Авторські блоги та коментарі до них відображають виключно точку зору їхніх авторів. Редакція ЛІГА.net може не поділяти думку авторів блогів.

Сімейні торжества

Якщо зізнатися чесно, то давно вже очікую на цей день 9 липня 2924 року. Тому, що цієї доби виповнюється пів віку моєму першаку – сину Тарасу. А зайшло це святе число нині я, сам себе не пізнаю: чомусь явно не поспішаю потелефонувати сину. Наче хто утримує… Потім нарешті зрозумів. І сам собі не зізнаюся, набрати з вітаннями сина хочу після 13-ої години. Сказати, щоб було по обідній перерві. Чому?

Тоді, 9 липня 1974-го, я працював у редакції районної газети в Шаргороді на Вінниччині. Приміщення видавничого дому знаходилося в центрі старого єврейського містечка. Тут нещодавно відновився після чергових пертурбацій районний центр. Редакція знаходилась на головній вулиці селища. Якщо вийти з газетярського пристанища і взяти ліворуч, то обідньої пори це означає, що всі прямують до містечкової «Чайної». Як відбувалися обіди у райцентрі тієї пори я описав у своїй книзі «Під рясними вишнями», читайте тут 

Шукайте на сторінці 185 цього твору оповідку, озаглавлену ‘’Шніцель із Шаргорода, вуджина з Тульчина’’.

Так ось, після 13-ої години, по обіді, 9 липня 1974 року я вийшов з редакції, перейшов вулицю, опинився на тротуарі під височенною глухою стіною райвідділу внутрішніх справ, казали, що з протилежного боку того застінку розміщався похмурий слідчий ізолятор, і пішов донизу, у бік мрійливих під плакучими вербами річечок Мурашка та Ковбасна, у напрямку годівниці, з вивіскою ‘’Чайна’’. Людей на вулиці було просто таки багато. І ось тоді, коли я вже був на відстані метрів із 250 від редакції, на поріг приміщення вискочив високий чоловік, зростом сантиметрів із 192, у темних рогових окулярах і враз що є сили закричав на все своє лужене горло, позаяк роками вів він усі концерти в районному будинку культури, завжди ‘’косив’’ під московсько Левітана. І тут зіграв під його:

— Сашку, Сашку! — почули всі його розкотистий бас. Дехто аж завмер на місці. — Щойно зателефонували з лікарні Джурина. У тебе народився син! Вагою п’ять кілограмів...Так що твій сухий шніцель у Пальтіна відміняється…

Я оглянувся, зупинився. Із здивуванням, ошелешений і приголомшений водночас. У дверях редакції вже зібралися всі, хто на той час знаходився у приміщенні. Розвеселі й галасливі хлопці й дівчата враз зааплодували. І всі, хто цієї пори знаходився на вулиці, хто почув громогласну новину підхопили їхні бурхливі овації. ‘’Ого, — подумалось, — як на концерті у будинку культури райцентру…''

— Гони могарича, батьку! — хтось вигукнув з вулиці і ця мене нова житейська посада приємно облила неначе окропом.

Стільки літ проминуло відтоді, а я й по нині, через пів століття пам’ятаю, як мене зненацька немовби струсонула, током пронизала ця неймовірна новина, все єство пройняв струмінь якогось дивацтва, непевності, неймовірного захоплення: я відчував, як моє обличчя немовби саме собою розширилося, задерев’яніло. Мені гостро захотілося, чи то сміятися, чи плакати. На очі накотилися крупні горошини сліз. Я потайки, звичайно ж, просив у Господа Бога сина і він мені його подарував. Що тут сказати, це були сльози радощів і натхнення. Доведи, Всевишній Учителю, кожного до цього стану приємного напів стресу, коли хочеться танцювати посередині вулиці…

-Який же ж богатир, аж п’ять кілограмів вагою вродився, - весело зойкнула якась жіночка з натовпу. — Треба Богданом назвати…

Я в одну мить позабув про нашпигований хлібом, від того хрусткий на зубах підсушений шніцель у совковій богодільні галасливого товариша Пальтіна, чоловічка зі збільшувальними скельцями замість окулярів, тут треба було думати про те, як накрити поляну для газетярського товариства, коли у всіх магазинах світилися стерильно чисті прилавки, хоч шаром покоти… Усякі ж делікатеси ховалися під прилавками і по домівках усякого роду ділків товарного ринку, які за свій товар, зрозуміло ж, дерли зі споживачів втридорога. І що тут було вдіяти, мені за сина треба було виставляти серйозний могарич, тому мене цікавила не ціна, а товар перед громадою. А мої тодішні колеги, збившись невеличким натовпом біля вхідних дверей редакції, виглядаючи на вулицю весело гомоніли і радісно потирали руки, потішно шмигали носами у передчутті несподіваної, але так бажаної п’янки за рахунок колеги, що виявився з приплодом…

Відправити:
Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишею і натисніть Ctrl+Enter.
Останні записи
Контакти
E-mail: [email protected]