Досліджую питання національної ідентичності та її взаємодії з правами іноземців у контексті політичної участі, аналізуючи рішення Європейського Суду про дискримінаційні закони Польщі та Чехії.
Мене завжди дивувало, як межа між "своїм" і "чужим" у законодавстві може бути настільки тонкою і водночас важкою, мов кордон, який не переступити. Як адвокат, я часто стикаюся з випадками, коли правові аспекти взаємодії між державами і людьми стають майже особистими історіями. Сьогодні мова про право голосу і участь у політиці, які торкаються питань гідності, рівності й належності.
"Оскільки членство у політичній партії значною мірою впливає на реалізацію виборчих прав, передбачених законодавством ЄС, Суд ЄС вважає, що Чеська Республіка та Польща порушили законодавство ЄС, відмовляючи тим європейським громадянам, що проживають у відповідних країнах-членах, але не є їхніми громадянами, у праві ставати членами політичної партії. Їхнє членство у політичній силі – не те, що може підірвати національну ідентичність Чехії або Польщі…
Заборона бути членом політсили ставить таких громадян ЄС у менш сприятливі умови, аніж громадян Польщі та Чехії, щодо можливості бути кандидатом на муніципальних та європейських виборах", – йдеться у комюніке.
Свіжий випадок із Польщею та Чехією, які порушили законодавство ЄС, яскраво показує, наскільки вразливими можуть бути основи демократії, коли вони обмежені національною ідентичністю. Історія ця має дві сторони: з одного боку, право кожної держави захищати свій політичний простір, а з іншого — обов’язок забезпечувати рівні права всім громадянам ЄС, незалежно від їхнього громадянства.
Право бути почутим: європейська перспектива
Європейський Союз створювався як проєкт рівності, де права громадян однієї країни-члена мають бути гарантовані в іншій. Це стосується і виборчих прав. Законодавство ЄС дозволяє іноземцям, які постійно проживають у країні-члені, голосувати та балотуватися на місцевих і європейських виборах. Це звучить як справедливий компроміс: якщо ти живеш у цій громаді, платиш податки, ростиш дітей, то чому б тобі не мати права на участь у її житті?
Але все ускладнюється, коли мова заходить про членство в політичних партіях. Польща і Чехія категорично забороняють іноземцям вступати до партій, фактично залишаючи їх за бортом політичної гри. І тут ми стикаємося з ідеєю про "національну ідентичність", яку ці держави використовують як виправдання. Суд ЄС у своїй постанові однозначно заявив: такі обмеження є дискримінаційними.
Від теорії до практики: що це означає для іноземців?
Уявіть собі молодого архітектора з Франції, який переїхав до Чехії і працює над проєктами, що змінюють вигляд Праги. Він тут уже п’ять років, знає мову, має друзів і відчуває себе частиною спільноти. Але коли мова заходить про місцеву політику — можливість голосувати чи впливати на рішення через партію — його голос раптом стає "чужим". Це не тільки несправедливо; це створює парадокс: людина, яка є частиною суспільства, не може брати участь у його формуванні.
Чи могли б Польща і Чехія знайти компроміс? У багатьох інших країнах ЄС іноземці мають право вступати до партій, а в деяких навіть брати участь у виборах на національному рівні. Наприклад, у Швеції постійні резиденти можуть голосувати на місцевих виборах після трьох років проживання. У Нідерландах іноземці мають такі ж можливості за схожих умов. Ці приклади показують, що інтеграція через політику — це не загроза, а можливість зміцнити демократію.
Національна ідентичність чи право рівності?
Аргумент про збереження національної ідентичності звучить сильніше у світі, де глобалізація стирає кордони. Але чи може національна ідентичність бути настільки крихкою, що її захищають обмеженням прав інших? Європейський суд наголосив, що членство в партіях і участь у виборах на місцевому та європейському рівнях не загрожують суверенітету держави. Навпаки, це сприяє створенню більш інклюзивного суспільства.
Що далі? Національна ідентичність: непорушна основа чи гнучкий концепт?
Коли мова заходить про національну ідентичність, ми одразу уявляємо щось незмінне — мову, культуру, традиції, історію. Це те, що, здавалося б, визначає нас як націю, тримає нас разом і відрізняє від інших. Але чи справді національна ідентичність — це стіна, яку треба постійно зміцнювати, чи, можливо, вона нагадує дерево, яке лише стає сильнішим, коли розростається і пускає нове коріння?
У випадку з Польщею та Чехією ми бачимо, як поняття національної ідентичності стає бар’єром для змін. Це відчуття притаманне багатьом країнам, які історично боролися за свою незалежність і прагнули зберегти самобутність у світі, де великі держави часто домінують над меншими. Польща, яка століттями була поділена і втрачала свою державність, або Чехія, яка пережила тоталітарний режим, природно оберігають свої кордони не лише фізично, але й культурно. Однак у сучасному світі національна ідентичність уже не є чимось статичним. Вона змінюється разом із суспільством.
Відкрита ідентичність: загроза чи перевага?
Існує стереотип, що впускання "чужого" до внутрішнього світу нації автоматично призводить до розмиття її основ. Але давайте розглянемо інші приклади. Франція, Іспанія, Нідерланди — це країни, які інтегрують іноземців до своєї політичної системи. Чи втратили вони через це свою національну ідентичність? Навпаки, вони демонструють здатність поєднувати традиції з інноваціями, адаптуватися до змін і, зрештою, стають лише сильнішими.
Національна ідентичність — це не моноліт, а діалог. Діалог між поколіннями, між людьми, між культурами. Коли Чехія чи Польща відмовляють іноземцям у праві брати участь у політиці, вони не лише ізолюють "чужих", а й обмежують власне суспільство від нових ідей, досвіду, енергії. Чи можуть традиції розвиватися без взаємодії? Чи може культура залишатися живою, якщо її не плекають нові покоління — незалежно від їхнього походження?
Ідентичність через інтеграцію
Інтеграція іноземців до політичної системи — це не атака на ідентичність, а її природний розвиток. Наприклад, у скандинавських країнах питання національної ідентичності вирішується через соціальну довіру. Там вірять, що кожен, хто живе у країні, робить свій внесок у спільне благо, а значить, має право брати участь у політичному житті. Швеція, Данія, Норвегія — це суспільства, де ідентичність визначається не стільки кров’ю чи етнічним походженням, скільки цінностями, спільними для всіх жителів.
Іншим прикладом є Канада, де мультикультуралізм став не лише частиною політики, а й основою національної ідентичності. Там визнають, що новоприбулі громадяни можуть одночасно інтегруватися у суспільство і зберігати власну культурну спадщину. У результаті ідентичність країни лише збагачується, стаючи більш динамічною і стійкою.
Баланс між минулим і майбутнім
Проблема Польщі та Чехії полягає в тому, що їхнє розуміння національної ідентичності залишається більше прив’язаним до минулого, ніж спрямованим у майбутнє. У цій концепції іноземці сприймаються як загроза, а не як ресурс. Це можна порівняти з замком, який ніколи не відкриває свої ворота. Але чи довго він зможе стояти, якщо не оновлюватиме свої стіни, не впускатиме нове повітря, не прийматиме допомогу ззовні?
Національна ідентичність, яка будується лише на виключенні, приречена на застій. Ідентичність, яка відкривається до світу, стає джерелом сили. Це не означає втрату культури чи традицій, це означає їхню еволюцію.
Що означає ідентичність сьогодні?
У сучасному світі національна ідентичність — це вже не про кордони чи паспорти. Це про спільні цінності, права і обов’язки. Відмова від дискримінаційних обмежень — це не лише крок до рівності, це сигнал, що країна готова до змін, готова до майбутнього. Тому питання не в тому, чи збережеться національна ідентичність. Питання в тому, якою вона стане.
Для Польщі і Чехії це рішення ЄС — не лише формальність, але й виклик: чи готові вони визнати, що демократія без рівності неможлива? Як адвокат, я бачу, що такі рішення — це можливість переосмислити межі прав. Вони показують, що законодавство повинне бути живим, відповідати викликам часу і змінюватися.
На мою думку, це не просто юридичне питання. Це виклик для всіх нас. Бо як тільки хтось залишається "чужим" у системі, побудованій на рівності, ми всі втрачаємо частинку тієї демократії, якою так пишаємося. І тут уже питання не про Польщу чи Чехію. Тут питання про те, яке майбутнє Європи ми хочемо будувати разом.
