Чи однакові діти? Аналіз зустрічей по всій країні

Усі поїздки до учнів відбувалися в рамках проекту «Я ДУМАЮ ПРО ЗАВТРА». Це проект, завдання якого – допомогти старшокласникам визначитись із їхнім покликанням і професійною метою в житті.

Діти – це завжди діти. Так, не погодитись складно. Але все ж таки на сприйняття себе й навколишніх дуже впливає те, в яких умовах живуть і виховуються ці діти. Адже дорослі (сім’я, школа) можуть відіграти або ж напрочуд позитивну, або ж критично негативну роль у формуванні особистостей. Бо недарма ж ми всі ще зі студентства знаємо, що буття визначає свідомість. Тому за буттям наших сучасних дітей повинна невпинно слідкувати громадськість. Бо хто ж, якщо не ми?

Тепер докладніше про наш досвід спілкування з підростаючим поколінням. Усі поїздки до учнів відбувалися в рамках проекту «Я ДУМАЮ ПРО ЗАВТРА». Це проект, завдання якого – допомогти старшокласникам визначитись із їхнім покликанням і професійною метою в житті. Алгоритм максимально простий: ми спілкуємось з дітками про їхні мрії, сильні сторони, розповідаємо їм власні історії успіху з різних сфер.

Після зустрічі пропонуємо дітям знайти ментора, котрий досяг значних успіхів саме в тій сфері, в якій хоче розвиватися старшокласник. Для цього в нас є спеціальна онлайн-платформа, де дитина з будь-якого куточка України має можливість отримати наставництво, поради, пройти курси та просто душевно поговорити зі своїм дорослим наставником. 

Для старшокласника це можливість зрозуміти, чи підійде йому, наприклад, робота юриста, кондитера або програміста. Адже дитячі уявлення не завжди збігаються з реаліями. А в сільській місцевості не завжди є можливість поспілкуватися з юристом/кондитером/програмістом. А потенціал у цій місцевості є, повірте нам. Ми зустріли не один десяток розумних, цілеспрямованих і цікавих дітей. 

Ще одна наша мета – допомогти тим, хто не визначився. Наразі ми спільно з професійним психологом розробляємо оперативний експрес-тест, що допоможе визначити здібності дитини та надати пораду щодо релевантних професій і сфер діяльності.

Але проблеми, на жаль, теж є. Особливо в контексті ставлення до дітей. Про це – далі. 

Наша команда зробила спостережливий зріз і виявила, як саме впливає ставлення до дітей на їхні поведінку, відкритість і самоповагу.

Причинно-наслідковий зв’язок

Кейс №1

Полтавська область, смт 1: тихо, чисто, скромно

Вчителі спокійні, і нам здалось, що дуже старанні. Скромні, але гарні класи. Поки ми чекаємо старшокласників, вчителька інформатики активно цікавиться новинками у сфері IT й просить звернути увагу на особливо талановитих дітей.

Починається зустріч. Довільна і вільна. Перші парти слухають, «гальорка» розважається своїми справами. На хвилині тридцятій нам починають ставити запитання. Десять учнів після зустрічі мене не відпускають. Говоримо про IT. Розбираємо кейси YouTube-блогерства. Декілька учнів виявили бажання попрацювати зі столичними менторами. Ми взяли їхні історії в роботу. Помітно, що дорослі стимулюють розвиватися і це прекрасно. З таким підходом та світом онлайн-можливостей жодна сільська місцевість не стане завадою на шляху до успіху. 

Кейс №2

Полтавська область, смт 2: крик, приниження, гості

Той самий регіон. Містечко зовсім сусіднє, їдемо 30 хвилин на авто й зупиняємось. Приїхали зарано. Вирішили пройтися до актової зали, де в нас, власне кажучи, запланована зустріч. Заходимо й завмираємо. Вчитель кричить. Ні, не розмовляє підвищеним тоном – кричить. Із використанням нецензурної лексики. Змушує учнів поставити на сцену парти й стільці. Ми шоковані. Здавалося, єдине, чого бракує в цій історії – зустрічі з короваєм. Пані обертається і... бачить нас. Одразу змінює тон. Просить вибачення й стає нудотно-люб’язною.

Починається зустріч. Діти завмерли. Ми не отримали жодного запитання протягом 40 хвилин. Інтерес в очах відсутній. Лише наприкінці зустрічі місцевий «модний пацан» поставив запитання із підколкою і недовірою. Далі питання ставили ми. І діти відповідали. Якісно й вдумливо. Але ж комплекс від таких «педагогів» і надалі буде не давати їм говорити вільно...

Кейс№3

Рівненська область, село 1, школа-інтернат: ми їм потрібні

Це найчемніші діти. Тихі, скромні й раді увазі. Їм було цікаво. А ще – коли ми йшли коридорами з нами вітався кожен без винятку малюк. Вони живуть у своєму мікросвіті, а після 16 прийдуть у наш. Не такий, до якого вони звикли. І наш спільний обов’язок – розповісти їм про реалії до того, як вони, беззахисні й самотні, опиняться посеред наших міст. І щоб вони не поповнили страшну статистику – їм потрібна увага. Їм потрібні наставники.

Кейс №4 

Рівненська область, село 2: розумні й впевнені

Село. Осіннє й сіре. А в них – круто. Сміються, запитують і одразу після зустрічі пишуть мені в Інстаграм про те, що їм потрібен ментор. У них дитячі уявлення про життя й про професії. Ми розбираємо, як можна заробляти на Інстаграмі. 

Нас зустріли насторожені вчителі, які все докладно розпитали про організацію й довго вдивлялися в наші візитки. Небайдужі. І це вже чудово.

Кейс №5

Київ, приватна школа: діти, які вражають 

Вони знають, що Shazam продався для Apple за 400 мільйонів доларів. І аналізують, чому це було цікаво для компанії. Колективно вирішили, що причини є дві. Перша – унікальна технологія, друга – аудиторія. Вільно розмовляють двома іноземними у свої 15. Запитують про стратегічні речі та цікавляться перспективами розвитку штучного інтелекту.

Вчителі молоді, прогресивні, круті. Школа – як із фільму. Кабінет хімії – казковий. Гарі Потер – вихідний. Басейн, спортзал, салон краси (це для уроку праці в дівчаток). І діти – впевнені в собі, ерудовані й знають, що все вдасться. І все вдасться. Ну бо як інакше?

Висновок: 

Отже, не варто бути психологом чи мати наданалітичні здібності для того, щоб зрозуміти прості істини. Якщо атмосфера в школі здорова й відкрита, то такими ж і зростають у цій атмосфері діти. Лише за умов ставлення з повагою, підлітки формують впевненість у собі та легко йдуть на контакт. Чи не є саме ці риси запорукою успіху в сучасному суспільстві?

Ще один важливий момент – виховання розвитку соціальних зв’язків. Діти, котрі не «стравлені» й не ображені дорослими, більш схильні формувати компанії/об’єднання та групи. А разом – завжди краще. Не лише в контексті дружби, але й в контексті реалізації масштабних проектів. Сучасний світ втомився від амбітних лідерів у класичному розумінні. Йому потрібні ліберально налаштовані командні лідери, здатні діяти та робити, а не лише годувати власну «самооцінку». А таких можуть виховати лише морально здорові вчителі. Бо відсутність комплексів – важлива річ у здоровому ментальному розвитку людини. Діти без нав’язаних й штучно створених «зажимів» завжди активніші, завжди ініціативніші та, врешті-решт, завжди успішніші. Хіба бачити саме таким наше «завтра» - це не наша ціль? Думаю, що саме така. Тому контроль громадянського, свідомого суспільства за шкільною історією має бути дуже пильним.

Не у всіх є можливість навчатися в приватних школах. І це нормально. Так само, як і те, що не всі народжуються англійськими королевами. Але кожна дитина повинна мати шанобливе ставлення до себе, доступ до знань та менторства. Адже всі ці складові впливають на її сприйняття себе, світу та... завтра нашої країни. Тому ми закликаємо активних представників суспільства долучатися до нашої ініціативи та давати діткам шанс разом)