Незручні питання позбавлення волі: чи варто говорити про права ЛГБТ у в'язницях?

Відповідь проста: так, варто. Сексуальне насильство у місцях позбавлення волі - табуйована тема в нашій країні.

Однак ця проблема існує та є однією з найгостріших в системі захисту прав позбавлених волі людей. У цьому переконалися експерти ГО «Україна без тортур» під час роботи над першим в Україні аналізом нормативно-правових актів, які регулюють діяльність в’язниць, в аспекті ризиків дискримінації чи насильства, вмотивованому ненавистю на основі сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності.

Дослідження показало, що законодавство має значні недоліки, які заважають безпечному відбуванню покарання представників ЛГБТІ+ та ЧСЧ (Чоловіки, які практикують секс із чоловіками). Вони не можуть повною мірою домогтися дотримання своїх прав, стигматизуються та маргіналізуються іншими групами засуджених та/або персоналом в’язниць.

Стан української пенітенціарної системи, в якій ще з радянських часів переважає колективна система тримання засуджених, наразі є невтішним відносно представників ЛГБТІ+ і ЧСЧ. У системі тюремної субкультури, представники сексуальних меншин часто вважаються “найнижчою категорією” в’язнів, через що їх утримують у гірших умовах тримання, ніж інших осіб. Співробітники в’язниць не приховують свого упередженого ставлення до представників ЛГБТІ+ і ЧСЧ, засуджені сприймаються як «недочоловіки», а усі спроби звернутися за допомогою до відповідних органів влади чи правозахисних організацій через систематичне порушення їх прав та дискримінацію, обертаються значним ризиком помсти від інших засуджених або персоналу.

Є ціла низка проблем засуджених ЛГБТІ+ і ЧСЧ, з якими вони чи не щодня стикаються упродовж відбування покарання. Основні з них:

• неналежні умови тримання;

• підвищений ризик насильства, в тому числі сексуального;

• утримання від участі у праці, освітніх та інших соціальних заходах через побоювання інших засуджених;

• обмежена можливість отримувати правничу допомогу;

• вразливість до захворювань, які передаються статевим шляхом;

• потреба більшої психологічної підтримки;

• менш тісний зв’язок зі своїми рідними, менша кількість побачень.

Аналіз міжнародних стандартів продемонстрував, що в профільних пенітенціарних актах не міститься специфічних положень щодо поводження з ЛГБТІ+. Норми найчастіше узагальнено або опосередковано стосуються ЛГБТІ+ в’язнів. Для прикладу можна навести формулювання правил Мандели (Мінімальні стандартні правила з поводження з в'язнями, ООН), які лише закріплюють принцип недискримінації на підставі «будь-якого іншого статусу».

Тільки окремі документи, такі як Посібник ООН щодо засуджених зі спеціальними потребами, містять перелік детальних рекомендацій щодо відбуття покарання ЛГБТ+. Вони розраховані на цілу низку сфер та інституцій, що ще раз підкреслює комплексність проблеми. Цей документ має на меті внесення змін у діяльність пенітенціарної системи: у сфері доступу до правосуддя, охорони здоров'я, розміщення засуджених, їх безпеки та регулювання контактів із зовнішнім світом. Окрему важливу роль має займати й моніторинг дотримання прав цієї категорії засуджених.

Водночас національне законодавство у пенітенціарній сфері традиційно не розглядає в’язнів ЛГБТІ+ і ЧСЧ як специфічну категорію, яка потребує особливого захисту та специфічних процедур, попри те, що кількість ЧСЧ серед засуджених, за матеріалами міжнародних досліджень, є вищою, ніж на волі.

Лише нещодавно у новій редакції Правил внутрішнього розпорядку СІЗО з’явилася згадка щодо неприпустимості дискримінації ув’язнених ЛГБТІ+ (п. 3.3 розділу І ПВР СІЗО), але слід зауважити, що вона має лише декларативний характер і наразі не підкріплена конкретними механізмами, які були б направлені на захист прав в’язнів-ЛГБТІ.

Національне законодавство має цілу низку викликів для представників ЛГБТІ+ спільноти, які можуть бути небезпечними для них, впливати на їх фізичне чи психічне здоров’я, та стабільність функціонування установ виконання покарань, в цілому..

Наприклад, відсутня реальна процедура щодо можливості окремого розміщення у спеціальних дільницях за бажанням особи. Таке тримання надало б можливість забезпечити кращий захист, не вимагаючи суворої ізоляції та не нашкодивши зайнятості і дозвіллю засуджених. Однак, найчастіше таке розміщення може відбуватися у примусовому порядку, оскільки тоді воно може вважатися дискримінаційним.

Що стосується побачень засуджених ЛГБТІ+, то всупереч міжнародним стандартам, вони не мають можливості отримувати тривалі побачення зі своїми партнерами, ст. 110 КВК України має вичерпний перелік таких осіб.

Українським законодавством також не передбачено спеціальних правил щодо обшуків ЛГБТІ+, а тому застосовується загальне правило про обшук особою однієї статі. Те ж саме стосується процедури миття засуджених у спільних душах, що також може сприяти віктимізації. Чинна система первинної класифікації засуджених також не передбачає жодних специфічних правил, що стосується розміщення трансгендерних засуджених. А тому вони повинні утримуватися разом із засудженими однієї статі відповідно до статі, яка вказана у їхньому паспорті.

Маємо переконання, що хоч проблема захисту прав засуджених є складною, враховуючи всі сучасні реалії та окреслені недоліки, але їх поступове вирішення є цілком реальним, за умови об’єднання досвіду та зусиль для роботи над проблемами, а не їх ігнорування та замовчування.

Детальніше про дослідження можна прочитати за посиланням.

Дослідження підготовлено ГО «Україна без тортур» за підтримки Представництва Freedom House в Україні у межах проєкту “Відкриваючи скриньку Пандори: Захист ЛГБТ+ осіб, позбавлених волі”. Авторський колектив: експерт з пенітенціарних питань, доктор публічного права Вадим Човган та кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник, виконавчий директор ГО “Україна без тортур” Костянтин Автухов.