Ні, на жаль, весна без крові не обійшлася. Під завісу нинішнього травня прогриміли в Києві постріли у спину, і банда торжествує – закрили горлянку одному з наймудріших журналістів і письменників сучасності, яскравому опозиціонеру щодо влади Путлєра – Аркадію Бабченку. Помстилися за правду.
Йому нещодавно виповнилося лише 41 рік. Але це без перебільшення був (он як уже доводиться писати, на жаль) найяскравіший талант сучасного пера і телекамери на російсько-українському оперативному просторі. Кожна публікація А. Бабченка про цю дивну нібито гібридну війну, де кулі, до речі, літають справжні – рентгенівський знімок описаний професіоналом. У нього і погляд фахівця, і оцінка діянь насамперед тих, хто розпочав війну проти України, як постріл снайпера – завжди тільки в «десятку». Нікому не вдавалося так лаконічно і чітко зображати звірину сутність бригади кагебістів, корі захопили владу в Кремлі і намагаються весь світ поставити на коліна перед їхнім потворним, патологічним «руськім міром».
Аркадій умів однією публікацією, однією статтею опустити з небес у трясовину їхню військову так звану еліту і тих, хто сліпо підігрують вождю в його буцімто геніальності, розвінчати їх, назвати речі своїми іменами. Звісно, що його у рідній Москві переслідували, погрожували розправою, Бо журналіст про всі неподобства говорив занадто відверто. Він як юрист за освітою, військовий, як практик у житті, знавець психології через написання статей і книжок знав, що все це не порожні слова. На це вказували і широкі-широкі круги резонансів після кожного його публічного виступу. Виразний і не притаєний скрегіт зубів підказував дальший розвиток подій.
За останні два роки Аркадій Бабченко поміняв декілька країн, виїхавши з Москви, де народився і виріс, навчався. Певний час мешкав у Празі. Друзям казав: «зовсім не те, що мені треба. Занадто затишно тут, незворушно і байдуже. Ні, це не по мені». Навіть було рипнувся до ситого Ізраїлю. Там життя йому видалося ще більш комфортабельним. А він усе життя спеціалізувався на воєнщині раши, на участі її у військових конфліктах.
Як ви гадаєте, звідки найкраще за таким спостерігати? Та, звісно ж, з України.
Торік Аркадій Бабаченко поселився к Києві. Став працювати ведучим на кримськотатарському телеканалі «АТR», який у зв’язку з анексією московітами Криму перебазувався до столиці, на береги Дніпра. Думаю, що тут Аркадію Аркадійовичу найбільше підсобив московський його колега Айдер Муждабаєв.
Айдер блискучий журналіст. Він самотужки досяг поста в козирній Москві – доріс до заступника головного редактора газети «Комсомольськая правда». Але коли над його батьківщиною, Кримом, згустилися хмари, пан Муждабаєв кинув білокам’яну і приїхав до Києва, став трудитися заступником генерального директора телеканалу «АТR». Саме він залучив до роботи в студії Аркадія Бабченка. Уже незабаром за участі Аркадія Аркадійовича передачі стали збирати наймасовіші аудиторії – понад п’ять мільйонів глядачів! Це ж вам не пусто-порожні балачки Рабіновича і йому подібних…
Я давно знаю, як читач творчість журналіста і письменника Аркадія Бабченка. Насамперед тому, що ми давно поспіль друкувалися зі своїми постами в розділі блогів міжнародної радіостанції «ЭХО Москвы». Його публіцистика мала вражаючу силу, бо в ній нічого не було надуманого, і тому я ніколи не пропускав жодної його публікації. Окремі з них пропонував для обговорення студентам на кафедрі журналістики університету «Україна», де викладав. Це справді були яскраві приклади сучасної екстремальної журналістики.
Повідомлення про те, що кілери застрелили цього мужнього бояна свідчить лише про одне: вороги страшенно його боялися і нічого не могли вдіяти проти його правдивого слова. Страшилися його людяних статей, виступів по телебаченню і радіо. Щоправда, насторожує і вражає те, що московські україножери почуваються в нашій столиці, як у тирі – кого забажають, того й знищать. Хоч би відомого журналіста Павла Шеремета чи екс-депутата Держдуми РФ Дениса Вороненкова.
… Аркадій Бабченко по батькові - українець і цим завжди з гордістю пишався, сходив на броні весь наш Донбас. Неодноразово потрапляв під мінометні обстріли. На позиціях ВСУ він був за свого.
29 травня 2014-го сталася у нього така ось дивовижна подія. Про неї в останньому своєму прижиттєвому посту вчора Аркадій Аркадійович Бабченко написав так, виставивши за одно і ось цей знімок:
«Чотири роки тому генерал Кульчицький не взяв мене на цей вертоліт. Через перевантаження. Не було місця. Перевантажена вертушка важко відірвалася від землі, і, мало не зачепивши шасі за бруствер, пішла на Карачун. Години через два після цієї фотографії її збили. Загинули чотирнадцять осіб. А мені пощастило. Другий день народження, виходить».
Перша смерть 29 травня 2014 року, як бачимо, над ним змилостивилася, а ось друга – 29 травня 2018-го – ні. Така правда його нещасної долі.
