ВІННИЦЬКИЙ ДЖУРИН – МАБУТЬ, ЄДИНЕ ЄВРЕЙСЬКЕ ГЕТТО НА ПЛАНЕТІ, ДЕ НЕ РОЗСТРІЛЮВАЛИ, А РЯТУВАЛИ ЮДЕЇВ
У моєму родинному селі, Джурині на Вінниччині, закінчились… євреї. Еге ж, саме так.
Із глибокого середньовіччя, з далеких віків по двадцяті роки нинішнього століття, тягнеться їхній древній рід на цій землі. Паралельно з сім'ями нас, українців. Готуючи до друку свою книгу «Родинна колиска – Джурин», видану 2008 року, я віднайшов свідчення про те, що перед 1920-им роком у Джурині було дві сільських ради — українська і єврейська. І в обох на обліку нараховувалося рівно по 2,5 тисячі громадян.
Через сто років у селі не залишилося жодного іудея. Багато померло, а ще більше розбрелося по світу. У яких куточках світу вони лишень не мешкають тепер… Іноді, як вийде чергова моя книжка чи якась серйозна стаття щодо нашого рідного краю й населенного пункту, наших односельчан, відгуки летять мені з усіх континентів. І не лише з самого Ізраїлю, до речі.
Але життя невблаганне. Цих людей щодалі меншає. Бо джуринський рід не продовжується, а тільки відмирає. Така логіка життя.
Для тих, хто ще живий із цих людей, маю сказати таке. Ви просто, пані й панове, не знаєте, не взяли до уваги того, що Джурин єврейський — єдине таке місце на всій великій нашій планеті, де у роки Другої світової війни існувало єврейське гетто, але там, здається, не був знищений жоден єврей. То була не молотарка смерті, як повсюдно, а кузня життя, як не парадоксально це звучить, даруйте. Бо люди тут рятувалися і виживали. Усім смертям на зло...
Причин цього було декілька. По-перше, наш населений пункт належав до частини окупованої території, яка називалася Трансністрія. Вона, як відомо, підпорядковувалася боярській Румунії. А румуни, не німці. Вони встановлювали порядки за допомоги нагайок, а не куль. А, по-друге, і це теж вельми важливо, що єврейську громаду Джурина організовував морально, мотивував, налагоджував для життя надзвичайно мудрий рабин Гершель Коральник, його заступник М. Кац. Котрі могли поладнати будь-які справи і будь з ким. Вирвати своїх людей із лабет навіть самої смерті. За допомоги вмовлянь, свого авторитету, грошей, золота. Але це вже немає суттєвого значення. Головне -- живі...
Не дарма в Джуринське гетто рвалися на пересидку євреї Бельц, Тирасполя, Вінниці, Кишинеу, Чернівців, Хотина і навіть з самої Румунії. Так, так. Бо тут не стріляли. Тут можна було врятуватися і вижити, навіть поселитися за межами гетто. Ви за мене, друзі, з ваших родинних переказів це краще знаєте.
Нічого не залишилося від століттями потужної іудейської общини в Джурині, завдяки якій виживали і українці. Я завжди пам’ятатиму розповіді моєї матері, Ликерії Феофанівни, яка завжди казала, що наш рід міг би давно закінчитися, якби не друзі-євреї. Згадувала маленького кравця Нухима і його славну жіночку Розу, котрі завжди позичали кошти нашій нужденній сім’ї, нехай і мізерні — на хліб, на штанці для сина перед школою, на платячко для дочки. Ніколи, ні разу не відмовили. І це теж був спосіб людського Божого порятунку…
Більше ніщо не нагадує про те, що колись у колишньому райцентрі Джурині була багаточисельна, потужна єврейська община. Окрім, звичайно, кладовища за селом. І це, вважаю, не правильно.
Гадаю, що справа живих потомків колишніх односельчан увіковічнити пам’ять своїх предків. У Джурині, на місці колишнього єврейського містечка має стояти величний обеліск пам’яті тих, хто тут мешкав. Там має бути висіченим прізвище рабина, котрий врятував своїх людей від розстрілів, катувань. Завдяки кому євреїв у Джурині не умертвляли.
Колишній центр єврейського містечка Джурина на Вінниччині.
Знаю багатьох своїх односельчан євреїв, котрі живуть по білому світу — Мориса Бронштейна, Леоніда Спектора, Клару Лопату, Арнольда Вешлера, сина нашого чудо перукаря Петра Кушніра із Нью-Йорку, Якова Авербуха, Леоніда Дойчмана, журналіста і знаменитого екскурсовода Едварда Докса… Друзі, зберіться бодай віртуально. На вас дивиться вся Європа!
У пам’ять про місце свого родового коріння, спорудіть у Джурині пам’ятний знак про єдине у світі гетто, де не знищували, а рятували людей. Про вашу малу батьківщину! Яка заслуговує цієї шанобливої згадки…
Зрозумійте: Ви останні із могікан в пам’яті про вашу родинну общину. За вами більше немає нікого!
