Золоте-4. Висновки

Нам намагаються довести, що сутичка біля Золотого-4, це звичайний бій місцевого значення, яких чимало було раніше.

Про Золоте-4 сказане вже все що тільки можна. І все ж таки, я вважаю за потрібне зробити висновки і розставити акценти, аби ми розуміли на якому світі перебуваємо. Бо шанувальники Зеленського кинули вже усі можливі сили аби подати ситуацію у максимально вигідному для них світлі. Отже.

Нам намагаються довести, що сутичка біля Золотого-4, це звичайний бій місцевого значення, яких чимало було раніше, і в якому ЗСУ героїчно відбили навалу ворога. Про ЗСУ – слова поганого не скажу. «У нас дуже потужна армія», - сказав президент Зеленський, і він правий. Шкода – не уточнив президент, завдяки кому ЗСУ нинішні принципово відрізняються від ЗСУ зразка весни 2014 р.?

А тепер про деталі і про зовнішньополітичний аспект бою біля Золтого-4.

За всіма відгуками людей з місця, такого бою як біля Золтого-4, не було з 2018 р. І це – ніяк не несподіванка, якої ніхто не очікував. Інформація про обстріли і дивні випадки підривів на мінах саме біля ділянки розведення, надходять протягом останніх місяців. Збільшення втрат почалося як раз після Паризької зустрічі Зеленський-Путін. Конкретно, убитими від ворожої зброї ми втратили: листопад – 6 осіб, грудень – 11, січень – 14. Особливо цікавий січень 2020 р. Аби ррозуміти – роком раніше, у січні 2019 р. від ворожої зброї загинули 3 вояки. Збільшення – більше ніж у 4 рази.

Атака бойовиків так званої «ЛНР» сталася на наступний день після Мюнхенської конференції, де Зеленський знову говорив про мир, про вибори на окупованих теренах, про спільне патрулювання кордону українськими силовиками і «представниками окупованих територій», тощо. «Успіхи» – очевидні. Таку от ціну платить Україна за всі розведення, а також за Паризьку і Мюнхенську дипломатії президента Зеленського.

Варто нагадати, що у попередні роки Україна крок за кроком повертала свої території. Тепер ми їх втрачаємо. Таке от ставлення керівництва Росії і особисто президента Путіна до «мирних ініціатив» Зеленського і його кроків назустріч.

Характерна деталь – на загострення ситуації на фронті ніяк не відреагувала міжнародна спільнота. І це – не дивно. По-перше, команда Зеленського зробила все можливе аби зламати коаліцію союзників України у Європі. Віддавши Москві терориста Цемаха (свідка збиття Малайзійського Боїнга), видачі якого просили правоохоронці Нідерландів, команда Зеленського чітко дала зрозуміти – допомоги західних союзників вона більше не потребує. Вона сама воліє домовлятися з Москвою. Ну сама – то сама. Тут Європу можна зрозуміти, баба з возу – коням легше.

По-друге, президент Зеленський мовчки проковтнув повернення Росії в радбез ПАРЕ. Там де раніше були десятки зустрічей президента Порошенка з топ-політиками ЄС і де ми бачили спільну роботу української делегації в ПАРЕ, тепер постали тиша, спокій, і байдужість.

По-факту, президент Зеленський зробив все можливе аби переконати західний світ в тому, що він здатен все вирішити сам, без їхньої допомоги. Команда Зеленського створила ілюзію ніби винуватцем протистояння на Донбасі була «партія війни Порошенка», а тепер у владі команда миру, яка вирішить проблему Донбасу без втручання заходу.

Очевидно – наміри Зеленського провалилися. На його мирні ініціативи Москва чхати хотіла. Ніякого «бажання закінчити війну в очах Путіна» - нема. Москва намагається не війну завершити, а посадити Зеленського за стіл переговорів з ватажками бойовиків, можливість чого в Мюнхені відкинув сам Зеленський. Існує лише один спосіб захиститися від агресії Росії: зміцнювати українську армію, аби вона була здатна втримати удар ворога на фронті, і водночас працювати з нашими союзниками для збереження існуючих економічних санкцій і впровадження нових – для постійного економічного тиску на Москву.

Простіше – треба повертатися до стратегії п’ятого президента Петра Порошенка. Негайно.