Виклики "за передплатою"

Справедливий суд, справедливий судовий розгляд… Всі бажають справедливості, але як не хочеться занурюватись у тенета судових розглядів.

Справедливий суд, справедливий судовий розгляд… Всі бажають справедливості, але як не хочеться занурюватись у тенета судових розглядів.

Судова система має бути ефективною. Ефективність судової системи будь-якої держави визначається, у тому числі, й можливістю реалізації її громадянами права на справедливий суд. Й це право громадян зумовлюється як інституціями судової системи, так й особливостями здійснення окремих судових процедур.

Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, міжнародні та національні правові акти, чисельні рішення Європейського суду з прав людини, наукові праці, публікації та сила-силенна інших документів, давним – давно розклали на молекули та атоми сутність, гарантії й елементи права на справедливий судовий розгляд.

Однак, теорія не завжди збігається з практикою.

Особливо це стосується організаційно-функціональних елементів ключового права - права на справедливий суд. До цих елементів входять засади, що поєднують критерії організації і функціонування суду - доступ до правосуддя, рівність сторін, право на правову допомогу, публічність (гласність і відкритість) судового розгляду, обов'язковість судових рішень.

Для реалізації кожної із засад існують механізми. Й функціонування цих механізмів (або чітке або недолуге) можуть нанівець звести й вимоги міжнародних актів, й безліч наукових праць й саму сутність поняття «справедливий».

На разі нас цікавить механізм забезпечення публічності та гласності судового розгляду.

Публічність та гласність, у тому числі, вимагає від суду забезпечити сторонам право знати про час і місце судового засідання у їх справі, право бути вислуханим у суді, а також знати про всі ухвалені рішення по цій справі.

Як функціонує механізм забезпечення цього принципу судочинства взагалі та, зокрема, у нестандартних ситуаціях?

Наприклад, коли місце фактичного проживання (перебування) відповідачів, третіх осіб, підозрюваних суду не відомо?

Звертаємось до одного з першоджерел - Цивільного процесуального кодексу України. Стаття 74 ЦПК: «Відповідач, зареєстроване місце проживання (перебування), місцезнаходження чи місце роботи якого невідоме, викликається в суд через оголошення у пресі. З опублікуванням оголошення про виклик відповідач вважається повідомленим про час і місце розгляду справи… Друкований орган, у якому розміщуються оголошення про виклик відповідача протягом наступного року, визначається не пізніше 1 грудня поточного року в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України».

Щось такого, тобто майже аналогічні приписи, містяться в інших процесуальних кодексах України.

Це теорія. А як воно у житті нашому?

25 січня ще 2006 року Кабінет Міністрів України визначив своєю Постановою (№ 52), Міністерство юстиції України до 1 листопада подає Кабінету Міністрів України пропозиції щодо визначення на наступний рік друкованих засобів масової інформації загальнодержавної та місцевої сфери розповсюдження, у яких розміщується оголошення про виклик до суду і повістки про виклик підозрюваного, обвинуваченого, місце проживання (перебування) яких невідоме та процесуальні документи. Однак, до 2015 року зазначені пропозиції Кабінету Міністрів України вносила Державна судова адміністрація України.

Постанова чинна, Міністерство юстиції зобов’язано подати пропозиції, встановлено строк… Але яким критеріям має відповідати обраний друкований ЗМІ? Яка має бути вартість його послуг на визначений рік (адже фактично тільки єдине ЗМІ буде надавачем послуги)? Й яким чином, за якою процедурою обиратиме Мінюст друкований засіб, щоб надати пропозицію Кабміну? А чи зобов’язаний уряд цю пропозицію прийняти? А якщо не зобов’язаний, то з яких підстав він може відмовитись? Ймовірно можна сформулювати з півсотні питань з цього приводу, але відповідей не буде, бо жодним нормативно – правовим актом не визначені а ні критерії, а ні процедури. Немає відповідей…

Що ж маємо на практиці? За весь час існування Постанови № 52 (тобто з моменту набрання нею чинності) друкованим засобом масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження визначалась газета «Урядовий кур’єр». Спочатку Державна судова адміністрація України, потім й Міністерство юстиції України подавали пропозиції саме про неї.

Чому? А невідомо. Відновлювати події давньоколишніх років в ретроспективі важко, й часу на це шкода. А ось покроковий розвиток подій за останній рік можливо відслідкувати у деталях. Розповідаю…

Січень 2015 року. Ні сіло ні впало й до Міністерства юстиції України звертається редакція газети «Голос України». Й пише, що необхідно встановити порядок, за яким Міністерство юстиції буде обирати друкований ЗМІ загальнодержавної сфери розповсюдження та подавати вже пропозиції щодо його визначення Кабінету Міністрів України. Ну й заразом, у цьому ж листі, редакція газети висловлює своє жадання «позмагатись» за цей гарантований на рік прибуток від розміщення оголошень.

Міністерство підтверджує редакції слушність порушеного питання: є потреба у відповідному врегулюванні питання тож, просимо шановну редакцію, надати пропозиції щодо власного погляду редакції на його вирішення.

Натхненна відповіддю редакція жваво взялась до роботи. Голови особливо не сушили, велосипеда не вигадували… Пропозиції були прості та зрозумілі – визначити критерії, яким має відповідати друкований засіб масової інформації й процедуру такого відбору. З критеріями довго не розмірковувати - вони прості та лежать на поверхні: вартість, наклад, мова видання, періодичність виходу. Можливість придбання у роздріб, наявність електронної версії… Можливо й якісь додаткові, якщо зануритись глибше та трохи ретельніше поміркувати.

До листопада вже шапкою кинути, а відповідь «Голос України» на свої пропозиції не отримує. Тож, не гаючи часу, редакція газети «Голос України», у серпні 2015 року, звертається до Антимонопольного комітету України.

АМКУ дослідив звернення, направив вимоги, отримав інформацію, проаналізував. Довго вивчати не потрібно було… Відповіді на поверхні.

Й ось, 4 листопада 2015 року, за результатом, АМКУ направляє лист до Міністерства юстиції України з пропозиціями передбачити процедуру відбору на конкурсній основі з чітко визначеними критеріями й, звичайно, з забезпеченням мінімізації матеріальних витрат для тих, хто їх подаватиме.

Міністерство юстиції, проаналізувавши пропозиції АМКУ, вирішило на разі вирішити проблему іншим чином – запропонувати уряду на 2016 рік замість «Урядового кур’єру» «Голос України».

І заявника задовольнили, і ринок «освіжили», а далі… як вже станеться.

З одного боку, для цього блискавичного та «річного» рішення були об’єктивні підстави: «Голос України» має більший наклад, має дві мови видання та, що найголовніше, в противагу «Урядовому кур’єру» реалізується в роздріб. Й це не жарт… З січня 2015 року газета («Урядовий кур’єр»), в якій друкуються виклики (повістки) для тих, кого суд не може знайти, в роздріб, тобто в магазинах та кіосках, не продається. Отримати газету можливо тільки за передплатою (так звана «підписка»)!

Та не так сталося, як гадалося – уряд пропозиції Міністерства не прийняв. На заваді стало застереження Міністерства фінансів України, яке не погодило проект розпорядження з огляду на те, що в разі невизначення на наступний рік газети «Урядовий кур’єр» друкованим ЗМІ загальнодержавної сфери розповсюдження, в якому розміщуються оголошення про виклик до суду, то це призведе до зменшення власних надходжень редакції та потребуватиме збільшення фінансової підтримки газети з державного бюджету, що в умовах жорсткої економії бюджетних коштів та необхідності забезпечення обороноздатності країни в даний час не вбачається можливим… Читаємо та тихенько отетеріваємо…

Дійсно. А кому потрібно право на справедливий суд, можливість придбати газету тим, для кого ці виклики розміщуються, фінансові витрати судових органів та позивачів на друк оголошень. Та, врешті-решт, нікому не потрібна конкуренція й недискримінація учасників ринку… Навіщо сушити над цим голову, враховувати потреби носіїв цього права, а може на цей момент не так вже й важливо це право було…

Розпорядження прийнято. На 2016 рік визначено газету «Урядовий кур’єр». Міністерство фінансів України та Мінекономрозвитку України погодили без зауважень… Чи направляли проект на погодження АМКУ? Здогадуєтесь? Певно, що ні!

09 лютого 2016 року Антимонопольний комітет України, усвідомлюючи, що листами «справі не зарадиш», виносить рекомендації (аналогічного листам змісту): передбачити процедуру - на конкурсній основі - за чітко визначеними об’єктивними та недискримінаційними критеріями - забезпечення мінімізації матеріальних витрат на отримання послуг із розміщення визначеної інформації.

Міністерство юстиції України й отримало ці рекомендації, й розглянуло… Навіть відзвітували АМКУ (ще у березні 2016 р.): створюємо робочу групу; пропонуємо надати кандидатуру члена робочої групи від АМКУ. Представник АМКУ конче потрібен для опрацювання порядку. Кандидатуру надали й в очікуванні…

Травень 2016 р. Чи створив Мінюст робочу групу, чи не на часі засідання цієї групи – інформація відсутня.

Проект, відповідно, відсутній: чи не дописали, чи й не починали, чи, взагалі, воно Мінюсту не треба.

Виклики (повістки) друкуються собі в «Урядовому кур’єрі», який отримують тільки передплатники, суди та позивачі кошти за оголошення сплачують, й газету підтримувати з бюджету не потрібно…

Публічність та гласність, обов’язок суду забезпечити право сторін знати про час і місце судового засідання у справі, право бути вислуханим у суді, право знати про всі ухвалені рішення по справі…

Так й залишаються ці права на віддрукованих сторінках друкованого органу – газеті, яку неможливо придбати в роздріб, газеті, яку побачить не широкий загал, а лише не надто велика кількість пересічних громадян. От цікаво, а хто з читачів є передплатником «Урядового кур’єру»? Отож! І мені цікаво.

З набагато більшим результатом (а може, навіть й кращим) виклики можна розміщувати на певному сайті, й розповіді про віддалені села та хутори без доступу до Інтернету у порівнянні з кількістю передплатників «Урядового кур’єру», виглядають, м’яко кажучи, ну… дуже не серйозно! Щось підказує, що Інтернет швидше досягне далекого хутору ніж піший листоноша з «Урядовим кур’єром». Так й сплачуватимуть суди та учасники процесів за публікації викликів: сенсу – чуть, газеті – зиск, а справедливий суд – колись.