджують, що у наших кредиторів подібна гуманність за державний кошт вже викликала певні запитання, проте чи будуть вони мати вирішальне значення, поки що невідомо.
Адже, окрім пенсійної реформи, МВФ може спитати й про інші речі. Наприклад, про те, як поживають обіцянки України здійснити масштабну приватизацію та запустити Антикорупційний суд. І тут уряду знову не буде чим крити. Меморандум з МВФ передбачав, зокрема, що чинний закон про приватизацію буде змінено, причому дедлайн таких змін добіг кінця іще наприкінці 2016 року. 9 листопада Верховна Рада проголосувала за відповідний законопроект у першому читанні, проте коли відбудеться ухвалення його в цілому, сказати складно. В кожному разі та велика приватизація, про яку так багато йдеться вже не перший рік, все ще продовжує виглядати як не менш великий міф.
Так само, до речі, як і Антикорупційний суд, з котрим також все непросто. Президент Порошенко, схоже, ніяк не може визначитися із власним ставленням до даної проблеми – попри те, що відповідна обіцянка партнерам з МВФ теж мала місце. 8 листопада глава держави підтвердив свою відданість ідеї про Антикорупційний суд, хоча кількома місяцями раніше президент стверджував, що кожен український суд має бути антикорупційним за своїм покликанням, тобто потреба в окремому органі не є доведеною. Іще Порошенко висував ідею створення антикорупційної палати, а не окремого суду.
Однак з моменту розгортання під парламентом протестного майдану президент, схоже, вкотре змінив точку зору. Тепер він сам буцімто квапить події і звертається до спікера Парубія з пропозицією створити робочу групу для розробки концепції Антикорупційного суду. Цілком очевидно бажання влади «забалакати» даний процес, адже коли йдеться про чергову «робочу групу», стає зрозумілим, що насправді історія затягнеться на місяці (якщо тільки не на роки). Між тим вимога МВФ з цього приводу лишається незмінною – в Україні має бути створений спеціалізований суд для боротьби з корупцією. При цьому бажано, аби запрацювати він міг вже до кінця 2018 року. Вперте небажання парламенту (а, отже, й сил, які мають на нього вплив) вирішити питання своєї ж компетенції, тобто ухвали необхідні для просування вперед закони, пояснити доволі складно. Чи походить подібний саботаж від елементарної недалекоглядності (аби не сказати – дурості), чи й тут задіяні певні механізми реалізації чиїхось персональних інтересів – невідомо. Скоріше за все, місце має і перший, і другий чинник. Та якщо у питанні ціни на газ зволікання із його вирішенням ще мають під собою певну мотивацію, то у небажанні працювати, яке демонструє і уряд, і парламент, резони знайти неможливо.
Що ж стосується проекту держбюджету, котрий вивчатиме «технічна місія» МВФ, то й тут існують певні складнощі. Експерти зауважують, що у Фонді незадоволені тим, як при виконанні бюджету Україна розпорядилася конфіскованими у оточення Януковича коштами. Мова, нагадаю, йде про суму в 1,1 мільярд доларів. На переконання МВФ, ці кошти мали піти на покриття дефіциту бюджету, але їх використали на інші потреби. Одним словом, питань у МВФ до українського уряду наразі більше, ніж відповідей. Тож ясність є тільки в одному: до кінця поточного року наша держава, швидше за все, не отримає жодних траншів. На них ми іще не заробили, а чи заробимо в майбутньому – покаже час.
