Губернатор завжди самодур і провокатор…

Останніми офіційними губернаторами в Україні були обергрупенфюрер Еріх Кох і керівник Трансністрії, колишній професор права Бухарестського університету Георге Алексяну. Більше губернаторів у насне було і немає. Обзивання ж так глав обласних державних адмі

Не хвилюйтеся пані йпанове, добрі мої читачі, я нікого і ні в який спосіб цим, начебто не джентльменськимвисловлюванням, не ображаю. Просто хочу поставити на місце усякихписак-лизунів, журналістів-вірнопідданців і сказати декілька слів банальнимприслужникам владу імущим. Позаяк вУкраїні вже понад сімдесят з лишком літ ніяких губернаторів не було і немає.

А якщо офіційно, то з 3 червня 1925 р. у Харкові ВУЦВКухвалив постанову "Про ліквідацію губерній та перехід до триступеневоїсистеми управління", відповідно до якої з 1 серпня 1925 р. скасовувавсяадміністративно-територіальний розподіл Української СРР на губернії. Звідтоді ніяких губернаторів в Україні немає.І називати, скажімо, нині главу обласної державної адміністрації «губернатором»,це анахронізм, посіпацтво, елементарна дурість. Це все одно, якби наших міліціонерівна італійський манер стали враз величати жандармами. Іншими словами, подібнийрубль (балок, котрим закріплюють сіно) не з тієї фури…

Цим, доречі, щедро грішать:  і глава держави, і прем’єр-міністр,і спікер парламенту. Не кажучи вже про їхніх підлеглих. Демонструючи цим самимсвою банальну неосвіченість. Про журналістів скажу окремо.

Я томутак різко про це висловлююсь, бо по великому рахунку губернаторство в Україні  після серпня 1925-го залишило за собою страшний кривавий слід. Зрозуміло, у часи Другої Світової війни, на тимчасово окупованихтериторіях.

Якраз останнімсаме губернатором України був рейхкомісар і обергрупенфюрер Еріх Кох. Цей козирнийарієць відзначався особливою жорстокістю й потворною грубістю, був людиною безгальм і справжнім кретином. Мав у середовищі вищого фашистського начальства огидне прізвисько«другий Сталін». Кох безпосередньо причетний до смерті, як мінімум, чотирьох мільйонівгромадян України. Ще 2,5 млн. українці під його орудою депортовані на каторжніроботи до Німеччини.

Тієї жпори ще одним губернатором для громадян України став професор праваБухарестського університету Георге Алексяну, управа якого спершу розміщалася вТирасполі, а за тим в Одесі. При чому, його звали не просто губернатором, а на румунськийманер губернаторул.

Справа втому, що Україна між завойовниками була розподілена на дві нерівні частини.Територією у сорок тисяч квадратних кілометрів володіла боярська Румунія. З 30серпня 1941 року по березень 1944-го вона владарювала на українських землях,які простяглися від Південного Бугу до Дністра, на Півночі - в межиріччі водних акваторій Лядова(Могилів-Подільський) і Ров (Жмеринка). За винятком самої лише Одеси, яку німціне віддали своїм союзникам, через особливо важливе її стратегічне значення, залишили під своїм підпорядкуванням. Ці терени української земліпід примусом звалися Трансністрією і тут господарювали румуни. Якщо оцінити ці території на мапі, то вони виглядають немовби відбитком людської стопи. Точніше б сказати, підошви окупаційного диявола.

Моїбатьки пережили окупацію саме у Трансністрії за бухарестського режиму і казали,що румун, звичайно, не гітлеровець, але все одно окупант. Як розповідала свого часу меніпокійна вже нині мати, найбільше пригнічувало те, що українцям заборонялиспілкуватися українською, оскільки офіційними мовами окупаційної зони булирумунська, німецька та російська мови, якою більш-менш володіли окремізагарбники. У нашому селі розташувалося єврейське гето, їхні в`язні й по нині відвідують ці краї.

Підкреслю,що обидва останні «губернатори України» закінчили вельми плачевно: згнили у тюрмах.

Знаючивсе це, мені, зрозумійте, завжди образливо читати, як окремі мої колегижурналісти аж захлинаються слиною, запопадливо обзиваючи голів обласних державнихадміністрацій саме губернаторами. Бажаючи тим самим возвеличити чиновника, додати йому якогось піднесенного шарму. Тим самим брутально мавпуючи на манер московітів, які справді мають в своєму територіальному поділі губернії. 

Готуючи цю публікацію, я забив упошуковій системі Гугл слово «губернатор» і отримав 21 мільйон дев’ятсот тисяч (!)посилань у текстах на цей кривий, неправильно вжитий вираз у текстах. Ось вашадурість, дорогі мої хлопці та дівчата журналісти, результат вашого догідливо,часто за гроші купленого  кривляння.

 Для прикладу візьмімо бодай одну маленькузамітку з свіжої газети «Сегодня» про Одесу. Порахуйте лишень самі,скільки там разів ужито слово «губернатор», посади якого в Україні, як і в південній нашій Пальмирі також, просто такинемає. Подекуди двічі його зустрічаємо в одному реченні. Оце ж уже лижуть!

На зорінезалежності один мій добрий знайомий, журналіст Богдан Білейчук зареєстрував іпочав видавати два ілюстрованих журнали «Губернатор» і «Мер». Останнє, до речі,ще одна недоречність у назві посади голови міста, результат того ж таки глибокопідлазбуницького ґатунку. Як же ж вони невимовно зажиріли тоді на цій відвертійдурні, винахідливий пан Богдан і його однодумці, видавці цих штучних, надуманихборзописних, лакейських «часописів» за дармові гроші, отримані від керівниківобластей та населених пунктів, які хотіли похизуватися перед фотокамерами,показати на лощених сторінках свої хороми, авто, себе та навіть усю свою ріднюаж до немовлят, подеколи й власних псів та котів. Гадали, мабуть, що їх мають бачитий знати у розкоші, нажитій, зрозуміло ж, чужими стараннями, й любити якразза їхні посади. Ще й по нині десь у мене валяється один такий журнал,подарований заробітчанами на людських слабостях з розцяцькованим на цілий номеррівненським таким самозванцем «губернатором» на прізвище, здається, Сорока. Аж шкодую,що йому доводжуся майже родичем за найменням…

В окремих запопадливих виданнях зустрічав, як бажаючи догодити начальству, журналісти подеколи навіть пишуть: губернатор такого-то району. Цікаво, а губернатор вулиці може бути? Чудасія та й годі. І найголовніше,  це ж подобається начальству. Не безкоштовно ж пишуть...

Я заледвене пів віку труджуся в українській пресі і весь цей час вельми прискіпливоспостерігаю за цим дивовижним корпусом чиновників. Повірте, ні разу не примітив тут жодної людини, яка б відповідала критерієм розумного ділового менеджера, організатора,вихователя мас. Обов’язково в це високе крісло сяде бездумний служака, вискочка, чийсь висуванець, щотепер називається непотизмом,  навітьмажор, кум впливових горішніх персон. Доволі часто це політичний корупціонер і обов`язково ж патологічний злодій. Майже завжди безберегий волюнтарист...

Ніколи незабуду неперевершеного самодура першого секретаря Вінницького обкому партії Василя Таратуту. Членамосковського ЦК, депутата кремлівського Вєрховного Совєта. Одного разу вінпроїжджав через поля колгоспу рідного мого села Джурин Шаргородського району.Наказав голові правління Миколі Попову за дві доби викопати цукрові бурякипобіля траси, щоб склалося враження нібито весь урожай в господарстві уже зібрали. Повертався ВасільНіколаєвіч з п’янки у Могилеві-Подільському і запримітив, що керівник господарстване виконав його розпорядження: буряки й далі під дощем дозрівали в полі. Тут жепокликаний «до ноги» голова колгоспу пояснював, що тієї мокрої осені йому насампередважливо було викопати корені, вивезти їх на кагатне поле з урочища «Дубина»,котре розташоване в лісах, за сім кілометрів від центральної садиби колгоспу. Туди кидають нині всісвої сили й механізми. Бо, власне, таким є рішення правління колгоспу, на якомуобговорювалася вольова вказівка «вождя» області.  «А тут, під трасою, за три кілометри відцукрозаводу, ми за всякої погоди завжди без втрат зберемо урожай», - резюмував Микола Попов.

Таратутаобклав відбірними матами першого секретаря райкому партії  і голову колгоспу, хлопнув дверима і помчав доВінниці. Щоправда, на закінчення кинув: «Щоб цього  «умніка» завтра не було навіть у районі…»

Три добив Джурині тривали колгоспні збори. Що лишень не витворяли райкомівці, вламуючи сельчан прислухатись до волі першого секретаря обкому - тиснули накомуністів, профактив, а тільки справа дійде до голосування за звільнення зпосади Миколи Володимировича Попова, люди не підіймають рук, або зовсім виходятьіз зали. Тоді за вказівкою Таратути з Вінниці привезли цілий автобус слідчихміліції та прокуратури в погонах, кинулися вони по фермах і курятникахобліковувати живність, складати протоколи про витрати у дитячому садку та на кухнях тракторних бригад, ферм. Попов сам пішов увечері по хатах вмовляти людей, абипроголосували за його звільнення. Розумів, не скоришся – посадять в тюрмунізащо…

Просто зароки правління цього керівника село практично перебудувалося, ожило, розквітло. Зросли новізагальноосвітня і музична школи, сільський будинок культури, побутовий комбінат,з’явилася поліклініка, ще десятки інших споруд. Але над`їхав, як бачите,  самодур із Вінниці і все зупинив...

Найстрашнішев цій історії, щоправда, інше. Таратута слів на вітер не кидав. Миколу Попова вДжурині навіть не брали на роботу комірником у колгосп, і ніде в районі також.Бо така була вказівка цього злощасного «губернатора». Тому до самої пенсії він щодняїздив на роботу в Шпиків Тульчинського району, за 25 кілометрів від Джурина, деочолив підрозділ міжколгоспбуду, який незабаром став найкращим в Україні.

Таратута вжедавно виїхав з України, працював послом СРСР, а потім і РФ, здається, в Лаосі,а його табу на роботу М. Попову в рідному Шаргородському районі залишалося всилі навіть за років незалежності України. Не вірите? Але це факт. Так нижчі чиновники іноді боятьсяволі «губернатора»-самодура. Я про це дізнався працюючи вже в центральнійпресі, очолював газету "Правда України". Чим усе закінчилося, ви можете прочитати в моїй книзі «Родинна колиска – Джурин».

 У січні 2013 року я написав листа-звернення додепутатів Джуринської сільської ради Шаргородського району з пропозицією достойновшанувати пам’ять колишнього голови колгоспу меморіальною дошкою, котрий дочаснопішов з життя, воюючи з такими ось чинодралами. Зізнаюся: просто щасливий зтого, що мої земляки одноголосно на сесії відгукнулися на мою пропозицію,скинулись, хто скільки зміг і нині в центрі Джурина, на фронтоні сільського будинкукультури красується ось така шикарна пам’ятна дошка Миколі ВолодимировичуПопову (дивіться нижче). Це, до речі, водночас і пам’ятник з ганебного осуду самодурствачиновників у ранзі хвалених багатьма неперебірливими  журналістами «губернаторів».

І нині такихнедорікуватих таратут в Україні, якими хоч гать гати. Хіба ви забули, як управляв щенедавно Хмельницькою вотчиною ставленик донецьких, такий собі чинодрал як ВасильЯдуха. Він не соромлячись заявляв на прес-конференціях і під час виступів передлюдьми, що «влада Януковича від Бога…» Нині цей глашатай підозрюється врозкраданні великих сум державних коштів і знаходиться під слідством. Побачимо,як хоч одного з цих «губернаторів» запруть на нари…

Азгадайте «губернатора»-провокатора Пеклушенка з Запоріжжя. Скільки діферамбів у пресі йому проспівано свого часу за «вдалу оборону» кубла регіоналів в адміністрації, з помітнимивтратами для майданівців. Поламані ребра, розбиті голови. 

Закінчиться все це безумство, мабуть, тоді, коли народ сам почне обирати на виборах керівників регіонів... 

Думайте,що пишете, кого возвеличуєте, друзі мої журналісти!  

***

А ось так високо й поважно мої дорогі земляки джуриняни вшанували пам`ять борця з самодурством "губернаторів" типу Таратути, встановивши в центрі населеного пункту меморіальну плиту пам`яті голови колишнього колгоспу, чудовому сільському керівнику Миколі Володимировичу ПОПОВУ.