Коли я десять літ поспіль трудився головним редактором газети «Правда України» жодна більш-менш важлива подія у молодій нашій державі не проходила мимо моєї уваги, або й участі в ній. Ось і в другій половині неділі, 2 серпня 1992 року, це фактично 26 років тому, в моїй київській квартирі враз наполегливо обізвався телефон. Повідомили з адміністрації президента України, що на мене у Борисполі, на військовому аеродромі (знаходиться поруч із цивільними повітряними воротами держави), чекає… літак. Принаймні, так у розмові зі співробітником прес-служби напівжартома вийшло.
Військовий літак прямує до Криму. Нас, групу столичних журналістів, доставлять до аеродрому Бельбек. Звідти автобусом до якогось там санаторію, де ми переночуємо. А вранці понеділка, 3 серпня, має відбутися грандіозна подія – на одній із колишніх закритих дач вождів ЦК КПРС (здається, що звалася вона №9) Мухалатка пройдуть заключні перемовини делегацій України і Росії, що нарешті має привести до підписання Угоди про поетапне урегулювання проблеми Чорноморського флоту.
Ну, як, скажіть, було не полетіти. Побувати в закритій зоні відпочинку колишніх небожителів політбюро, спуститися серпантином до суворо охоронюваної зони загадкового селища Олива. А потім не подивитися кіно цієї вишуканої манірності, де жантильні і задавакуваті москвичі опускаються до рівня Л. Кравчука і інших. Я швидко кинувся прасувати штани і сорочку, наповнювати різними нехитрими речами свій похідний рюкзак. Незабаром під хатою з’явилося редакційне авто. І ми помчали з водієм практично аж до самого в’їзду в місто Бориспіль з боку столиці. Там знаходився контрольно-пропускний пункт військового аеродрому. За коротеньким списком мене запустили на його бетонну територію. Неподалік КПП вже розігрівав двигуни великий лайнер.
Журналістів на борту виявилося всього декілька. Летіли люди зі служби протоколу адміністрації президента, декілька генералів, учасники завтрашніх переговорів.
Мухалатка запам’яталася м’якими і ніжними запахами квітів і моря. Довгим та звивистим серпантином дороги від траси угорі до ледве примітних приміщень у густих заростях дерев і квітучих, запашистих кущів над морем. Відгороджених від зовнішнього світу режимними постами. Багатством, навіть швидше – вишуканою показною позолотою убранства всередині просторих, мармуром оздоблених приміщень, багатих килимових доріжок, розкішних картин, розбуялих букетів квітів.
За зачиненими дверима тривалий час працювали делегації двох країн. На якийсь час туди запустили журналістів з камерами, і тільки потім почалася прес-конференції глав держав. Поруч із Леонідом Макаровичем Кравчуком з'явився той, що зично зі зламом у голосі казав: "Панімаєш, отдайом всьо, что только можна Украінє..." Яким же то все було обманом...
Коли я десять літ поспіль трудився головним редактором газети «Правда України» жодна більш-менш важлива подія у молодій нашій державі не проходила мимо моєї уваги, або й участі в ній. Ось і в другій половині неділі, 2 серпня 1992 року, це фактично 26 років тому, в моїй київській квартирі враз наполегливо обізвався телефон. Повідомили з адміністрації президента України, що на мене у Борисполі, на військовому аеродромі (знаходиться поруч із цивільними повітряними воротами держави), чекає… літак. Принаймні, так у розмові зі співробітником прес-служби напівжартома вийшло.