Визнання договору недійсним з підстави його фіктивності

Особливості та судова практика Верховного суду щодо визнання договору недійсним з підстав його фіктивності.

27 березня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 903/439/18 (ЄДРСРУ № 80754029) досліджував спір у справі про визнання договору купівлі-продажу недійсним з підстави його фіктивності.

Суд вказав, що відповідно до статті 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.

Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (частина 5 статті 203 ЦК України).

Відповідно до статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно з частинами 1, 2 статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

(!!!) Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони, вчиняючи його, знають, що він не буде виконаним. Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. Вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків, які встановлені законом для цього виду правочину.

Між тим у постанові Верховного Суду України від 19.10.2016 у справі № 6-1873цс16 викладено правову позицію, відповідно до якої для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому  її  прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Аналогічна позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 01.02.2017 року у справі № 6-2360цс16 та підтримана в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року по справі № 442/3285/16-ц, провадження № 61-21651св18 (ЄДРСРУ № 79543580).

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Фактично єдиною метою здійснених майнових дій від імені боржника є введення в оману кредиторів шляхом виведення активів боржника з метою їх збереження за заінтересованими особами від звернення стягнення за наявними грошовими зобов'язаннями боржника перед кредиторами, створення видимості належної юридичної форми відчуження майна.

Аналогічний висновок зроблений в Постанові Верховного суду від 29.03.2018 р. по справі № 923/333/16.

Наприклад в постанові Верховного суду від 05.07.2018 р. по справі № 922/2878/17, зазначено, що установивши, що спірні договори дарування нерухомого майна уклали сторони, які є близькими родичами, суди повинні були перевірити, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном.

Таким чином ухилення від виконання судових рішень протирічить інтересам держави і суспільства, підриває основи правосуддя і не сприяє захисту цивільних прав учасників судового процесу, про що зроблено висновок в Постанові Верховного суду від 16.04.2018 по справі № 910/11908/16.

Кваліфікуючими ознаками договору купівлі-продажу є передання (продаж) майна продавцем та оплата (прийняття) такого майна покупцем.

ВАЖЛИВО: Необхідно враховувати, що Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

Вказаний правовий висновок висловлений у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14.

Аналогічний висновок зазначений в постанові Верховного Суду у складі постійної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 березня 2019 року по справі № 642/4737/16-ц, провадження № 61-36403св18 (ЄДРСРУ № 80396084).

Суди попередніх інстанцій встановили, що відповідач-1 та відповідач-2 не вчинили необхідних дій, спрямованих на досягнення правових наслідків, які обумовлені спірним договором.

У цьому аспекті суд касаційної інстанції вважає за необхідне зазначити, що відповідно до усталеної практики Європейського Суду з прав людини право на суд, захищене ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін (рішення у справі "Горнсбі проти Греції" (Hornsby v. Greece), від 19 березня 1997 року, п. 40, Reports of Judgments and Decisions 1997-II).

ВИСНОВОК: Отже, укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п'ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.