Фінляндська Незалежність 612.fi: нам є чого повчитись у Суомі

Рівно 99 років тому невеличка північноєвропейська країна Фінляндія виборола собі державну самостійність, чий досвід є доволі показовим для сучасної України. Народження фінської нації як суто європейської відбулось завдяки трагічним подіям Першої світової війни (1914-1918 рр.) та руйнації імперської Московії (1917-1918 рр.). Проблеми революційних подій у державі Романових, які корінним чином вплинули на зростання національної свідомості серед фінляндської політичної еліти, призвели до проголошення незалежності Фінляндії у грудні 1917 р., яку з січня по травень 1918 р. фінляндці відстоювали у боях із місцевими та заїжджими більшовицькими бандами.

Для Фінляндії 1917-й рік став поворотним – попри шалену пропаганду більшовиків і місцевих соціал-демократів, відбулась консолідація всіх верств фінляндського населення, задля отримання повної свободу і національного суверенітету. Славетний холодноярський осавул Юрій Горліс-Горський у своїй статті “Фінляндія” так відгукнувся про прагнення фінів бути самостійними: «Загроза з боку червоної Москви автоматично довела фінів до політичної єдності. Надалі існують політичні партії, є демократи і націоналісти, але зникли політична боротьба і сварки. Всі об’єдналися під одним гаслом: Фінляндія і тільки Фінляндія. Кожний на своєму місці працює під цим гаслом, відкидаючи набік другорядне».

Лютнева революція 1917 р. у колись стабільній і репресивній державі Романових, що тягнулась від Тихого океану до Балтійського і Чорного морів, призвела до важливих економічних, соціальних, політичних змін на її теренах. Після зречення останнього царя Ніколая II Романова від престолу розпочались визвольні рухи багатьох націй за встановлення власних держав. В результаті визвольних рухів незалежність отримала Польща, Фінляндія, Литва, Латвія та Естонія. На теренах українського Лівобережжя утворилась автономна Центральна Рада, яка згодом переросла в уряд самостійної Української Народної Республіки, що хоробро боролась за своє життя 4 роки – і з рештою, загинула від рук більшовиків.

Жовтневий заколот 1917 р., здійснений більшовиками, влада Фінляндії, яка тоді була уособлена вже демократично сформованими парламентом – Едускунтою та урядом Сенатом, сприйняла як сигнал небезпеки. Навіть та частина фінляндської політичної еліти, яка була зацікавлена в економічних зв'язках із з колишньою державою Романових у республіканських і демократичних шатах Московії, тепер орієнтувалася виключно на Німеччину і жадала прибуття німецьких військ, якщо не до континентальної Фінляндії, то хоча б на Аландські острови, аби не дати більшовикам поткнутись далі на Захід. Однак уряд Німеччини вирішив дотримуватись вичікувальної позиції і обмежитись матеріальним постачанням військових Фінляндії. У свою чергу, дотримуючись своєї національно-політичної тактики, лідер більшовиків Владімір Лєнін готовий був формально визнати незалежність Фінляндії, адже побоювався дій, що могли бути витлумачені його соратниками у Європі як національне гноблення і, на його думку, завадили б розвитку світової революції.

Після повалення Тимчасового уряду більшовиками у Петрограді та декількох непорозумінь між націоналістами і соціал-демократами у Гельсінкі про те, хто повинен мати владу в Фінляндії – ліві чи праві, 28 листопада 1917 р. депутати Едускунти взяли на себе вищу державну владу в Суомі і уповноважили Сенат підготувати проект конституції незалежної держави.

Передаючи 4 грудня 1917 р. проект нової конституції на розгляд парламенту Фінляндії, голова Сенату Пер-Евінд Свінгуфвуд оголосив маніфест “До народу Фінляндії” (фін. Suomen Kansalle), який пізніше стали називати декларацією незалежності. В цьому маніфесті було оголошено про намір змінити державний лад Фінляндії, про подання до Едускунти проекту нової конституції Фінляндії, а також містилося звернення “До влади іноземних держав” з проханням про визнання політичної незалежності і суверенітету народу Фінляндії: «Народ Московії, після повалення царату, неодноразово давав зрозуміти, що надає народу Фінляндії право визначати своє майбутнє на основі свого багатовікового культурного розвитку. Тверда воля фінляндського народу пронесена через жахи війни і заснована на принципі, згідно із яким жодна нація не повинна бути залежна від іншої без її бажання». Одночасно з цим Сенат представив депутатам Едускунти ще й ряд інших законопроектів, покликаних полегшити здійснення найбільш невідкладних заходів з реформування майбутньої самостійної Фінляндської Держави до того, як нова конституція вступить в дію, а Свінгуфвуда було оголошено прем’єр-міністром і тимчасовим верховним правителем країни.

І вже 6 грудня 1917 р. голосуванням 100 – “за” і 88 – “проти” маніфест “До народу Фінляндії” було ратифіковано. У Сенату не було бажання визнавати більшовицький уряд Лєніна, який прийшов до влади шляхом збройного заколоту. Але незабаром з'ясувалося, що без цього неможливе дипломатичне визнання Фінляндії іншими країнами, тому голова уряду Свінгуфвуд змушений був звернутись до керманича більшовиків щодо визнання державної незалежності Суомі.

Тим часом на варту збереження державної самостійності молодої країни Суомі стали колишні фінляндські добровольці, патріоти та націоналісти, які бились на полях Першої світової війни в лавах армії німецького кайзера Вільгельма ІІ маючи власний окремий єгерський батальйон (фін. Jaakariliike). У травні 1917 р. представники єгерського батальйону утворили в середмісті Гельсінкі “Активний Комітет” (фін.  Aktiivisen komitea), що мав розробити проект активної військово-політичної діяльності організації “Охоронний Корпус” (фін. Suojeluskunta) по всій країні. А з 25 січня 1918 р. Сенат Фінляндії наказав воякам “Охоронного Корпусу” виступати в якості державних збройних сил і захищати державну самостійність від антинаціональних зайд.

В грудні 1917-го р. Фінляндія стала незалежною державою, але вже протягом наступних 2-х тижнів розпочалися вуличні заворушення між прихильниками соціал-демократів і урядових партій. Відновилися політичні сутички, що змусило Сенат Свінгуфвуда та більшість депутатів Едускунти переїхати з Гельсінкі до більш безпечного міста Вааса на березі Ботнічної затоки. В цей час радикально налаштовані соціал-демократи разом з іншими лівими силами організували загони “Червоної Гвардії” і в січні 1918 р. проголосили Фінляндію соціалістичною робітничою республікою з владою рад. Політична еліта Фінляндії на чолі зі Свінгуфвудом, отримуючи матеріальну підтримку зі Швеції, формує незалежний національний уряд у Ваасі. Тоді ж відставного царського офіцера Карла-Ґустафа-Еміля Маннергейма призначили командувати загонами “Охоронного Корпусу” і новосформованими нашвидкуруч збройними силами, щоб перешкодити поширенню червоного революційного руху на всю Фінляндію. Розгорілася громадянська війна, що тривала 111 днів, яку червоні заколотники виявилися не в змозі виграти добре озброєним урядовим військам, адже останнім активно допомагали німці. Вже у квітні 1919 р. була прийнята перша конституція незалежної Фінляндської Республіки, а президентом було обрано шведа за національністю, але фіна по духу – Каарло-Юго Стольберґа. Спірні питання з більшовиками були улагоджені завдяки мирній угоді, укладеній в естонському місті Тарту в жовтні 1920 р.

Отже, підсумовуючи вище написане, хотілося б зазначити і підкреслити важливу думку. На відміну від України, де процес націєтворення і національної свідомості нараховував століття і призвів також до здобуття короткочасної самостійності протягом 1917-1921 рр., у Фінляндії цей процес тривав всього 30-50 років, і з рештою, фінам вдалося втримати таку бажану незалежність. Українська влада під проводом ліберала Михайла Грушевського та соціаліста Володимира Винниченка не дбала про націю, не хотіла її охороняти армією, а тому програла власну державу носіям антиукраїнської ідеології.

Ми згадуємо події 100-річної давнини з метою більше не повторити помилок минувшини, нарешті зупинити ланцюг невдач, який навіювали нашим державникам різні хвальки-агітатори зі Сходу та Заходу як своєрідний еталон. Державна незалежність і національна свобода мають стати на сьогодні не просто словами, а символами для жертовного життя попри всі негаразди. Тож якби там не було, але історія все ж таки розставила все на свої місця – вільні та незалежні Україна і Фінляндія існують, навіть шалений опір непроханих гостей з ординського Сходу.