Авторські блоги та коментарі до них відображають виключно точку зору їхніх авторів. Редакція ЛІГА.net може не поділяти думку авторів блогів.

Делікатна душа творчості письменника.

Картаю себе за те, що через банальну неуважність пропустив одну вельми значиму дату, яка однією гарною людиною позначена, як її вісімдесятилітній ювілей. Маю на увазі 3 липня. Цього дня знаковому вінницькому письменнику Івану Степановичу Волошенюку могло б виповнитися 80-т. А його уже понад рік немає серед нас. Благо, є чимало прекрасних людей, які не пропустили цієї дати. До ювілею видали книгу спогадів про літератора, провели вшанування круглої річниці і презентацію твору. Мій спогад про пана Івана також увійшов до його.

Іван Волошенюк - особливий голос в українській національній літературі. Це автор неперевершених людинолюбних літературних витворів. Письменник м’який ліричний співець у прозі картин сільського життя, знавець душі покаліченого комуністичними реставраціями нашого селянства. Герої його творів настільки прості, буденні люди, що у їх діях, висловах, учинках пізнаєш багатьох нинішніх людей, котрі мешкають поруч. Сюжети його оповідань, новел із життя прості і звичні. Але як прочитаєш, або плакати хочеться, або бігти знайомитись з його героями, чи поспішити на поміч. Слово у Волошенюка таке було влучне, вивірене, дотепне, що почитавши той, чи інший його твір, мимоволі думаєш: як же ж влучно підмітив він, виділив явище, характер людини, як дотепно сказав. Аж хочеться виписати, позначити собі для роздумів цю творчу вдачу літератора. 

Волошенюк для мене особисто, це новоявлений словознавець, автор геніальних картин села, казати б, Іван Нечуй-Левицький кінця двадцятого століття. Тільки за одне оповідання «Магеланиха» йому, на моє приватне переконання, Івану Степановичу можна було присуджувати найвищу світову літературну премію. В його героїні, простої сільської жінки, не менше характеру, сили волі, доброти і людяності, не зважаючи на те, що її все життя гнобили обставини дикунської суспільної організації життя, якихось напридумуваних умовностей і порядків, дивних критеріїв моралі, як у «Старику і морі» самого Хемінгуея. А таких квітів-образів Магеланих у творчості Волошенюка просто десятки. 

Коли журналісти газети «Правда України» обрали мене головним редактором, я їм майже одразу сказав: для того, щоб нас читали, в редакції має працювати нарисовець рівня вінницького письменника Івана Волошенюка. І скільки я буду керувати виданням, Іван Степанович буде трудитися тут.

-Та як же ж це, - казали мені, - він пише лише українською?..

-Ну й що, - відповідав я. – У нього слово таке, що нам усім треба вчитися. Хто прочитає бодай його один твір, він автора більше ніколи не забуде. Шукатиме його твори. Чекатиме нових публікацій, заради його новел із життя передплачуватиме газету…

На моє щастя усе так і вийшло. Кожна публікація Івана Волошенюка в газеті це була надзвичайна творча подія. А загалом його статті, які завжди викликали шквал читацьких листів до редакції робили велику справу – підготовлювали перехід видання до україномовного варіанту випуску газети. І 1997 року мені вдалося це здійснити. Завдяки Івану Степановичу насамперед, його блискучим і неповторним публікаціям. 

Я радий тому, що в біографії відомого письменника є згадка про те, що він свого часу трудився в газеті «Правда України», яку я редагував. Моя це була ідея творчо співпрацювати. 

Волошенюк мешкав у Вінниці. Ми телефоном уточняли черговий об’єкт його письменницького дослідження, він за нашим відрядженням виїздив на місце в обраний регіон, розбирався в певних обставинах справ людських історій, і вже приблизно за тиждень редакція отримувала статтю, яка, звичайно ж, ставала своєрідним, як нині кажуть, публічним хітом місяця, а то й року…

Таких далекобійних публікацій у нього було чимало. Частина з них, можливо, з певним доопрацюванням, чий без його, ставала розділами нових книг письменника.

Вельми похвальним, як на мене, є те, що своїм Божим даром рідкісного володіння словом, він щедро ділився з іншими. Унікальним є його опікунство над поетом-самородком Василем Симонишиним із села Пасинки Шаргородського району Вінниччини. Василь Олексійович двадцять один рік відпрацював головою колгоспу у цьому населеному пункті. Отримав під управлінську опіку найгірше господарство району, де все було розбито, розтрощено. Не було кому доїти корів, доглядати громадську живність, кому працювати в полі. Все, як мовиться, в реалії соціалістичного способу життя. Відтак, у селі помінялася лише одна людина – голова колгоспу, а все невдовзі докорінно змінилося на краще. За 21 рік роботи тут В. Симонишина, пасинецький колгосп став не просто кращим, а найкращим у районі. Були споруджені нові господарські об’єкти, виросли вулиці сучасного житла для тваринників і механізаторів. З’явився консервний і м’ясопереробний цехи, завод мінеральної води. Всі до єдиної вулиці населеного пункту одяглися в асфальтове покриття. Таку ж шикарну дорогу спорудили і довкола всього села.

Дикунська нинішня капіталізація все це перетворила здебільшого у мотлох, руїни. До сліз образливо, що сталося саме так. Але люди пам’ятають добро. Кілька років тому одну з вулиць громадяни Пасинок нарекли іменем… колишнього голови колгоспу Василя Симонишина. Слава Богу, ще живого і здрастуючого. Хоч як не опирався Василь Олексійович, який мешкає тут же, у селі, але вулиця така в селі уже є. Ось до нього в останні роки свого життя і прикипів був душею й серцем Іван Степанович Волошенюк. Можливо тому, що сам виходець із села, що перша його освіта – хліборобська, що починав свою трудову біографію з посади головного агронома колгоспу на Волині, куди його заслали на роботу після навчання у сільгосптехнікумі. Бо Василь Олексійович попри все кохається у слові. Він видав уже понад… двадцять поетичних книжок. Редактором їх незмінно був Іван Волошенюк. 

-Дуже вимогливим учителем був Іван Степанович, - розповідає В. Симонишин. - Зустрінемось, я як школяр перед ним, аж тремчу. Він відкриє сторінку прочитаної поезії, я з трепетанням у душі заглядаю: а скільки ж там правок знаменитого письменника? А він завжди суворий: «тут і тут не піде – переробляй», «так люди не кажуть», «над цим потрібно ще попрацювати, щоб воно задзвеніло…». Дуже багато чого навчив він мене у роботі зі словом. Якби не Волошенюк, не було б у мене стільки читачів…

Про себе Іван Волошенюк писав так: «…не маю себе за письменника, бо не вмію вигадувати і будувати складну, вітійствувату структуру сюжетів – усе в мене з життя, з того, що стрічалося на кореспондентських стежках-дорогах, вразило, зачепило душу. Багато – з довколишньої природи, краси неба, поля, лісу, рослин. Позначилося, мабуть, те, що виріс я над водою сільського ставу, між кульбабами, бараболями і мелодіями мальв, мені завше здавалося, що іхній ріст і краса від того, що вони співають…»

Розповідали мені, що на вечері пам’яті Івана Волошенюка було багато сказано про його творчість, яку шанують читачі. Я ж навздогін до тієї події додам, що в українській літературі поки що більше не має рівного йому знавця сільської тематики, селянських душ, доброти народу. Такого тонкого знавця українського слова. Для того, щоб бути добрішими, поряднішими, українцям треба більше читати твори Івана Волошенюка… 

***
НА ФОТО: Презентація чергової з книг сільського поета Василя Симиношина, яку редагував Іван Волошенюк (на знімку ліворуч).

Світлина від Olexandr  Gorobets.
Відправити:
Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишею і натисніть Ctrl+Enter.
Останні записи