Найближча мені дорога зі столиці до рідного дому в Джурині на Вінниччині – через Шпиків. Колишній райцентр, у минулому примітне багатолюдне містечко, тепер затрапезне в бур’янах і розбитих дорогах село Шпиків, що розташувалося за 25 верств від мого дому. Можна сказати, рідна моя сторона. Котра все більше перетворюється з колись квітучого краю в справжню пустку, відлюддя.
При чому із числа колишніх райцентрів, як мені видається, саме Шпиків морщиться і старіє чи не найбільше.
А колись це був усіма знаний, шанований населений пункт. За часів російсько-турецької війни 1710-1713 років, у селищі робив привал із гульбищем гультіпака Петро Перший. Про це, до речі, згадує у своїй незакінченій книзі «Історія Петра» російський поет Олександр Пушкін. За його даними московський цар «почивал» у цих краях на початку червня 1711 року, і поїхав далі на Південь, в сторону Молдови...
Десь тієї пори Шпиків перейшов у володіння родини Свайковських. 1760 року Леонард Свайковський, котрий згодом стане Подільським воєводою, розпочне спорудження у Шпикові родового замку. Навіть замку-резиденції, позаяк в окрузі він скупить чимало примітних володінь, а управлятиме ними саме звідси. Замок з’явився на світ у бароковому стилі. Складався з чотирьох схожих один на одного будинків, які утворювали внутрішній квадратний двір. Палацові будівлі з високими дахами вінчали чотири шестигранні в плані двоповерхові вежі. З них до наших днів залишилася лише одна кутова вежа з шоломоподібною покрівлею.
Справу дідуся Леонарда Свайковського продовжив у Шпикові онук Леон. 1844 року він почав спорудження, на річці Шпиківка, одного з перших потужних цукрових заводів Поділля. І це підприємство десятиліттями надійно утримувало солодку славу аж до недавніх часів. Варварство теперішньої післясовкової пори залишило на фундаменті лише дві височенних заводських труби. Здається, якби могли, то і їх би згризли по шматках. А дзуськи… Дуже ж бо високі вдалися, надійно дідами вивершені на яєчних жовтках, не на цементі …
Родовий замок Свайковських розтягли буквально по цеглині, за винятком однієї оборонної вежі, в котру заселилися сім’ї селян… Так і збереглася історична цінність…
Колись, коли я ще був школяриком, ми якоїсь зими приїжджали грати у волейбол та баскетбол з шпиківськими ровесниками. І матчі відбувалися в спортзалі, в який був перетворений церковний храм. Нині знову тут відродилася сільська церква. Проїжджаючи мимо неї, я обов’язково хрещуся і прошу прощення у Господа Бога за малолітнє своє богохульство. Яке, звісно, придумав не я і вчиняв не з власної волі…
Населення Шпикова тає, як сніг навесні. Особливо ж високимими темпами в останні роки. Був час, коли тут мешкало 6,5 тисяч громадян. Нині – нараховується ледве половина від того числа.
Заглядаю до Вікіпедії. Мене цікавить розділ «Відомі особистості». У ньому три записи:
• Йоханан Тверський (1900—1967) — письменник і публіцист, писав мовою іврит.
• батьки Лєни Краснер (Лі Краснер) — відомої американської художниці, дружина Поллока.
Справді, колись у селі мешкала єврейська община. Не вельми багаточисельна, максимальна кількість її була 1800 осіб. Давно розбрелась вона по білому світу. А що за всі часи, за віки не було жодної прославленої православної людини у Шпикові? Чи, можливо, ми не вміємо шанувати своїх людей? Обминаємо їх славою?
І тут я пригадав, що, здається, у перший рік правління вигнанця В. Януковича, у День Незалежності, глава держави десь виступаючи, прочитав підготовлений його спічрайтерами яскравий приклад мужнього доброчинства, саме зі Шпикова. Я довго шукав, але таки віднайшов в архівах-медіа, як то все подавалося. Читайте:
«У роки Голодомору в Шпикові Шаргородського району (тоді село входило до цього районного формування, нині це Тульчинський район) працював завгоспом місцевого колгоспу Михайло Герасимчук. Улітку 1933 року, коли достигав новий урожай, правління місцевого колгоспу вирішило змолоти 130 пудів зерна, щоб підтримати голодуючих колгоспників. Залежно від кількості людей у сім’ї видавали по 2-3 пуди борошна.
За вчинені дії членів правління та ревізійної комісії колгоспу звинуватили у розкраданні колгоспного хліба та репресували. М. Герасимчука разом із головою ревізійної комісії М. Шкуріним та членом комісії І. Козієм засудили до розстрілу. Після апеляції розстріл було замінено на 10 років тюремного ув’язнення».
Хіба це не подвиг? Чому в селі немає стели, котра б розповідала про доброчинність трьох колгоспників, які врятували від смерті все село? Питання до сільської, районної, обласної влад.
Ах, вони чекають команди, помаху прапорця. Ось уже 87 років! Та її ніколи й не буде, особливо тепер, поки крадії і злодії при владі, байдужі і бездуховні люди…
