Так заповзятливо і натхенно ніхто не любив Велику нашу Ріку, як позбавлений радянською владою побаченням із нею Гомер XX-го століття (так критики називали Власа Самчука), який усе своє доросле життя змушений був провести в екзилі.
Я вже мешкаю в Києві (дай, Боже, пам’яті) – офіційно з 1982 року, як житель столиці, ще вісім років плюс перед тим - студентом двох вузів підряд – загалом, здається, понад 43 роки, і ось тепер зрозумів, що почав відставати від бурхливого плину життя міста.
Ось у кінці серпня 2015 року над самим Дніпром відкрили оновлену, молоду Поштову площу – чудовий оазис над річковою гладдю. Довго і наполегливо її реконструювали. Зробили все на славу чудово! Промайнули на телеекранах звітні (тоді ще дивився вряди-годи ті зросійщені випуски новин), у Інтернет виданнях бачив лискучі картинки з водограями над Славутичем, довкруги річкового вокзалу. А ось поглянути на все наживо – якось не випадало. Аж у вихідні дочка із зятем наполягли: поїхали погуляємо…
Ще коли з Європейської площі в авто почали спускатися до Подолу, з-за повороту крутосхилу враз виглянула пружна і потужна широчінь безмежного красеня Дніпра від верхніх дуг мосту, що споруджується ген-ген над водою, я згадав, що читаючи твори неперевершеного Великого Українця, письменника Уласа Самчука, я раз-по-раз натикався на його мученицьке, страждальне бажання бодай побачити, вдихнути на повні груди призвілля безмежного нашого Славутича. Опустити в його води руку, відчути напругу нестримного потоку батька-Дніпра, хлюпнути з нього на обличчя, на груди… Замружитись від того лоскітного неспокою і ласки...
Життя його, неперевершеного мислителя, знаного Літератора, недарма ж українська діаспора висувала на здобуття звання лауреата Нобелівської премії і цьому перечив лише еСеРеСеР, безжально кидало по Європах, волочило по її в’язницях, змушувало на животі у негідь і сквиру переповзати через кордони різних держах, а він понад усе бажав одного – побачити річище українців Дніпро, зануритись у його нестримні, могутні води. Саме цю Велику ріку він вважав колискою українства, нашим всенародним коренем, який довокла себе міцно тримає весь наш рідномовний рід!
Про це своє бажання Улас зізнавався близькому другові Олені Телізі. Добрався вперше до заворожливої ріки свого життя письменник лише тоді, коли Київ захопили… німецькі загарбники… В окупацію... Стояв на березі Дніпра з заплаканими очима саме десь тут, куди ми наближалися...
А я ось мешкаю над Славутичем-рікою стільки десятків літ, а вибираюся з ним на побачення віч-на-віч лише через роки. Хочете вірте, а хочете й ні, друзі, – мені аж запашіли від сорому мочки вух. Добре, що іншими думки не читаються...
Ось він надвечірній, потужній, широченний, могутній Дніпро з Поштової площі. Та й частково сам майданчик над Великою Рікою, під котрим сюди-туди пролітають лискучі і нестримні авто по Набережному шосе, неперевершено чудовий. Фонтани цієї пізньої осінньої пори, звісно, вже не працюють, але все одно тут затишно, гарно, спокійно й урочисто. Разом із причепуреним, оновленим Подолом, який вибігає на Поштову площу – це чудовий європейський, сучасний модерний куточок столиці, над яким ще й хочеться піднятися Фунікульором...
Покидаючи це знакове місце, я подумав про те, що якби було здорово, аби київська влада додумалася спорудити на Поштовій площі пам`ятник Гомеру ХХ-го століття, як величали Уласа Самчука літературознавці, котрий поклоняється Великій Українській Річці. Сюди б ходили нескінченними потоками екскурсії звідусіль, Письменнику і Дніпру носили б люди вдячні квіти. Звідси б для багатох починалася б любов до Батьківщини.
Хто б мав виступити ініціатором проекту? Звичайно ж, Міністерство культури України. Напевне, й Національна спілка письменників України? Але обов`язково ж Київська міська державна адміністрація. Не байдужими повинні й бути, либонь, містяни, громадські організації столиці, ми з вами, друзі...
*** м. Київ, 11.11.2017 року, у надвечір`я падолиста (до речі, так колись офіційно величався місяць листопад).
