Мій бій за "Океан": шлях довжиною у 5 років

Неюридичні інсайди від ліквідатора заводу: від процесуальних диверсій до міжнародних медіаатак та погроз особистого характеру.

П’ять років тому мене було призначено ліквідатором ПАТ «МСЗ «Океан». Протягом цього часу я вела цю справу відкрито та висвітлювала усі події та протистояння, що відбувалися навколо підприємства. Але чи не найголовніша битва за цей актив відбулася 10 листопада 2020 року у Верховному Суді. Що відбувалося за лаштунками багаторічної боротьби за право одного з головних суднобудівних активів України почати працювати та чи вдалося на його руїнах відновити вітчизняне суднобудування? 

10 листопада 2020 року Верховний Суд розглянув справу щодо визнання недійсними результатів другого повторного аукціону з продажу цілісного майнового комплексу ПАТ "МСЗ "Океан", де я є ліквідатором. Своєю постановою Верховний Суд залишив без змін рішення судів двох попередніх інстанцій, тим самим відмовивши опонентам у задоволені їх касаційних скарг.

За цією сухою новиною – п’ять років боротьби, кримінальних переслідувань, брудних піар-кампаній проти мене, моральних ударів, падінь та злетів.

Про те, з чого все починалося, я розповідала неодноразово. Разом з тим, протягом усього цього року я намагалась висвітлювати лише юридичні аспекти протистоянь, залишаючи за дужками психологічний тиск та «чорні» медійні атаки проти нових законних власників заводу та мене як ліквідатора. Я свідомо уникала будь-яких оціночних суджень у публічному просторі, аби не дати жодного зайвого приводу опонентам скористатися їх єдиними аргументами – маніпуляціями та тиском у медіа. Адже жодних правових аргументів оскаржувати проведений під об’єктивами десятків телекамер аукціон з продажу цілісного майнового комплексу ПАТ «МСЗ «Океан» у опонентів не було. Власне, це було зрозумілим ще 3 грудня 2018 року, коли відбувся аукціон. Всі, хто реально хоче придбати і стати власником майна, беруть участь у торгах. Як ми пам’ятаємо ніхто з опонентів на аукціон в якості учасника так і не прийшов.

Отже, тепер, коли основне позаду, можу трохи відкрити завісу того, що відбувалося навколо одного з основних суднобудівних підприємств України, що тільки но почало відроджуватися після епохи занепаду при попередніх власниках.

Передісторія

Перед тим, як розповідати про нещодавні «пригоди», потрібно зрозуміти природу цих явищ. А тому – коротко про те, як все розпочиналось і зовсім неюридичною мовою...

У 2015 році Господарський суд Миколаївської області визнав ПАТ «МСЗ «Океан» банкрутом, а мене було призначено у цій справі ліквідатором. Так, за процедурою, після призначення арбітражного керуючого, затверджується реєстр вимог кредиторів – тих осіб, яким підприємство, що ліквідується, винно кошти. Паралельно проводиться інвентаризація майна, тобто здійснюється аналіз усіх активів, які є в цього підприємства. Наступний етап – виставлення майна на відкритий публічний аукціон, де його має право придбати будь-який бажаючий. Кошти, отримані на аукціоні йдуть на погашення кредиторських вимог.

У липні 2016 року було затверджено реєстр вимог кредиторів ПАТ «МСЗ «Океан». З них кредитори першої черги – це 1040 колишніх працівників заводу, а сума заборгованості по заробітній платі перед ними – понад 90 млн грн. У ході затвердження реєстру кредиторів від колишніх працівників ПАТ «МСЗ «Океан» надходило безліч питань, адже зрозуміти тонкощі процедури банкрутства не просто навіть висококваліфікованому юристу, не кажучи про звичайних громадян. Ситуація ускладнювалась постійним нагнітанням і перебуванням підприємства в складному становищі задовго до процедури банкрутства. Зневіра, осуд, нарікання і повне неприйняття невідворотної об’єктивної реальності – те, з чим зустрілась я, перетнувши поріг підприємства у 2015 році. Океанівцям безліч разів обіцяли «золоті гори» і безліч разів не виконували свої обіцянки. Чесно кажучи, я ніколи не бачила настільки зневірених людей: вони не вірили ні мені, ні будь-кому іншому.

Саме тому мною було ухвалено рішення провести особисту зустріч з трудовим колективом прямо в одному з цехів підприємства та пояснити, що означає ця непроста процедура як з юридичної, так і з психологічної точки зору, чому банкрутство не є вироком для підприємства та його співробітників, що кінцевою метою процедури є виплата заборгованості по заробітній платі та відновлення роботи самого заводу, що рано чи пізно накопичені роками проблеми мають бути розв’язані і саме це є моєю основною задачею. До речі, головною вимогою океанівців під час тієї зустрічі стало збереження основного профілю підприємства – саме продаж ЦМК ПАТ «МСЗ «Океан».

Зазначу, що у своєму житті я провела не одну складну зустріч, але ця залишиться у моїй пам’яті назавжди. Так, після довгих розмов, нарешті «крига зрушила» і я побачила проблиски віри в очах людей, втомлених від безвиході і знущань попередніх власників. З цього моменту трудовий колектив «Океану» став моєю найсильнішою підтримкою та опорою. І тепер я напевно знаю, що в моменти, коли не вистачатиме сил, опускатимуться руки і мені захочеться здатися, я згадуватиму ту зустріч і очі океанівців. Адже вони мені повірили і щоразу перед важливими процесуальними «боями» я отримувала їх листи, меседжі та дзвінки зі словами підтримки та питаннями: «Ви ж нас не залишите?».

Коли у 2016 році вже все було підготовлено до реалізації майна, Печерський районний суд м. Києва наклав арешт на весь майновий комплекс підприємства і передав його на так зване відповідальне зберігання одному з кредиторів – ТОВ «Океан – Судоремонт», а саме його директору Леоніду Шуміло та людині, яка стоїть за постійними рейдерськими атаками на завод «Океан», Ігорю Ігнатову. Як відомо, ці люди мають безпосереднє відношення до колишнього акціонера підприємства – російського олігарха Ігоря Юсуфова.

З цього моменту – вересня 2016 року по лютий 2018 року - територія підприємства, яка через арешт, була непідконтрольна мені як ліквідатору, перетворилася на контрабандний порт. Це загальновідомий факт, зафіксований багатьма ЗМІ. Окрім цього, за цей час з території заводу було вивезено майна на суму близько 40 млн грн балансової вартості. Щодо цього епізоду було відкрито низку кримінальних проваджень. У цей час на мене здійснювався шалений тиск: численні допити, обшуки, психологічні та фізичні погрози. 

Як відомо, під час ліквідаційної процедури ліквідатор є єдиною особою, яка має право підпису від підприємства. Тобто єдиною, хто юридично може його захистити. Так, за моєю заявою 14 листопада 2016 року Апеляційний суд м. Києва скасував так зване відповідальне зберігання, але правоохоронні органи цю ухвалу не виконали і до 28 лютого 2018 року підприємство знаходилося під повним контролем Ігоря Ігнатова. За цей час я стала живою мішенню: кожного дня  готувалась отримати підозру та їздила на роботу з «тривожною валізою». Багато з моїх рідних та близьких людей ставили єдине питання: навіщо воно тобі?  В цей момент я згадувала очі океанівців з ледь помітним проблиском віри і дане їм мною слово. В мене не було жодного морального права зрадити їх віру.

І тільки у 2018 році Генеральна прокуратура нарешті, розібравшись у цій ситуації, повернула майно заводу мені як ліквідатору. Також мене було зобов’язано продовжити процедуру ліквідації. У липні того ж року Печерський районний суд  м. Києва нарешті зняв арешт з усього майна заводу.

В результаті, з третьої спроби 03 грудня 2018 року під об’єктивами десятків камер національних та миколаївських телеканалів відбувся відкритий публічний аукціон, де було реалізовано майно ПАТ «МСЗ «Океан». І вже з 19 грудня 2018 року я почала виплату понад 90 млн грн 1040 океанівцям. Це безпрецедентна для України виплата заборгованості по заробітній платі у процедурі банкрутства.

Сьогодні можу констатувати, що 2019 рік в Миколаєві пройшов під гаслом відродження «Океану». Вважаю за необхідне підкреслити і те, що нові власники Василь та Микола Капацини не зрадили очікування трудового колективу, зберігши напрямок підприємства. Так в історії Миколаївського заводу «Океан» розпочався новий етап. Вже у листопаді 2019 року на запрошення трудового колективу я особисто була присутня на закладці двох барж для іноземних замовників. З цим контрактом для «Океану» поверталась надія: ветерани заводу, які були запрошені на цей захід, не могли стримати сліз. Вони не могли повірити, що це сталося і завод знову почав будувати. У 2019 році на заводі  «Океан» було започатковано програму «Корабел, повернися додому», завдяки якій заробітчани цілими сім’ями покидали роботу на іноземних верфях і поверталися до Миколаєва, на «Океан».

Для розуміння ситуації: менше ніж за рік нові власники позбулися токсичної репутації заводу «Океан», що була напрацьована попереднім менеджментом,  створили заводу імідж надійного партнера – одного з кращих у своїй галузі, а також знайшли замовників. Вперше за багато років підприємство почало укладати міжнародні контракти. Простими словами – формула «win-win» у дії, адже від цієї угоди з продажу «Океану» вигравали працівники заводу, які нарешті отримали роботу та стабільний заробіток (а це сотні сімей), виграв Миколаїв, який почав підвищувати свою інвестиційну привабливість та повертати заробітчан-корабелів з-за кордону, вигравала Україна з одним з небагатьох успішних кейсів перезапуску великого, стратегічно важливого підприємства. І здавалося б на цьому можна було ставити голлівудське «happy end»… Але, на жаль, це не про українські реалії.

Звісно, що колишні власники заводу, шляхи яких ведуть до Російської Федерації, не збиралися здаватися та почали процедуру оскарження законності аукціону, на якому майно ПАТ «МСЗ «Океан» придбали українські інвестори. Слід нагадати, що у торгах ці люди участі не брали, адже, як можна було зрозуміти за роки роботи на посаді ліквідатора заводу, їхня філософія проста: платять лише боягузи. Отже вони вирішили повернутися до своїх класичних методів – підняття «з засіків» старих кримінальних проваджень.

Перше судове засідання щодо законності аукціону мало відбутись на початку лютого і опоненти чітко розуміли, що підстав для скасування немає, а тому єдине, що їм залишалося – зіграти на випередження.

Залаштунки боротьби за «Океан»: 2020

Цей жорстокий 2020 рік не пожалів і «Океан», який тільки но почав відроджувати свою колишню міць.

Так,  за класичним шаблоном, 13 січня 2020 року Печерський районний суд м. Києва наклав арешт на майно заводу, що повністю паралізувало його роботу. Підставою для арешту стали усні свідчення  нібито незацікавленої третьої особи - Ігоря Ігнатова, - отримані під час допиту в Генеральній прокуратурі. Мета арешту також виглядає абсурдно –  захист стратегічного підприємства від нового власника.

Але навіть цей удар у спину не став кульмінацією того дня. В день накладення арешту іноземні компанії – існуючі або потенційні замовники – одразу ж отримали про це інформацію з перекрученими фактами та фейками про те, що і самі торги відбувалися у незаконний спосіб. Тільки уявіть масштаб інформаційної атаки, коли європейські медіа дізнаються про арешт суднобудівного заводу у Миколаєві раніше за його власників! У цей день я отримала сотні запитів від іноземних компаній з  питаннями про те, що саме було не так із торгами, які помилки були допущені тощо. В результаті атак, завод втратив контракти на сотні мільйонів гривень, а український бюджет недоотримав десятки мільйонів гривень податків. А головне - «Океан» втратив репутацію на європейському ринку, адже працювати з підприємством, майно якого знаходиться під арештом, не буде жодна європейська компанія.

Публічна історія з арештом заводу та судовими протистояннями щодо законності аукціону відома багатьом. Щодо арешту, то спершу відстоювати інтереси стратегічного для Миколаївщини підприємства взялися власники, які безуспішно «оббивали» пороги, домагаючись зустрічі з Офісом Генерального прокурора та Офісом президента. На той час ситуація була безуспішною. Кожного дня «Океан» втрачав замовлення, надію, висококваліфікований персонал. Але, незважаючи ні на що, навесні 2020 року дві побудовані на «Океані» баржі були відправлені замовнику в  строк.

Ситуація трохи покращилася, коли за справу взялися місцеві депутати, потім ситуацією зацікавилися і народні обранці на всеукраїнському рівні. Тема щодо атак на «Океан» неодноразово підіймалася на засіданнях Тимчасової спеціальної комісії Верховної Ради України з питань захисту прав інвесторів на чолі з Галиною Янченко. Завдяки системній роботі  комісії, реальній залученості нардепів у цей кейс, а також роботі адвокатів, арешти на майно «Океану» були зняті. Паралельно у господарських судах йшли «батли» за законність торгів, де я послідовно отримувала перемогу за перемогою. Закон, як і мораль, був повністю на моїй стороні.

Проте, в силу відсутності будь-яких законних аргументів в опонентів, їх шлях до мети – «рейдернути» завод – традиційно складався з методів брудних та часто протизаконних.

Так, майже одразу після накладення арешту на майно «Океану» у січні 2020, мою квартиру було пограбовано. В мене є неофіційне підтвердження того, на чиє замовлення був влаштований цей акт вандалізму. Хоча і без підтверджень здогадатися було не важко. Залякування та погрози – чи не єдина мова, якою вміють спілкуватися ці люди.

На щастя, явні погрози життю та здоров’ю на цьому припинилися. Нова тактика опонентів полягала в системному психологічному тиску та брудних піар-кампаніях. Так, до організації булінгу, об’єктом якого стали нові власники заводу та я як ліквідатор, були залучені  народний депутат України та її помічниця. Протягом близько місяця ці жінки не шкодували свого часу на публікацію фейків та відверту травлю мене і нових власників заводу на сторінках своїх соцмереж, а на численні запрошення власника відвідати підприємство з екскурсією, аби переконатися, що ніхто не вирізає «Океан» на металобрухт, всіляко затягували цей процес, аж поки на відвідинах не наполягли інші народні депутати.

Один з найяскравіших моментів – поява цих панянок в апеляційному суді, де розглядалася законність аукціону з продажу майна ПА МСЗ «Океан». Майже усе засідання я провела з їх телефонами прямо у себе перед обличчям, потім мене звинуватили начебто в неетичній поведінці при спілкуванні із ними (насправді ж, я намагалася звести це спілкування до нуля). Помічниця нардепки навіть подала на мене скаргу.  Дивна поведінка для людей, які не мають відношення до торгів, заводу та, як вони запевняють, до жодної зі сторін цього конфлікту.

До речі, не можу не поділитися і продовженням історії про розгляд цієї скарги. Отже, це була перша скарга щодо порушення професійної етики, яку розглядала Рада арбітражних керуючих міста Києва. Скаржниця не змогла бути присутньою на розгляді з «поважних» причин – перебувала закордоном, куди вочевидь засоби електронного зв’язку не проведені. Отже, замість неї до Zoom-конференції долучилася народна обраниця, безпосередній керівник скаржниці. Хоча об’єктом цієї інквізиції мала стати лише я, та під нецензурні висловлювання нардепки попали взагалі усі арбітражні керуючі.

Звісно, що усі ці наклепи, фабрикування фейків та розповсюдження недостовірної інформації знайшли своє місце у численних позовах проти цих пані у справах про захист честі, гідності та ділової репутації. Але заради справедливості не можу не визнати, що зі своєю місією – виводити з рівноваги та чинити психологічний тиск – ці жінки справлялися досить непогано.

Але і на цьому старання опонентів у справі «Океану» не скінчилися. Коли арешт з майна був знятий і завод нарешті відновив повноцінну роботу, а справа щодо законності торгів дійшла до Верховного Суду, опоненти підняли ставки і «спродюсували» цілий «серіал» у жанрі «хоррор» про «страшних та жахливих» власників заводу, їх юристів та ліквідатора. Щочетверга під час соціально-політичного шоу я спостерігала страшні «викриття» нашої з власниками вигаданої «ОПГ». Не можу стверджувати, що цими фейками у прямому ефірі вони хотіли домогтися – тиску на суд чи мого залякування. Але напевно можу сказати, що ні в одному з цих двох напрямків успіху вони не досягли. Після вищенаведених пригод з нардепкою та її помічницею, тонни бруду з екрана вже не могли здивувати мене. 

Замість P.S.

За цей рік, поки ми відбивали процесуальні, психологічні та медійні атаки, суднобудівний завод «Океан» втратив декілька великих міжнародних замовлень, сотні мільйонів гривень іноземних інвестицій, величезну кількість висококваліфікованих працівників та репутацію на європейському ринку.

Разом із заводом «Океан» втратив Миколаїв та вся Україна. Цим кейсом було значно підірвано довіру інвесторів до процесу реалізації майна у процедурах банкрутства. Простими словами, купівля майна у процедурах банкрутства нерідко означає купівлю «квитка на війну».

Незважаючи на це, усі намагання опонентів та їх захмарні бюджети, витрачені на брудні атаки, зазнали краху. «Океан» працює не завдяки, а наперекір. І його славетна історія тільки починається. І як показує досвід, головний актив заводу не майно, а його незламний кістяк - трудовий колектив.

P.P.S.

«Океан» - моє особисте і дуже складне випробування, я вдячна долі за людей, які разом зі мною проходили ці випробування.  І, звісно, що історія протистоянь у цій  справі куди більш насичена та заплутана, ніж вміщується у невелику авторську колонку. Можливо колись детальніше і докладніше цю історію я викладу в своїх мемуарах, один екземпляр з яких обов’язково передам в уже відроджений музей заводу «Океан».