Єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування (Конституція України).
Можна скільки завгодно дискутувати на тему, що реалізація владних функцій народу здійснюється через представництво народних депутатів, але, інколи делегування в органи державної влади відбувається за принципом, який народу не властивий, як то, квотний (договірний) принцип розподілу контролю за ресурсами, квотний принцип контролю та розподіленням (розтратою) бюджетних потоків. Або якщо, наприклад, механізм вибору цих депутатів узурповано і дійсність виборчого процесу не відповідає реальному народному волевиявленню.
А тому, з метою реалізації іншої статті Конституції, яка визначає, що ніхто не може узурпувати державну владу, повинен бути окремий закон, що визначав би реалізацію народом влади безпосередньо і через органи державної влади, із визначенням відповідальності і дієвих механізмів реалізації. Адже свідченням узурпації може бути саме відсутність створеної можливості для інших.
Функція управління і функція контролю різні поняття, громадськості підкладають функцію контролю за допомогою не працюючих інструментів: врахування громадської думки, громадські слухання, доступ до інформації через запит, з місячним терміном виконання, навіть громадську експертизу запровадили.
А народу не потрібен контроль, який підміняє поняття «управління», народу потрібні дієві механізми реалізації власних рішень та побажань.
Особами, які тимчасово займають посади в органах виконавчої влади, було створено підзаконний акт у формі постанови Кабінету Міністрів України, який був розроблений: «з метою забезпечення врахування громадської думки у процесі підготовки та організації виконання рішень Кабінету Міністрів України, формування та реалізації державної політики, вирішення питань місцевого значення» з назвою «Про забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики». Тобто, лише врахування громадської думки було поставлено в основу механізму реалізації владних функцій народом, який, в тому числі, діє через громадських активістів та їх організації.
На практиці, діяльність деяких рад перетворилась у паперовий бій реалізації своєї функції «врахування громадської думки», а деякі особливо зухвалі чиновники самі створюють афілійовані громадські організації, через які здійснюють легалізацію «тіньових», корумпованих домовленостей.
Що можна казати про участь громадськості, коли при формуванні ініціативних груп з підготовки установчих зборів Громадських рад, чиновники вирішують кого включати, а кого ні. Бо думка, вона на то і думка, до неї прислухались, ну вибачте не врахували.
Влада не працює на народ, народ є влада. Чиновник – є функція, на функцію покладені завдання, завдання реалізуються через інструкції, інструкції розробляє керівник під завдання Управлінця – народу. Тому критерії оцінки виконання функції повинен визначати народ, і для цього потрібна публічність результатів робіт чиновника, або фіксація їх відсутності.
Що ми маємо в даний час? Не зрозумілі звіти про діяльність, статистика, яка створюється одними чиновниками для інших, приховані результати управління ресурсами та наданими пільгами.
Основний базис якісного управління – це розуміння що робиться, якщо простими словами. Діяльність виконавчої влади повинна бути відкрита і максимально публічна. Під завісою службової таємниці не повинна приховуватись «тіньова» діяльність органів державної влади та державних підприємств. Закритість виконання функцій держави – це порушення Конституції. Виключення становлять питання безпеки. Все інше у відкритий доступ.
Елементарні критерії оцінки – це робота гарячої лінії, і всі результати звернень відправляти у публічний доступ, кожне звернення проходить, як стікер, із позначенням виконавців, датою прийняття рішення, і головне, результат оцінений тим, хто звертався, а не начальником чиновника з відміткою про виконання, а по суті списанням вхідного номеру.
Якщо весь народ у всій сукупності має рівні владні повноваження, чому відокремлюються механізми участі у владних процесах.
Дистанційна, віртуальна участь у процесі управління можлива за рахунок розуміння ЩО РОБИТЬСЯ і ДО КОГО СТАВИТИ ПИТАННЯ, а для цього не потрібно створювати прототипи бюрократичних структур у вигляді громадських рад, з закладеною функцією дискреції.
Громадянська рада – це можливість скористатись своїм правом, по суті віртуальна функція народу на владні повноваження. Її треба створити не шляхом нових структур управління, а шляхом відкритості державної влади.
Розуміння народом своєї Конституції починається із реалізації свого права. Скористається своїм правом співпричетності до управління державою окремий представник народу чи ні, то інша справа, головне мати таке право. Можна як завгодно закріплювати право на щось, але без механізму реалізації та відповідальності за його порушення таке праве має ознаки нікчемності.
