Регресний позов страховика до страхувальника

Напевно кожний юрист, який практикується на вирішенні спорів, що виникають з дорожньо-транспортних пригод, стикався із регресним позовом страхової компанії до страхувальника або водія забезпеченого транспортного засобу. Загальне право на регрес, тобто право особи, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, на зворотню вимогу до винної особи закріплене в ст. 1191 Цивільного кодексу України. У сфері автоцивільної відповідальності право страховика на регрес передбачено пунктом 38.1 статті 38 ЗУ «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (Закон №1961-IV). Цією статтею Закону встановлені випадки, при яких страхова компанія після виплати потерпілому у ДТП страхового відшкодування має право вимагати у винуватця ДТП компенсації понесених витрат у розмірі сплаченого страхового відшкодування.

Підпунктом «ґ» пункту 38.1 статті 38 Закону №1961-IV передбачено, що страховик після виплати страхового відшкодування має право пред’явити регресний позов до страхувальника у випадку, якщо він не повідомив страховика у строки і за умов, визначених у підпункті 33.1.2 пункту 33.1 статті 33 цього Закону. Задовольняючи позови страховиків з цієї підстави суди виходять із невиконання водієм встановленого обов’язку письмово повідомити страхову компанію про ДТП у 3-х денний строк. Однак проблема у тому, що із прийняттям ще в 2011 році Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо дорожньо-транспортних пригод та виплати страхового відшкодування», статтю 33 Закону № 1961-IV було доповнено, у зв’язку із чим обов’язок вжиття заходів для невідкладного, але не пізніше трьох робочих днів, повідомлення страховика про настання ДТП було викладено уже в підпункті 33.1.4 пункту 33.1 статті 33 Закону № 1961-IV. Проте вказані зміни щодо нумерації зазначеного підпункту до статті 38 цього Закону внесені не були. Результатом недосконалості Закону № 1961-IV на сьогоднішній день є велика кількість суперечливих рішень судів з приводу стягнення коштів в порядку регресу з підстави несвоєчасного повідомлення про страховий випадок. Іншими словами, одні суди при розгляді таких справ просто не беруть до уваги помилку законодавців та задовольняють регресні позови, керуючись правовими позиціями та роз’ясненнями Верховного Суду України, а інші відмовляють в їх задоволенні, оскільки з точки зору «букви закону» вони є безпідставними.

Слід уяснити, що коли два різні суди чи судді застосовують одне й те саме положення закону протилежним чином, це прямо порушує один із ключових принципів верховенства права, оскільки право є вищим ніж розсуд осіб, які застосовують правові норми. Це означає, що, як мінімум, в одному із цих випадків суд діяв не відповідно до закону і принципу верховенства права. Тільки одностайна інтерпретація закону за однотипними казусами може бути правильною, а не підміна закону власними ідеями й волею окремих суддів.