Продовження. Початок статті у публікації за 19 жовтня ц.р.
Нагадаю, що розповідь моя про добру і щиру людину на ім’я Василь Сергійович, колишнього партійного функціонера, одного з удатних перших секретарів райкому партії Подолії, за тим народного депутата України, котрий із затятого комуністичного вождика перетворюється в поміркованого громадянина України. Навчений завжди комусь запопадливо служити, тепер він весь належить товаришу Кучмі, за якого готовий був віддати душу, лиш би став той удруге поспіль главою держави. Ця собача вірність ідолу приводить його на лікарняне ліжко: мій давній приятель із усіх сил мотався півднем України в ранзі високопосадового агітатора (був на посаді заступника голови Державного комітету), день і ніч агітуючи за недорікуватого правителя і відтак потрапив до важкої автокатастрофи.
Кузя з Красноярська
Це і є красноярський "Живий Бог" Кузя. Розповідь про ньоого при закінченні статті.
Із клініки Василь Сергійович виходить зовсім іншою людиною. Але жити без того, аби комусь невсипно поклонятися він, колишній переконаний комуніст, уже не може. Йому навіть мало самого Господа Бога. Він, даруйте, за цю богохульну відвертість, знаходить собі іншого Всевишнього – буцімто Живого Бога. Якогось шарлатана Кузю з-під Красноярська…
Якось у Києві зустрівшись зі мною, розповідає, що він особисто знайомий із справжнім людським повелителем. Той навіть буцімто приїздив до нього у Київ, гостював у Василя Сергійовича.
Із його розповіді все виходила так, що, мовляв, неподалік російського міста Красноярськ, є висока гора. А під нею поселилася група людей, котра має свого Живого Бога. І він створює свій Новий Ковчег. І що Василь Сергійович у тому кораблі, який відомий з Біблії, як попередник церкви, котрий ніс порятунок людству і тепер має виконати цю ж місію вдруге, здобув своє персональне місце. Більше того, сам Живий Бог запропонував йому стати намісником їхньої нової церкви (читай – секти) в Україні. Мій приятель, на Михайлівську площу столиці України, приніс мені близько десятка творів свого ідола, запропонував, щоб я прилучався до нього, як головний редактор і видавець пропагандистської літератури. Хоча на це, розводив руками, немає ні копійки грошей…
’’Заробимо’’, — казав мені впевнено.
Я дивився на свого давнього приятеля широко відкритими очима і не міг зрозуміти, чи це він, колишній мій співученик по ВПШ, вмілий лідер району, народний депутат України переконано каже подібне чи може просто комизиться, жартує. Вася в минулому полюбляв і чарку випити, і шашликом закусити. Мав круглі, рум’яні щоки, солідне черевце… Тепер поруч зі мною на лавці у сквері навпроти пам’ятника княгині Ользі сидів моложавий чоловік, стрункий, як молодий леґінь. Аж світився спортивним здоров’ям. Як пояснив: уже декілька років не їсть нічого м’ясного. Головний раціон – настої з трав і квітів.
Потім були ранкові тривалі дзвінки мені додому. Все справлявся пан приятель чи прочитав я книги його учителя. ’’Ні, я подібне читати не можу, розумом не сприймаю’’, — відповідав йому не лукавлячи. На моє приватне поняття – то звичайна галіматія. Василь, на диво, не сердився, переконував мене в тому, що треба за вчення братися знову і знову. Зізнався, що спершу теж погано сприймав написане, але потім наступило просвітління. ’’І до тебе прийде це…’’, — затято стверджував.
Усе тяглося не менше року. А потім Василь Сергійович несподівано зник. З часом аж мої домашні звернули увагу на це: а куди ж, мовляв, подівся твій ранковий телефонний гість — справлялися? Я безсило розводив руками.
Мабуть, за років п’ять я стрепенувся: куди ж подівся мій давній приятель Василь Сергійович? Запитував у наших спільних знайомих, всі у відповідь безсило розводили руками. Потім мені сказали: та його давно вже немає… Якось я відшукав одного мешканця райцентру, де колись він працював першим секретарем райкому партії, звідки обирався народним депутатом. Той повідав таке:
—Усі знали, що Василь Сергійович був дуже чесний і справедливий чоловік, хазяйновитий. — розповідав, —тому ніхто в районі і словом не обмовився, коли він став споруджувати у райцентрі будинок. Сам ставав у поміч і мулярам, і столярам. Було видно, що на будову стягується з державної платні. Наймав місцевих майстрів. Виросла двоповерхова хата. Всі навіть раділи цьому. Не тікає ж в область, у столицю князьок. І на виборах його буквально на руках пронесли в народні депутати, бо нікого ніколи не зобидив, а чинодралів за образи людей безбожно карав, з роботи виганяв. Їде кудись у село, побачить на шляху бабусю чи дідуся, обов’язково аж додому привезе, вислухає всі біди. Дуже людяний був.
Але його, здається вже немає на цьому світі, — робить свій висновок мій знайомий. Дружина його з ним в Києві мешкала, але тепер проживає тут. Сама в будинку. Є тут і дочка зі своєю сім’єю, працює в райцентрі. А він уже дуже-дуже давно не з’являвся. Люди кажуть, що помер Василь Сергійович.
Цій розповіді , чесно кажучи, я повірив. Колись у пам’ять про мого давнього приятеля, щоправда, не вказуючи його прізвища, як і тут сьогодні, не називаючи місця подій, написав я оповідку ’’Балада про криве м’ясо’’. Все-таки, здаються, що підсвідомо сподіваючись, мабуть, на те, що Василь Сергійович, ящо все-таки живий — обізветься. До речі, ця новела з життя опублікована в моїй новій книзі, котра щойно з’явилася поміж людей і озаглавлена ’’Не проспімо, браття, ВОЛЮ’’.
Але цими осінніми днями наштовхнувся я на цікавий коментар під моєю статтею у Фейсбуці. Написала його мила паняночка. Заглянув на її сторінку ФБ – хто така і звідки? Й оторопів. Вона була з того самого райцентру, звідки походив Василь Сергійович родом, з того місця, де у полі колись вперше наочно зустрів мого майбутнього побратима рівно сорок років тому. (Про це читайте в попередній моїй розповіді на ресурсі Ліга.нет, яка називається ’’Приземлення без парашута’’, опублікована 19 жовтня ц.р.).
Написав листа добрій жіночці у приваті її Фейсбуку, припрошуючи по можливості допомогти мені з’ясувати долю свого давнього приятеля, котрий несподівано десь геть пропав. І, о, диво! Моя добропорядна читачка за декілька годин несподівано прислала номер мобільного телефону рідної сестри пана Василя.
Я тут добре розумів, що поспішати із дзвоником у даній ситуації аж ніяк не можна, аби не наламати дров. Хто знає, як сприйме мене близька родичка давнього приятеля. А де гарантія того, що не відмовиться розмовляти взагалі, позаяк і без того зрозуміло, що ситуація з її братом вкрай неординарна. Тому не мало часу потратив я, аби продумати всі можливі варіанти розмови, підготував заздалегідь головні запитання, які маю поставити жіночці.
Лідія Сергіївна, як звати Василеву сестру, надзвичайно здивувалася моєму телефонному візиту. По тембру голосу вчувалося, що була це пані в глибокому, поважному віці. Спершу вона прискіпливо випитувала мене, хто я такий і звідки взяв її номер телефону. Але згодом зрозумівши, що на зв’язку із нею ЖУРНАЛІСТ, бо на слово ’’письменник’’ вона геть не зреагувала ніяк, оживилася, мені здалося — не заговорила, аж заспівала… Розповіла, що понад 42 роки відпрацювала директором школи в рідному селі. Що їй уже 88 літ, але, не зважаючи на стан здоров’я, веде в міру активний спосіб життя.
Прослухавши ряд її спогадів про те, як раніше було, а як тепер є, куди різні влади загнали рідну їй школу, освіту взагалі, я нарешті відважився і запитав про долю її рідного брата Василя Сергійовича. Розповів, що два роки із ним навчався. Потім близько приятелював, в часи, коли він працював в їхній рідній області, як був парламентарем… Розповів, як пан Василь мені активно пропонував стати проповідником якоїсь рашівської секти в Україні. І що я вже багато років не знаю, де він є взагалі. Всі, з ким із наших колишніх спільних знайомих не починав розмову про нього, без винятку переконані, що Василь Сергійович уже відійшов в інші світи…
Висловившись, я замовк. У розмові запала несподівана ламка, тривожна тиша. Я вже подумав було, що десь помилився, щось сказав не так. У мене було відчуття, що подільська бабуся ось зараз вимкне сій телефон і я нічого не дізнаюся…
Але Лідія Сергіївна на тому кінці зв’язку відкашлялася і чітко, членороздільно сказала мені на вухо:
—Василь Сергійович, Слава Богу, живий і здоровий. Він просто виїхав до Сибіру. Давно вже. Живе в богомільній общині неподалік Красноярська. Спершу разом із ним там мешкала і його дружина Галина Леонтіївна. Але потім вона те все полишила і повернулася до райцентру, де колись давно, ще в радянські часи вони з Василем спорудили хату. Ось там самотня в двоповерховому помешканні коротає свій вік. — Відчувалося, що ці слова казала з великим жалем і співчуттям. Далі продовжила так: — Можливо, ви знаєте, що в них є дві дочки. Дуже славні й розумні дівчата. Обидві в Києві закінчили навчання на юридичному факультеті. Одна з них закінчила аспірантуру і захистила кандидатську дисертацію, викладає в одному з столичних вишів. Інша працює нотаріусом.
Тут Лідія Сергіївна передихає, набирає в легені побільше повітря, уточняє чи слухаю я її і продовжує:
—Молодша дочка, та котра мешкає і трудиться в Києві, кілька років тому поїхала подивитися, що за життя собі вибрав і постійно кличе їх всіх туди батько. Родичам після повернення з Сибіру, зі сльозами на очах розповідала, що все їй там страшенно не сподобалося. Що це звичайна секта обмежених і керованих забобонами людей. Але батько прижився і тут. Він спорудив собі персональний двоповерховий будинок, розмірами 6х6 метрів і збирає квіти, трави, сушить їх, днями й ночами вистоює в молитвах на свого Живого Бога.
Сім’я мала в Києві гарну, комфортабельну квартиру. Продали. Невістка, як уже казала, переїхала до райцентру, — доносилися до мене задалені відстанню слова пані Лідії. — Має Василь Сергійович гарних онуків. Одна уже закінчила виш та аспірантуру, також викладає в одному з університетів. Мабуть, його все-таки болить у душі Україна. Бо якось він приїхав із того добровільного свого заслання. Ключа від київської квартири, напевне, беріг у Сибірі. Бо, як розповідала невістці нашій Галині її колишня столична сусідка, піднявся він на поверх і заходився відчиняти двері свого колишнього помешкання. А вона якраз ішла з ринку й каже йому. Мовляв, не силкуйтеся, Василю Сергійовичу, не відчинити ці двері. Бо ваша дружина і дочки вже давненько продали квартиру, там живуть нові люди, і вони, зрозуміло, вставили в двері новий замок. Прибулець якийсь час постояв під дверима і пішов…
Лідія Сергіївна каже: ’’Мені, щоправда, не зрозуміло, як дівчата могли продати житло, якщо і Василь Сергійович був прописаний на тій житлоплощі… За якими законами?’’
Я їй відповів:
—На те ж вони всі й юристи…
Моя співбесідниця погодилась і продовжила далі.
—Ви, можливо, знаєте, що в нас дуже велика і прославлена сім’я. У батьків наших нас було шестеро. Я найстарша. Василько довго пас корів за селом. Вивчився на сільського інженера. Дуже завжди завзятим був до всякої роботи. Непосидючий. Так вибився в люди. Надзвичайно справедливий, за бідних людей завжди горою ставав. Так до ріс до першого секретаря райкому партії, народного депутата України. Це, вважаю, було справедливим в його долі. Але все підкосила його непосидючість, та страшна аварія. Ніхто й не знає серед наших родичів, коли і як він знайшов цю секту. Але Василь постійно стверджує, що його зцілив, повернув до життя цей Живий Бог із Сибіру. Що, мовляв, це саме він його лікував травами. І Василь Сергійович повірив в магію того чоловіка, відцуравшись від всього з чим жив раніше…
Щоб продовжити розмову пані Лідії про їхній відомий родовід, додам. Син моєї співбесідниці теж був народним депутатом України аж двох попередніх скликань Верховної Ради, нині очолює сільськогосподарське товариство у рідному селі всіх Сергійовичів. Онучка бабусі нещодавно випустила поетичну збірку, яка полонила читачів Львова і Києва, де вона розповсюджувалася.
А ось мені особисто, чесно кажучи, окрім Василя Сергійовича в цій знаменитій родині завжди подобався його рідний брат Володимир. А він… бухгалтер. Але який.
За радянських часів у тій подільській стороні гримів один колгосп, який без перебільшення, напевне ж, був найбагатшим на весь СРСР. Правив тим господарством знаменитий двічі Герой Праці, дуже працьовитий чоловік, який ніколи не сидів на одному місці. Завжди був у дорозі, і здебільшого на шляху до зореносної Москви годувальниці. Він завжди там був депутатом, членом цк, якихось комісій-перекомісій. Його особисто знав товариш Леонід Ілліч (хоча нам би, вкраїнцям, як на мене, належало його правильно величати – Ількович, чи не так, пані й панове?! Пані, Фаріон, Ніцой?) Генсек, примітивши двічі героя з поділля у залі, кивав йому пальцем і той прямував до нього безпосередньо в президію, та так, щоб лиш телекамери не побачили. Льоня, пригнувшись, на вухо запитував: ’’Гриша! Ти привіз твоєї чорненької і запашної із часничком?’’ Отримавши ствердну відповідь, казав: ’’Я до тебе зараз пришлю свого помічника Черненка, вділи крихту, будь добрий…’’
Щоб не томити вас загадкою, скажу, що йдеться про знамениту зіньківську ковбасу, яку знали і в політбюро цк кпрс, а не лише на одеському ’’Привозі’’..
Думаю, ви розумієте, чому в рідному колгоспі двічі героя завжди були найкращі, найсучасніші комбайни і вся інша техніка, чому завжди вистачало й на продаж сусідам добрив, хімічних препаратів. А дефіцитний бітум для асфальтного заводу на адресу господарів із села Л. йшов буквально ешелонами. Двічі герой отримував це все по безкоштовній рознарядці… Звісно ж, обдираючи тим самим решту всієї колгоспної раті…
Так ось правою рукою знаменитого героя був якраз головний бухгалтер колгоспу Володимир Сергійович. Щоправда, при мені пан Василь ніколи не хвалився рідним братом, ніколи й не згадував його імені…
Лідія Сергіївна мені заявила:
—Ніхто з нашої великої родини ні на йоту не підтримує вчинку Василя. Спершу це все нас просто таки шокувало. Але й тепер, через роки, ми до всього ніяк звикнути не можемо. Засуджуємо вчинок брата, чи не в кожній розмові, згадці про його. Дехто з наших каже, що це наслідок страшної аварії, адже найбільше постраждала тоді його голова…
З цієї розмови із дивом дізнаюся, що останній раз мій приятель побував в Україні… цьогорічного червня.
—Приїхав на помешкання в наше рідне село. Поселився в моєї дочки, де й я нині знаходжуся, бо мені без догляду не можна. Нас тут семеро зараз під одним дахом. Він був восьмим. Нас завжди багато, так що ми всі звикли до гурту…
—А як Вася нині виглядає? — справляюся.
—Як із хреста знятий – худющий, живіт запався, руки аж світяться. Геть сивий, з бородою. Це так незвично…
—А що ж він їв, чим харчувався?
—Він не вживає ні м’яса, ні риби. Навіть меду до рота не бере. Їсть здебільшого картоплю. Отож, дочка вигадувала – то смажену, то п’юре, то в мундирах бараболя-годувальниця була на столі... Може спожити варене чи смажене яєчко. Але не більше одного на добу…
Вірий карднад
Так виглядає ''сірий кардинал'' секти, головна дружина ''Всевишнього'' Кузі, відома шахрайка, яка оббирала всіх у колонії віруючих Жанна Фролушкіна. Про неї більше читайте при закінченні статті.
Лідія Сергіївна розповідає, що на пору його приїзду до лікарні поклали Василеву дружину Галину Леонтіївну. Їй видаляли пухлину. Він лише один раз навідався до лічниці. Але після виписки з клініки пацієнтки, наче забув про це. І коли вже від’їждав, то більше не поцікавився здоров’ям недавно ще рідної людини, — стверджує сестра мого приятеля. Підкреслює при цьому, що таким він безбожним, байдужим ніколи не був. Мало, мовляв, день і ніч молитися, треба любов і повагу мати в серці, і, насамперед, до рідних, близьких, до всіх людей. Прощаючись, згадав Василь Сергійович привселюдно, що ображений на рідну сім'ю, що без погодженням із ним продали друдина й дочки київське помешкання. Виходячи за поріг хати в рідному селі з серцем сказав: ''Що ж, нехай їм залишається все… Мені нічого не потрібно… Я маю дах над головою…»
Уточню – в Сибіру…
НА ФОТО: А ось це, щоб ви знали, друзі, і є той, кого під Красноярськом величають Живим Богом — гаспадін Кузя, він же Андрій Попов, любитель дитячої порнографії і не тільки. Не зважаючи на те, що з вигляду не атлет, трохи підсліпуватий, вплив на людей має колосальний. Роблю висновок із того також, що до своєї шахрайської секти затянув і мого приятеля, колись твердокам'яного ленінця, вельми чесну і справедливу, блаоголіпну, як на мене, людину Василя Сергійовича.
У Кузі, щоправда, нині величезні проблеми. Рашівська влада в кінці літа вивезла гелікоптером з поселення секти і самого вождя, і ще трьох його найближчих сподвижників. Я почувши це, боявся попервах, що можу серед затриманих там зустріти й знайоме прізвище. Бо Вася точно там не рядовий смерд. Але, як просочуються вісті з слідчих кабінетів московитів до медійників, три інших персони – жінки. Та котру я вам показую нижче – головна дружина Кузі, бо загалом їх у нього декілька -- Жанна Фролушкіна. Вона й була керівним ''сірим кардиналом''секти, яка фактично управляла всім життям сибірської колонії. Хоча в житті до організації секти була звичайною шахрайкою, як пишуть медіа Московії. Невже таким примітивним з виду людям поклонявся пан Василь?
