Нарешті серед прапорів держав-учасниць МКС з’явився і наш синьо-жовтий стяг! з 1 січня 2025р.Україна стала 125-ю державою-учасницею Римського статуту Міжнародного кримінального суду
1 січня 2025 року Україна офіційно стала 125-ю державою-учасницею Римського статуту. Ця подія – не лише політичний жест чи формальне визнання юрисдикції Міжнародного кримінального суду (МКС). Вона символізує новий етап у нашій боротьбі за верховенство права, справедливість і міжнародне визнання правди. І хоча багато хто в Україні сприйняв новину з обережним оптимізмом, для мене це ще один доказ того, що ми вчимося грати за правилами цивілізованого світу.
Але давайте розберемося, що це дійсно означає, і чи готові ми до нових викликів.
Уявіть суд, який має силу притягнути до відповідальності осіб, незалежно від їхнього статусу чи місця перебування. Ця ідея звучить як вершина міжнародної справедливості. Проте реальність функціонування Міжнародного кримінального суду (МКС) видається менш романтичною. МКС створений з високою метою — покласти край безкарності за найтяжчі злочини, які загрожують миру та людяності. Але чи досягає він своїх цілей? Чи не є цей інструмент більше політичним, аніж юридичним? Давайте заглибимося.
Римський статут – це установчий договір, який у 1998 році заклав основи Міжнародного кримінального суду. Його мета – розгляд найтяжчих міжнародних злочинів: геноциду, злочинів проти людяності, воєнних злочинів і злочинів агресії. Україна підписала статут ще в 2000 році, але процес ратифікації розтягнувся на чверть століття через політичні дискусії, внутрішні суперечки і, відверто кажучи, страх.
Ратифікація – це не просто штамп чи підпис. Це готовність жити за стандартами, які вимагають жорстких, іноді неприємних рішень. Україна взяла на себе зобов’язання не лише брати участь у роботі МКС, але й підкорятися його рішенням. Тепер наша держава має право голосу, зокрема, у виборі суддів та прокурора, але водночас стає ще більш відкритою до критики.
Чому це важливо?
Римський статут: ідея та її виклики
Римський статут, підписаний 120 країнами у 1998 році, став фундаментом для створення МКС. Основна його мета — забезпечити відповідальність за злочини геноциду, воєнні злочини, злочини проти людства та агресію. Статут визначив юрисдикцію Суду та запровадив принципи взаємодоповнюваності національних судових систем.
Але вже з моменту ратифікації стало зрозуміло, що попереду чимало труднощів. По-перше, не всі країни приєдналися до цього договору. США, Росія, Китай, Індія та інші великі держави не ратифікували Статут, що серйозно підриває легітимність і ефективність Суду. Як адвокат, я не можу не звернути увагу на цей факт: як можна гарантувати глобальну справедливість, якщо ключові гравці світової арени стоять осторонь?
Безкарність чи вибірковість?
Одним із ключових викликів МКС є звинувачення у вибірковості. З моменту початку своєї роботи у 2002 році Суд зосередився переважно на злочинах, скоєних в Африці. Це викликало звинувачення у неоколоніалізмі. Африканський Союз навіть погрожував масовим виходом держав-членів зі складу Римського статуту.
Чому так сталося? Дехто стверджує, що МКС просто виконує свої обов’язки там, де національні системи правосуддя не діють. Інші ж вказують на політичні мотиви: великі держави, які не ратифікували Статут, користуються своїм впливом, щоб спрямувати діяльність Суду у вигідному для них напрямку. Візьмемо для прикладу ситуацію в Судані. Ордер на арешт Омара аль-Башира за злочини геноциду — це безперечно історичний крок. Але водночас Суд не втручається в подібні злочини в інших частинах світу.
Як адвокат, я звик працювати зі складними, часто неоднозначними справами. І досвід підказує мені, що визнання юрисдикції МКС для України – це інструмент, який може докорінно змінити правила гри.
По-перше, ратифікація Римського статуту відкриває шлях до більш ефективного розслідування воєнних злочинів, скоєних на території України. Після 2014 року наша держава вже двічі визнавала юрисдикцію МКС, що дозволило розпочати розслідування щодо подій на Донбасі та в Криму. Але ратифікація змінює статус України: тепер ми не лише об’єкт розслідування, але й активний учасник процесу.
По-друге, це сигнал для міжнародної спільноти: Україна готова грати за правилами. В епоху глобальної боротьби з безкарністю такі кроки додають ваги нашим аргументам.
Що ми отримаємо?
Одним із найбільших досягнень стане можливість висування українських кандидатів на посади суддів МКС. І тут постає важливе питання: чи готові ми запропонувати гідних фахівців?
Для цього є кілька критеріїв:
Кваліфікація: кандидати мають володіти високим рівнем знань у міжнародному кримінальному праві та досвідом роботи на найвищих суддівських посадах у своїй країні.
Мови: обов’язкове володіння англійською або французькою – офіційними мовами МКС.
Етика: бездоганна репутація, що має вагоме значення у міжнародному середовищі.
Це виклик, але й шанс для України заявити про себе.
Принцип взаємодоповнюваності: теорія і практика
Однією з визначальних рис МКС є принцип взаємодоповнюваності. Суд діє лише тоді, коли національні системи неспроможні або не бажають здійснювати правосуддя. Це звучить як розумний компроміс, але на практиці створює чимало питань.
Наприклад, як визначити, чи національна система “не бажає” виконувати свої обов’язки? Візьмемо ситуацію в Кенії, де Суд розпочав розслідування щодо післявиборчого насильства у 2007-2008 роках. У відповідь уряд країни звинуватив Суд у втручанні у внутрішні справи. Це спричинило політичну кризу та посилило недовіру до МКС серед африканських держав.
Захист прав потерпілих та обвинувачених
Унікальною особливістю МКС є право потерпілих брати участь у судових провадженнях і вимагати відшкодування шкоди. У теорії це прорив у міжнародному правосудді. На практиці ж механізм реалізації цих прав залишається недосконалим.
Цільовий фонд для потерпілих — благородна ідея. Але реальні компенсації часто залежать від активів засуджених, яких, у багатьох випадках, просто немає. З іншого боку, обвинувачені, як-от Томас Лубанга чи Жан-П’єр Бемба, заявляють про порушення їхніх прав під час досудового утримання чи процесуальних помилок. Це створює дилему: як забезпечити баланс між правами потерпілих і обвинувачених у контексті міжнародного правосуддя?
Проблема імунітету
МКС вперше в історії міжнародного правосуддя оголосив, що посада обвинуваченого не є підставою для імунітету. Це революційний підхід, але й тут є свої нюанси. Наприклад, справа президента Судану Омара аль-Башира демонструє, що навіть ордер МКС не гарантує арешту, якщо держави-члени не співпрацюють.
Багато країн, особливо африканських, аргументують це втручанням у суверенітет. Інші ж вказують на лицемірство: чому імунітет лідерів великих держав залишається недоторканим?
Майбутнє МКС: що потрібно змінити?
Як адвокат, я не можу залишатися байдужим до долі МКС. Цей інститут має потенціал стати потужним інструментом міжнародного правосуддя, але для цього потрібні зміни. Ось декілька ключових кроків:
Універсалізація юрисдикції. Без приєднання ключових гравців, таких як США, Китай і Росія, легітимність Суду буде під питанням.
Посилення механізмів співпраці. Необхідно створити реальні інструменти для забезпечення арештів і виконання вироків.
Забезпечення незалежності. МКС має уникати політичного тиску й вибірковості у своїх розслідуваннях.
Покращення комунікації з державами-членами. Суд повинен працювати прозоро, залучаючи міжнародну спільноту до своїх рішень.
Погляд на міжнародний досвід
Аналізуючи міжнародну практику, варто згадати Нюрнберзький і Токійський трибунали, які стали прообразами сучасного міжнародного правосуддя. Їхній успіх у притягненні до відповідальності військових злочинців Другої світової війни продемонстрував можливість судового механізму для відновлення справедливості. Проте ці трибунали були переможним правосуддям: судили лише представників країн Осі, залишаючи осторонь злочини союзників.
МКС намагався уникнути цієї пастки, але без успіху. Наприклад, Ізраїль і Палестина: незважаючи на численні звинувачення з обох боків, Суд досі не вжив рішучих дій. Подібна ситуація спостерігається у випадках злочинів, скоєних у Сирії, М’янмі та Ємені.
Досвід інших держав-учасниць Римського статуту показує, що участь у роботі МКС відкриває нові можливості. Наприклад:
Нідерланди, де розташований МКС, використовують свою роль як господаря суду для просування власної дипломатії. Гаага стала символом міжнародного правосуддя.
Сенегал був першою африканською країною, яка ратифікувала статут. Сьогодні ця країна є прикладом для інших африканських держав, демонструючи, що боротьба з безкарністю можлива навіть у складних умовах.
Японія активно підтримує фінансування МКС, що допомагає країні зміцнювати свої позиції у сфері міжнародної політики.
Україна може і повинна скористатися цими уроками. Наш внесок у роботу суду – це не лише фінансове зобов’язання, але й можливість стати частиною глобальної спільноти, яка протистоїть найбільшим викликам сучасності.
Виклики, які стоять перед нами
Однак, ратифікація Римського статуту – це лише початок. Наступні виклики будуть не менш складними:
Фінансування: як держава-учасниця ми маємо брати участь у формуванні бюджету МКС. Це не лише фінансове навантаження, але й відповідальність.
Виконання рішень суду: якщо МКС ухвалить рішення, яке не вигідне Україні, ми повинні будемо його виконувати. Це серйозне випробування для нашої політичної зрілості.
Готовність до критики: міжнародна юрисдикція передбачає відкритість, а це означає, що наші дії будуть ретельно перевірятися.
Я бачу величезний потенціал у тому, щоб використовувати МКС як інструмент для боротьби за справедливість. Але цей інструмент ефективний лише тоді, коли ним правильно користуються. Україні потрібно:
Інвестувати у підготовку фахівців: навчання юристів, суддів, прокурорів.
Активно співпрацювати з МКС: надавати докази, підтримувати розслідування.
Створювати власні прецеденти: доводити свою спроможність забезпечувати правосуддя.
Міжнародний кримінальний суд — це амбітний експеримент, який демонструє як велич можливостей, так і глибину проблем. Він створює надію на справедливість, але водночас стикається з численними викликами. Як адвокат, я вірю, що правосуддя — це не лише питання законів, але й віри в них. І саме тому майбутнє МКС залежить від рішучості міжнародного співтовариства зробити цей інструмент справедливим і ефективним.
Україна має шанс не лише долучитися до глобальної боротьби з безкарністю, але й стати її активним учасником. Під синьо-жовтим прапором ми можемо допомогти змінити світ, зробивши його справедливішим.
