На що розраховує особа, яка з власної волі чи під впливом обставин потрапляє в горнило вітчизняної судової системи? Принаймні на те, що її позиція буде почута Фемідою. Як відбувається насправді? Відповідь на це питання є багатоваріантним, оскільки залежить насамперед від професійних та моральних якостей вершителів Закону: правосвідомості, об’єктивності, безсторонності тощо.
Звісно, будь-які оцінки справедливості та законності процесуальної діяльності того чи іншого суду (судді) зі сторони учасників процесу позначені суб’єктивністю, адже суд –це місце вирішення спору (конфлікту), в якому хтось програє, а хтось виграє. Водночас існують очевидні правові істини, ігнорування яких перетворює правосуддя на таку собі «кірєєвщину».
Здавалося, і революція Гідності відбулася, і реформа судової системи перебуває в апогеї (вже нові кандидати змагаються за місце в Антикорупційному суді), але метастази кірєєвщини в’їдаються у вітчизняне правосуддя з новою силою. Окремі прояви псевдоправосуддя заслуговують на увагу широкої громадськості.
Вважаю своїм обов’язком висвітлити ганебний прецедент, створений Київським апеляційним судом за результатами розгляду судової справи №11-сс/824/147/2019 за апеляцією сторони захисту на ухвалу слідчого судді Шевченківського районного суду від 15.12.2018 року про продовження строку тримання особи під вартою.
Оскаржуючи процесуальне рішення, адвокат повідомив про відсутність повного звукозапису судового засідання у справі №761/47178/18, що згідно пункту 7 ч.2 ст.412 КПК України вважається істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону. У разі встановлення судом апеляційної інстанції порушення, передбаченого пунктом 7 ч.2 ст.412 КПК України, ухвала суду підлягає скасуванню і призначається новий судовий розгляд.
Категоричність законодавця виправдана, оскільки наявність технічного носія інформації, на якому зафіксовано судове провадження в суді першої інстанції, є умовою виконання конституційного принципу судочинства – гласності і відкритості судового процесу (пункт 6 ч.1 ст.129 Конституції України, ст.11 Закону України «Про судоустрій і статус суддів України», ст.27 КПК України тощо). Невиконання цих правових норм позбавляє як сторони кримінального провадження, так і суд апеляційної інстанції можливості дати об’єктивну правову оцінку фактам та обставинам, що були предметом дослідження зі сторони слідчого судді.
Початково означений факт усвідомлювала і колегія суддів Київського апеляційного суду у справі №761/47178/18, про що свідчить текст листа за підписом судді М.А. Ященка на ім’я голови Шевченківського районного суду міста Києва О.А Савицького за вих. №11-сс/824/147/2019 від 23.01.2019 року, в якому констатувалося таке: «Прослуховування технічного запису судового засідання з 12 год. 33 хв. до 15 год.48 хв. 14 грудня 2018 року встановлено, що долучені до матеріалів CD-R диски на містять інформації щодо цього засідання.
Колегією суддів протокольною ухвалою прийнято рішення, що з’ясування викладених вище обставин є вкрай важливим для вирішення зазначених питань».
На виконання вимоги Київського апеляційного суду Шевченківський районний суд міста Києва провів службову перевірку, а її результати зафіксовані в листі від 30.01.2019 р. за вих. №01-09/35/2019/К-301 у такій редакції: «При перевірці архівної копії звукозапису у даній справі виявлено наявність трьох звукових файлів у форматі МРЗ, які не відтворюють аудіо запису: 20181214-123342 (дата зміни 14.12.2018, розмір 46583 КБ) та 20181214-154653 (дата зміни 14.12.2018, розмір 702 КБ)».
Утім, вердикт Київського апеляційного суду, м’яко кажучи, здивував учасників процесу, у тому числі прокурорів. Останні, очікуючи скасування оскаржуваної ухвали слідчого судді від 15.12.2018 року, 05.02.2019 року в нічний час етапували підозрюваного з Київського СІЗО до Шевченківського районного суду з метою розгляду чергового клопотання про продовження строку тримання під вартою без участі захисників.
Ухвала Київського апеляційного суду від 05.02.2019 року у справі №11-сс/824/147/2019 стала символічним надгробком для ст.27 КПК України, редакція якої розкриває зміст принципу гласності і відкритості судового провадження та повного фіксування технічними засобами. З фарисейською елегантністю «Ваші честі» із столичного суду зауважили, що застосування пункту 7 ч.2 ст.412 КПК України поширюється лише на стадію судового провадження, а не досудового розслідування!?
Складається враження, що у колегії суддів трапилася колективна амнезія, адже у листі до Шевченківського районного суду наголошувалося: «Колегією суддів протокольною ухвалою прийнято рішення, що з’ясування викладених вище обставин є вкрай важливим для вирішення зазначених питань».
Побиваючись у тексті свого процесуального рішення над суперечливістю процесуального закону, колегія суддів «підсилила» свою позицію положеннями ч.3 ст.407 КПК України, які не наділяють суд апеляційної інстанції правом скасувати ухвалу слідчого судді і призначити новий розгляд. Отже, існуюча правова колізія вирішена Київським апеляційним судом традиційно - на користь прокурорів Головної військової прокуратури, хоча законодавець у ч.6 ст.9 КПК України закріпив інший порядок її вирішення: «У випадках, коли положення цього Кодексу не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовуються загальні засади кримінального провадження, визначені частиною першою статті 7 цього Кодексу».
На жаль, вимушений констатувати, що створений Київським апеляційним судом прецедент у справі №11-сс/824/147/2019 звільняє слідчих суддів від обов’язку забезпечувати гласність судового провадження та повне фіксування технічними засобами судового засідання! Якщо така «якість» правосуддя збережеться й надалі, то на наступному етапі реформування правосуддя постане питання про відновлення практики середньовічних ордалій.
