Ми не зрозуміємо ні запровадження натхненним фемінізмом законів, ні перемог руху ЛГБТ, ні низки інших протиприродних змін, якщо не братимемо до уваги творів Маркса та Енгельса або ж не звертатимемо уваги на перші кроки революційної більшовицької влади.
Рух ЛГБТ, чудернацькі прояви третьої хвилі фемінізму, перші ластівки намагання радикально відсторонити батьків від виховання дітей — все це імпортується до нас із Заходу і в багатьох викликає подив. Проте у випадку цих викликів ми маємо справу не з чимось абсолютно новим, а з тим, що існує майже два століття.
Все більше число українців дізнається про таке явище як культурний марксизм, про те, що за сучасною формою лібералізму стоїть ревізія марксистської думки в середині минулого століття, про значення, яке в історії становлення ліво-ліберальної ідеології відіграли представники Франкфуртської школи. Це дуже добре, одначе існує небезпека підійти до проблеми занадто спрощено.
Класичною працею про виникнення ліво-ліберальної ідеології є книжка американського дослідника Пола Ґотфріда “Дивна смерть марксизму”. Вона дуже цінна тим, що стисло викладає історію становлення культурного марксизму і показує лицемірство творців сучасної ліво-ліберальної повістки денної. Проте відчутним концептуальним недоліком книжки Ґотфріда є занадто різке протиставлення марксизму минулого (який нібито “помер”) і сучасного культурного марксизму. Ґотфрід справедливо підкреслює різницю між старими західноєвропейськими лівими, які чітко орієнтувалися на робітничу проблематику, та новими лівими, які зосередилися на руйнуванні західних народів, б'ючи по них фемінізмом, гендерною теорією, ЛГБТ і мультикультуралізмом. Одначе слід брати до уваги те, що нові ліві, частково змирившись зі зникненням пролетаріату, вхопилися за потенціал, залишений безпосередньо творцями марксистської доктрини. Марксизм не помер — він лише розвернувся іншим боком.
Ми не зрозуміємо ні запровадження натхненним фемінізмом законів, ні перемог руху ЛГБТ, ні низки інших протиприродних змін, якщо не братимемо до уваги творів Маркса та Енгельса або ж не звертатимемо уваги на перші кроки революційної більшовицької влади. Коріння сучасних викликів не лише у “Репресивній толерантності” Герберта Маркузе, але й у “Філософсько-економічних рукописах 1844 року” Маркса та “Походженні родини, приватної власності та держави” Енгельса. Божевіллю 1968-го року на Заході передувало криваве божевілля 1917-1920х років у більшовицькій Росії.
Маркс і Енгельс не знали сім'ї як чогось природного. Не знали вони і традиційних статевих ролей. Сім'я, моногамність та розподіл статевих ролей були для них продуктом соціальних відносин і способу виробництва. Тому вони з легкістю включили фемінізм у свою доктрину, наділивши жінок статусом “пригноблених” і пов'язавши з ними своє бачення емансипації людства. Американська соціалістка Шерон Сміт пише про основоположників марксизму: “Їхній аналіз пригноблення жінок не був прикладений як якийсь пізніший додаток до їхнього аналізу класового суспільства, а з самого початку був невід’ємною його частиною”.
Більшовицька революція 1917 року стала спробою реалізації закладених Марксом та Енгельсом ідей “визволення жінки”. “Жовтнева революція чесно виконала обов'язки стосовно жінки. (...) Революція здійснила героїчну спробу зруйнувати так зване родинне вогнище” — з гордістю рапортуватиме Лев Троцький у роботі “Зраджена революція”, жалкуючи, що динаміка перших років більшовицької влади не була збережена.
В практиці більшовизму вектор “визволення жінки” поєднався з задачею соціалістичного виховання дітей. Більшовики ставили за мету відсторонити матір від догляду за дитиною, а батьків у цілому — від виховання. Для цього нав'язливо створювалася державна система догляду і виховання. Троцький вихвалявся: “Коли ще була живою надія зосередити виховання нових поколінь в руках держави, влада не лише не піклувалася про підтримку авторитету “старших”, зокрема батька з матір'ю, але й, навпаки, намагалася якомога більше відділити дітей від сім'ї, аби відгородити їх від традицій консервативного побуту”. Сьогоднішні міністри освіти ліво-ліберального спрямування упевнено декларують ті ж самі цілі, що й більшовики.
Відзначилися більшовики і в інших сферах. В цілому, аби уявити, чим була рання більшовицька влада, досить звернути увагу на характерні пасажі з книги раннього ідеолога фрейдомарксизму Вільгельма Райха “Сексуальна революція”: “Прихильники сексуальної реформи в Австрії та Німеччині, ведучи протягом півтора десятиліття боротьбу проти параграфів кримінальних кодексів своїх країн, що стосувалися гомосексуалізму, знову і знову вказували на прогресивний Радянський Союз, який відмінив це покарання”, “В роботі серед молоді ми посилалися на свободу у сексуальній сфері, надану молоді у Радянському Союзі”, “Борючись за раціональну сексуальну освіту дітей та юнацтва, ми завжди посилалися на успіхи Радянського Союзу у цій сфері”.
Наприкінці 20-х років перемогли прагматики, котрі розуміли, що, зберігаючи революційний максималізм у сфері соціальної інженерії, СРСР просто знищить себе зсередини. Звісно, цей “реакційний поворот” не призвів до повноцінного одужання, а всього лиш породив карикатуру. Одначе страшно уявити, що трапилося б, якби більшовицький режим продовжував свою політику радикальних соціокультурних перетворень.
Той потенціал марксистської ідеології, який не зуміли реалізувати більшовики, сьогодні реалізується під різними “прогресивними” вивісками. В Україні, зрозуміла річ, ті, хто займаються впровадженням ідей культурного марксизму, прагнуть максимально дистанціюватися від спадщини 1917 року. Одначе це не більше, ніж звичайна пропагандистська тактика. Шило в мішку не сховаєш. Більшовизм і культурний марксизм — це генетично споріднені явища. Українському суспільству варто це якнайшвидше зрозуміти. Адже краще збагнути цю спорідненість у теорії, а не на практиці.
