Напевне, в половині дванадцятої 29 вересня ц.р., коли в нашому домі вирішили лягати спати, хтось гукнув: «А погляньте у вікно… і вимкніть світло…»
Будинок обезточили на кілька хвилин і побачили таке.
Дім наш стоїть у довгому ряду осель, котрі складають нижню до лісу вулицю, який прямує строго на північ. За садом у шістнадцять соток штахетний паркан. За ним височить на варті ряд старезних осокорів. Одному з них точно 51 рік, позаяк садив його батько моєї дружини з нагоди її дня уродин відомо якого року та дня. У рівень із ним, здається, що під самі хмари зросли височенні верби та тополі.
За ними розкинулося поле осоки. Десь у ній, за метрів сотню, губиться річечка, яка в останні роки стала пересихати своїм нестійким руслом. На тому березі, знову ж таки за вигоном толоки, городи, а вже за ними починається древній ліс.
Так ось, як видається в нічній темряві, - не те над заплавою річечки Хости, а, можливо, над самим лісом, як вогняний рій, котрий складається із безлічі червоно-вогнистих точок, ніби жаринок, то вгору, то вниз дивно й повільно плаває-ковзає по небу немовби золота діжа. Вона точно знаходиться за осокорами долини, тому, що коли відходиш від однієї шибки вікна ліворуч чи парворуч, з іншого місця картинку спостворює гілля високих дерев за нашим садом… Найкраще все видно з середньої шиби… Там торік упало дві могутні деревини...
Влипнувши носами в холодні шибки ми уважно й заворожливо спостерігаємо за опівнічним танцем дрібних зоряних метеликів, які буцімто літають у небі чималим кублом чи роєм. Зображення це буцімто і не наближається до нас, ковзає, повторюсь, лише вгору та вниз. То завмирає у русі...
Небо, довкруги червонястої діжі, в тому нічному місці все вогнисте. Буцімто попечене...
Пробували відзняти золоту бочку жаринок у небі – камери смартфонів не реагують, бо темінь ночі просто таки непроглядна…
Десь у тому напрямі, де творяться ці чудеса, з'явився черговий бойовий рубіж захисту України від нових наших ворогів -- москало-білорусів. Мо', то вже літає якийсь новий вид зброї ураження від братів-слав'ян. Ха-ха-ха!!! Не приведи, Господи. Десь на Ютюбі цими днями довелося ненароком вловити погрозу вусатого диктатора Лукашенка – «ми украінцєв новим оружієм забросаєм…» І чого б то, з якого дива?
А про себе тим часом насторожено думаю: нехай вже краще, мабуть, буде НЛО. Мало хіба вже їх літає десятиліттями. Воно вже точно, зауважу, друзі, в сто крат рідніше й ближче нам, ніж той вусатий дідько на пару з Путлєром у Кремлі. Чи не так?
… 00:52 30 вересня 2021 року. Написав цю дивну інформацію про чудасію у небі, поставив крапку, вийшов з кімнати на кухню, бо звідти видно найкраще північне небо. Ого, на місці діжі з дивних і незрозумілих вогників тепер висить великий білий шмат… дині. Еге ж. Точно така, як та, котру ми вчора придбали на ринку, ласували і чвертку ягоди сховали до холодильника на наступний день. З інщого боку, могло б навіть здатися, що це такий уродився нинішньої ночі місяць. Але чому він такий білий, як біле золото? А від його скиби одним боком відколовся ще й яскравий білозолотий пруг. Та й місяця у тій північній частині неба ніколи не буває. Не його б, сказати, -- територія. Але дивно, що об'єкт у небі, подібно до попередньої вогнистої діжі, то піднімається вгору, то опускається вниз. Все там же, над лісом… Чудасія продовжується...
Бужу своїх домашніх, бо вони вже позасипали після першого сеансу нічної пригоди. Підбігши до вікна вражено ойкають, та айкають: що, мовляв, за чудасія?! Нарешті дружина багатозначно каже:
-Це якась природня аномалія. Прийде час – про все дізнаємось… Лягаймо відпочивати, бо зранку багато справ
Знімком, друзі, на жаль, пригостити не можу – камера не знімає завіконних чудес. У чорному квадраті (начебто, на картині відомого художника Малевича) світиться ледве помітна краплинка. Себто, на місці об'єкта, котрий іше побілішав і став однозначно схожим на спілу-спілу диню. Що ж то за знаки нам, Боже?
