Висловлювання Кравчука про Верховну Раду: свідома провокація, чи хід на випередження?

Пишучи цю статтю, відчуваю якусь внутрішню розгубленість, але не писати, промовчати означало б визнати, що тишком-нишком Україна втрачає не лише матеріальні надбання, але і що є в десятки разів коштовніше – морально-етичні еталони, соціальні цінності та дороговкази.

Звання Президента в Україні охороняється законом і зберігається довічно. Саме це і накладає на носія такого звання певні обмеження у діях чи висловлюваннях. Така людина,  першою чергою, має бути суспільно-соціальним взірцем, етичним авторитетом, прикладом для наслідування усією нацією.

Приводом до написання таких рядків стали слова Леоніда Кравчука сказані в інтерв’ю для «5 каналу». Було сказано майже дослівно таке: «Я подивився на ці парламентські бійки, на цей непотріб, який зараз в парламенті. Я не можу вжити іншого слова! Я дійшов до висновку, що парламент вийшов за межі розумного, доцільного».

«І ось ці систематичні бійки. Це ж не перша! Президент має всі підстави розпустити такий парламент. Народ це сприйме під оплески».

Скажу одразу, як оплесками не сприймаю самі висловлювання відносно законодавчого органу, так оплесками не сприйму і незаконний розпуск самої Верховної Ради. Як може такий поважний державний муж, який повинен бути для українського, а, можливо, і для світового суспільства певним етичним еталоном, заявляти відверто провокаційні щодо дотримання законодавства та образливі навіть для простих громадян слова?

Не зважає «перший» президент, що Конституцією України передбачено чіткий та вичерпний перелік повноважень Президента України, який зобов’язаний діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Важливо зазначити, що Основний закон взірця 1996 року (власне, чинний) в частині повноважень Президента, особливо що стосується розподілу повноважень з Верховної Ради і також її розпуску, суттєво відрізняється від закону взірця 2004 року.

Не зважає «перший» навіть на те, що Конституційний суд визнав законним проведення парламентських виборів в жовтні 2012 року. Зробивши висновок стосовно розпуску парламенту, Леонід Макарович нічого не говорить про дочасні вибори. Будемо з  Президентом, але без ВР? Чи це часом не спонукання до усунення однієї з гілок влади? Тим більше, що є вже попередньо схвалений законопроект про внесення змін до Конституції стосовно перенесення термінів виборів.

У найвищому законі країни встановлено, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Публічні заклики повалення конституційного ладу або захоплення державної влади, а саме так можна трактувати вищезазначені заяви, наскільки відомо, дисонує з чинним українським законодавством.

Хочеться сподіватись, що все це лише домисли та припущення, і що Леонід Макарович, як далекоглядний політик, зробив лише крок на випередження, щоб застерегти від можливих швидких рішень та дій наших інших високопосадовців.

Дивно й те, що заяви пана Кравчука збіглись в часі з висловлюваннями Віктора Федоровича про удосконалення базових положень Основного Закону, які відповідали б реаліям сучасного світу.

Тут виникають вже інші питання. Чи історія з Конституційною асамблеєю не буде Податковим кодексом №2, коли дискусії велись довкола одного документа, а прийняли практично інший, і що, власне, проявилось в масових протестах? Чи чиновники знов не понапридумують чогось такого, на що потрібно буде накладати вето? Чи не стануть українські реалії такими, якими є, наприклад, реалії білоруські, чи північнокорейські?

У цьому випадку також хотілось би сподіватись, що це лише безпідставні домисли та припущення. Але в будь-якому разі відчуття суцільної ентропії і надалі присутнє, і однозначно стверджувати можна лише одне – запитань більше, ніж відповідей, а морально-етичні цінності неначе розчиняються у просторі, розмиваються в українському просторі морально-етичні риси політичних особистостей які мають бути за взірець, бути як приклад для наслідувань у суспільстві.