Те, що Москва зацікавлена у ворожнечі між Україною та Польщею, не викликає сумнівів. Проте покладати відповідальність за резолюцію польського сейму на “руку Москви” означає дурити самих себе. Таким же самодурством є звинувачувати польську владу та суспільс
Визнання польським сеймом трагічних подій на Волині “геноцидом” породило хвилю обурення в Україні. Це обурення цілком закономірне. Але вражає рівень інфантильності багатьох українців, які висловилися з приводу дій Польщі. У соцмережах неважко було знайти думки в діапазоні від покладання відповідальності за рішення польського сейму на “руку Москви” до приписування полякам якоїсь тотальної промосковської позиції.
Те, що Москва зацікавлена у ворожнечі між Україною та Польщею, не викликає сумнівів. Проте покладати відповідальність за резолюцію польського сейму на “руку Москви” означає дурити самих себе. Таким же самодурством є звинувачувати польську владу та суспільство у якійсь тотальній українофобії. Насправді, ситуація набагато складніша.
Рішення сейму — це відповідь депутатів на суспільні запити. У польському суспільстві існує консенсус щодо подій періоду Другої світової, в тому числі тогочасного українсько-польського протистояння. Цей консенсус дуже однобічний — чого лиш варта демонізація образу Степана Бандери, який на момент найактивнішої фази українсько-польського протистояння знаходився в німецькому концтаборі. Але, тим не менше, це даність, яку необхідно враховувати. Те, що пересічний поляк вважає винною саме українську сторону, не означає, що він обов'язково є українофобом. Він дійсно може бути українофобом, носієм патологічної ненависті до України. Але так само він може мати симпатії до нинішньої України і розраховувати на українсько-польську співпрацю. Ба більше, він може визнавати певну рацію за українським визвольним рухом у часи Другої світової, але все одно вважати, що українська сторона була тоді “більш винною”. Українці можуть лиш позаздрити такій одностайності.
Перш, ніж обурюватися сучасною історичною міфологією поляків, українцям варто задуматися, скільки роботи було здійснено для того, аби скоригувати цю міфологію у вигідному для нас руслі. Скільки польських істориків, філософів, публіцистів, журналістів отримує українські гранти? Скільки польських студентів навчається за спеціальними програмами на історичних факультетах українських вузів? Скільки створено польських проукраїнських інформаційних ресурсів? Скільки знято фільмів, які у доступній формі пропонували б полякам “дорожню карту” бачення спільного історичному минулого? Якими є успіхи українських спецслужб у вирішенні даної проблеми? Без усього цього сподіватися, що поляки змінять власне бачення історії, немає сенсу. А поставлені вище питання, на жаль, є дуже близькими до риторичних, бо україноцентричне розуміння історії лиш починає впроваджуватися у самій Україні.
Йдучи шляхом поглиблення й законодавчої фіксації історичної міфології, польська влада аж ніяк не ставить собі за мету здійснити якісь антиукраїнські жести — їй ідеться передусім про згуртування суспільства і посилення власної легітимності. Навпаки, сучасна польська влада у багатьох відношеннях налаштована проукраїнськи і здійснила не один лояльний до України жест. І вже точно важко звинуватити нинішню Варшаву у промосковській налаштованості. Радше навпаки: саме антимосковська налаштованість Варшави є одним із чинників її прагнення побудувати приязні відносини з Україною. Україна вигідна Польщі як союзник і в плані протистояння з Москвою, і в плані протистояння з Брюсселем/Берліном, і в плані загального зміцнення геополітичної суб'єктності Центрально-Східної Європи. Натомість офіційний Київ не показує особливої зацікавленості ні в першому, ні в другому, ні в третьому.
Від моменту обрання нового польського президента, парламенту та формування уряду позиція Києва з приводу ініціатив по створенню Балто-Чорноморського союзу дуже близька до саботажу. Ба більше, деякі кроки нинішньої української влади можуть розцінюватися Варшавою як ворожі.
Вітчизняний політолог Олександр Маслак робить акцент на двох кадрових рішеннях Києва: “Нинішня польська резолюція все одно була б схвалена раніше чи пізніше, в м'якшій чи жорсткішій формі. Те, що вона схвалена раніше і в жорсткішій формі (але могла бути ще більш жорстка) — результат бездарної західної політики Києва, яка від самого початку була спрямована на конфронтацію із нинішньою польською владою (зокрема, через неадекватні кадрові призначення). Для чого польській владі себе стримувати, коли з одного боку є консенсус польського суспільства навколо цього питання (і тиск справа, щоб схвалити ще жорсткішу резолюцію), з іншого боку — східний партнер відверто демонструє конфронтаційні жести?”
Політолог акцентує увагу на двох кадрових рішеннях. Перше — призначення українським послом у Польщі Андрія Дещиці, друге — “імпорт” нинішньою українською владою одіозного польського політика Лєшека Бальцеровича (з квітня цього року — представник Порошенка у Кабінеті міністрів): “Дещиця від самого початку, ще до офіційного вступу на посаду, роздавав публічні негативні коментарі про нову польську владу. Після вступу — робив все, щоб ситуація склалася так, як склалася. Бальцерович — різкий публічний опозиціонер до нинішнього уряду і президента Польщі. І від самого початку політики правлячої партії і близькі до них експерти мали підстави оцінювати його призначення, як ворожий виклик”. Для того, щоб мати якесь уявлення про польське сприйняття призначення Бальцеровича, достатньо уявити, як українцями сприймалося б призначення на якусь урядову посаду у Польщі Миколи Азарова.
Отож, маємо таку ситуацію. Україна ігнорує інтеграційні прагнення Польщі, робить окремі недружні кроки та ще й іде у фарватері політики Брюсселю/Берліну. Було б дивно, якби за таких умов польська влада якось церемонилася із прийняттям рішень, які в короткочасній перспективі є для неї виграшними (на мислення у масштабах тривалої перспективи нинішня Варшава, на жаль, не спромоглася).
Що за таких умов робити українцям, які усвідомлюють значення інтеграційних процесів у Центрально-Східній Європі? Насамперед, перестати нарікати на обставини і почати їх (обставини) створювати.
Доки ми не маємо політичної еліти, яка забезпечувала б здійснення зовнішньої політики у відповідності до наших національних інтересів, необхідно займатися дипломатією, доступною на недержавному рівні. Один із важливих напрямків такої дипломатії — співпраця між правими силами України та Польщі. Перші серйозні кроки у цій справі вже зроблені. Тут можна згадати про проведену за ініціативи “Азову” установчу конференцію Групи сприяння розбудові Балто-Чорноморського Союзу (2-3 липня цього року). Дуже показово, у роботі конференції, попри її неурядовий характер, взяв участь військовий аташе Польщі. Це свідчить про два моменти. По-перше, про те, що Польща не полишає прагнень до зближення з Україною. По-друге, про те, що зростання націоналізму в Україні, — це аж ніяк не перепона для цього зближення.
Прийняття резолюції польського сейму було б малоймовірним, якби Україна являла собою сильну державу, серйозно зацікавлену у розбудові Міжмор'я. Поки що немає ні першого, ні другого. А тому потрібно компенсувати відсутність адекватної державної політики на рівні громадських та інших неурядових ініціатив. Це значно тяжче, ніж бачити усюди “руку Москви”, але це те, чого потребують наші національні інтереси.
