Жінка, перед якою Аркадій Добровольський став навколішки...

Що рухає світила й планети? Виявляється, стосунки між чоловіком і жункою.Переканайтеся в цій історії...

Як посвідчують дані ряду Інтернет сайтів, багато людей прочитало моє літературне дослідження про яскраву особистість, багатолітнього каторжанина радянських політичних таборів, вінничанина Аркадія Добровольського. Активного учасника Київського літературного об`єднання «Ланка», перейменованого згодом на об’єднання «Марс» (Майстерня революційного слова), куди його ввели Григорій Косинка та Борис Антоненко-Давидович. Аркадій Добровольський виявився чи не наймолодшим постійним автором на той час модного літературно мистецького журналу «Глобус», де друкувалися його оповідання. Згодом - близький друг геніальної української поетеси Ліни Костенко. Як свого часу стверджували публічно два Миколи Даниловичі – засновник української Гельсінської групи, письменник-філософ Руденко та відомий поет-пісняр, гуморист Сом, молоді люди навіть пробували було створити свою сім`ю. Більше про це можна прочитати тут.
Нагадаю, що виходець із подільського села Клекотина, у неповних двадцять п’ять літ, Аркадій Добровольський, деякий час студіюючи літературно-лінгвіністичні дисципліни в Київському інституті народної освіти, працює редактором консультантом і сценаристом на кіностудії художніх фільмів «Українфільм». Саме цієї пори вже відомий, завдяки фільму «Земля», кінорежисер Олександр Довженко випродукував тут свій перший кольоровий фільм «Іван», проводив зйомки нової кінокартини «Аероград». Майбутній відомий скульптор Іван Кавалерідзе, шукаючи себе в кіномистецтві як сценарист та режисер, створив у павільйонах студії свого «Прометея», готував до випуску «Наталку Полтавку». 
Одне слово, київська кіностудія середини тридцятих років минулого століття, де починав своє літературне життя молодий і активний Аркадій Добровольський, була унікальним творчим майданчиком, де формувалися головні літературно-мистецькі сили українців. Тут поспіль трудилися сценаристи, режисери, актори, композитори, співаки. І кожному хотілося виділитися, створити щось своє унікальне, неординарне. У цьому гнізді відточував свою майстерність і молодий сценарист Добровольський. Водив дружбу з молодим письменником, кінорежисером і актором Лукою Ляшенком. Той уже прославився тим, що у фільмі Олександра Довженка зіграв роль молодого куркуля у знаменитій стрічці «Земля». Відтак, сценічний «глитай» Лука був в Аркадія за першого критика і рецензента у роботі над сценарієм до кінофільму під умовною назвою «Полюшко-поле». Ляшенко добре знав психологію села, бо народився і виріс у селі Житне Сумської області. Закінчив Вищий музично-драматичний інститут імені М. Лисенка, а головне – на Одеській кіностудії в 1928-1932 роках зняв уже навіть два кінофільми. 
1935-го, коли Аркадій Добровольський практично завершив роботу над сценарієм, її непогано оцінило керівництво, виникла думка на базі цього твору зняти кінокартину про поступ індустріалізації в селі – наступ МТС на архаїчні устої присілків та хуторів. ВКП(б) тоді учила, що життя в селі, завдяки тракторизації докорінно змінюється, веселішає, стає дзвінким і бойовим, близьким за духом до музичного кінофільму «Весьолиє рєбята» (1934), який тієї пори крутили чи не в кожному населеному пункті. І хоч Аркадій Добровольський зовсім не був комуністом, а навідуючись до батьків у рідну Клекотину знав із розповідей близьких та рідних про жахи геноциду проти українців у селах, змушений був творити в дусі кремлівських замовлень. Бо ж інакше не можна було, ані публікуватись, ані працювати на кіностудії. Під цим диктатом його «Полюшко-поле» перетворилося на кіноповість про богів колгоспних ланів без бідацьких меж - «Трактористів». 
Коли починалися перші, так би мовити, примірки до майбутніх зйомок, вирішувалося питання про кінорежисера, акторів, керівництво кіностудії зійшлося в виборі керівника проекту на москвичу Івану Пир’єву, який саме тоді переїхав до Києва після роботи на «Мосфільмі». Він уже мав досвід, працюючи як сценарист, кінорежисер над роботами «Будьте такими», «Переполох», «Третя молодість», «Перегін смерті», «Державний чиновник», «Конвеєр смерті». Керівництву кіностудії надзвичайно хотілося видати з своїх павільйонів продукт, який би сколихнув радянську кіноМельпомену. І вони побачили, що основою для такого екранного твору може стати сценарій молодого автора Аркадія Добровольського.  
Зустрічаючись із Пир`євим, починаючий сценарист Добровольський обговорював майбутні деталі ролей для персонажів кінокартини. Однією з центральних із них мала стати постать Мар’яни Бажан, дзвінкоголосого і обворожливого ватажка жіночої тракторної бригади, майстра швидкісної оранки, неперевершеної сільської красуні, за якою потайки всихали чи не всі сільські парубки й чоловіки. Знаючи, що Пир’єв знімає в своїх фільмах дружину-красуню Аду Войцек, яка до того ж 1935-го удостоїлася звання Заслуженої артистки РСФСР, приготувався, що він буде пропонувати саме її за головну на кіномайданчику. Але яким же було його здивування, коли в сценарний відділ кіностудії, до кімнати, де працювали Аркадій Добровольський та його колега Євген Помєщіков, десь під кінець 1936-го, завітали Іван Пир’єв та група молодих людей, московських артистів. Серед них була і надзвичайно виразиста блондинка, з експресивною білозубою посмішкою, гоноровим помахом вій над великими й гарними очима. Виставивши її поперед гурту, Іван сказав: «Приймай, Аркадію, твою незрівнянну Мар’яну Бажан. Трактора вона поки що не водить, можливо, й біля нього й близько не стояла, але я точно знаю, що кіношним бригадиром механізаторів буде блискучим…»

Дівчина усміхнулася і, здається, приворожливе сонце зазирнуло до похмурої грудневої кімнати. Пир’єв представив свою нову дружину Марину Ладиніну, попередивши, щоб ніхто й не думав залицятися до неї. Але ж хіба це щось важило для двадцятип’ятилітнього Аркадія, з якого дівчата очей не зводили, варто було б йому будь-де з’явитися. Він лишень відмітив про себе, що білявка була вродливіша за Войцек, дещо молодша і краще вписувалася в персональне його, авторське уявлення омріяної сценарної героїні. Він зрозумів, що Пир’єв здорово вгадав із Мар`яною Бажан для кінофільму. Марина була справжньою артистичною знахідкою. В’юнка, вродлива, привабна до ломоти у молодих руках…
У ті дні зустрічаючись здебільшого за столами й чарками, вони весело проводили час, будуючи плани на майбутню весну, коли планувалося починати зйомки кінокартини. Марина часто сідала навпроти нього, або зовсім поруч, і він мав змогу надивитись у її ясні очі, або ж ніби ненароком торкатися ліктів, стегон, відчувати запахи її приманливих парфумів і тіла. Десь щось зворушливе зароджувалося в нього під серцем. Але Аркадій розумів: дістатися йому її зараз, у пору затяжного медового місяця з Пир`євим, – це все одно, що поцілувати власного лоба… Не вдасться… 
Іван та Марина, від’їжджаючи на новорічні канікули до Москви, зненацька запросили Аркадія Добровольського та Євгена Помєщікова приїхати до столиці в гості. Хлопці, недовго думаючи, випросили відрядження у керівництва кіностудії на «Мосфільм» і відправились до зореносної. 
Тієї пори у Івана Пир`єва продовжувався конфлікт із фільмом-комедією «Багата наречена». Головну роль в ній грала його нова кохана Марина Ладиніна. Створювала образ відчайдушної колгоспниці Миринки Лукаш.

Авторами сценарію були молоді Аркадій Добровольський та Євген Помєщіков. З огляду на те, що всі сцени музичної кінокомедії написані в дусі українського вертепу з наповненням діалогів живою малоросійською говіркою, пересипані жартами й дотепами, можна дійти висновку, що твір в основному належить перу молодого подолянина. Бо ж Помєщіков тієї пори навчався у Всеросійському державному інституті культури у Москві. Але парадокс: українське кіноначальство запідозрило у творі замах на приниження… російського великомовства. Себто, за його переконанням, у «Багатій нареченій» сталося возвеличення української національної культури, бо всі персонажі зодягнені у вишиванки і повсякчас учиняють покручі щодо «вєлікого і могучєго…». В оціні творі навіть вживалося слово "український шовинізм". На цій підставі рух картини до глядача після зйомок вірнопіддано було заблоковано, стрічка опинилася на полиці з позначеннями: «ХП». Що означало - хай полежить, або хрен піде… 

Аркадій Добровольський та Євген Помєщіков у Москві поселилися у друзів останнього, який лише влітку 1936-го вибрався звідти до Києва, завершивши навчання на сценарному факультет ВДІКу, себто в академічному центрі радянської кінематографії. Марина упросила чоловіка, щоб він дозволив їй стати гідом для українців (Помєщіков був родом з Юзівки – нинішнього Донецька) у Москві. Але Євгеній відмовився від прогулянок по місту, йому більше хотілося зустрітися з учорашніми однокурсниками. І двоє молодих красивих людей – Аркадій та Марина, подекуди взявшись за руки, немов школярі, бродили від кафе до кафе. Ходили в кіно, весело розповідали різноманітні історії один одному, кидалися сніжками. І всі їх сприймали за закоханих. Марина була лише на три роки старшою за парубка, була вже у другому шлюбі. Але тієї життєвої різниці в них зовсім не було видно. Їй, либонь, був дуже симпатичний цей красень з сірими, розумними очима. І раз по разу вона заворожливе заливалася сміхом, що аж оглядалися перехожі, чи люди звертали увагу на них у громадських закладах. В одному місці вони пробували зайти навіть до церкви, Аркадій підбив на такий учинок. Але храм виявився зачиненим, і був, здається, порожній, без ікон…
Відбувалося це 14 січня 1937-го. На Василя – у Старий Новий рік. А наступного ранку, 15 січня, там же у Москві, Аркадія Добровольського заарештували співробітники Держбезпеки Гольдфарб і Лейбович. Йому інкримінували українську буржуазну націоналістичну діяльність, участь начебто в терористичній організації. «Припаяли» сім років ув’язнення і п’ять літ позбавлення в політичних правах. А вийшло, що відсидіти в таборах за колючим дротом довелося усі двадцять три, з новими і новими нещадними, бузувірськими доповненнями. За найдені під час "шмонів" літераутрні твори, які начебто принижували Сталіна й комуністичну партію, підривали радянській устрій. Бо не розкаювався, був натуристим і непоступливим. Гордим і чесним українцем…
Можна лишень уявити собі як почувався Аркадій Добровольський, коли з лісоповалу одного разу їх завели до клубу і оголосили: покажуть новий фільм. Зблиснули титри: кінострічка називалися «Трактористи». Режисер Іван Пир`єв, сценарій… Очі затуманились. Замість його, Аркадієвого, стояло прізвище Євгена Помєщікова. А ось і Марина в ролі трактористи Мар`яни… Його вимріяна Мар`яна.

Ліворуч, праворуч, позаду – сотні людей пильно вдивляються в кадри, вслухаються в кожний екранний звук. А йому очі застилають сльози… Хоча водночас і хочеться, страшенно жадається побачити, як же ж удався його рідний, перший кінофільм. Як він виглядає в діях живих артистів, на екрані. Серце колотиться, ось-ось, здається, вискочить з грудей. Але хто ж зрозуміє, кому можна довірити свою і радість, і образу!?
А потім привезли «Свинарку й пастуха» з Ладиніною в головній ролі. І хоч на професійний погляд Добровольського був це звичайний лубок, сільський балаган і дешеве видовище, але важливо, що там була мила для нього Марина. До неймовірного вродлива й принадна у сніги Колими явилася вона з екрану до Аркадія в «Кубанських козаках». А ще якось він побачив кіножурнал з вручення Сталінських премій у Кремлі всім творцям культового фільму «Трактористи». Он же і Марина зі своєю, такою знайомою, рідною білозубою посмішкою… Боже, за що така кара? Чому він тут, а не там?
Напевне, що в саме такі години втрати реальності буття найбільше зношувалося, розривалося на шматки серце Аркадія Добровольського… Ось чому так мало він прожив…

До цього додам, що після арешту Аркадія, того ж таки кривавого 1937-го, "чорний воронок" заїхав і в Клекотину. Браві сталіністи з портупеями і автоматами пов`язали й батька запеклого "ворога народу" - головного інженера Мурафської МТС Захара Івановича Добровольського. Це з нього Аркадій списував образ кіношного Кирила Петровича, директора машино-тракторної станції для "Полюшка-поля", яке зрештою стало всесвітньо знайомим фільмом "Трактористи". Захар Іванович справді був колоритною фігурою в подільській окрузі. Виходець з заможної місцевої родини, до революції їхня сім`я володіла найбагатшою землею на берегах Мурафи-ріки. Був він високоосвіченою, культурною людиною, сестра його учителювала в клекотинській школі. Тому й сина на "свої хліби" відправив аж до Києва. Постійно наполягав на тому, щоб Аркадій не ледачкував, а навчався. Словом, справжня «контра», як і син його - замаскований ворог радянської влади. Захару Івановичу навіть не дали попрощатися з дружиною. Він більше ніколи так і не повернувся до своїх улюблених тракторів. Уже в кінці шістдесятих, коли тривала масова реабілітація жертв комуністичних репресій, матері Аркадія Добровольського Ксенії Архипівній з Вінниці прийшов казенний лист. В ньому повідомлялося, що в зв`язку з виправдальним вироком щодо її чоловіка, інженера Мурафської МТС Захара Івановича Добровольського, який загинув у тюрмі, вона може приїхати до обласного центру і отримати скількись там десятків рублів його останньої заробітної плати, нарахованої йому, як не звільненому з роботи до часу смерті чоловіка ув`язненні. Згорьована дружина і мати Добровольських відмовилася від тієї совєцької подачки.

Надзвичайно важким було повернення Аркадія Захаровича з заслання. Відшумів уже знаменитий двадцятий з’їзд КПРС. Багато людей повернулося з заслання, а Добровольського все не було. Українські письменники хвилювалися, що десь на далекій півночі, в казематах таборів застряг безвилазно письменник і перекладач з англійської, французької, польської Аркадій Добровольський. Ясність вніс відомий російський прозаїк і поет Варлам Шаламов. Виявилося, що він дружив, поспіль ніс тягар життя у колимських таборах з Аркадієм Добровольським, а коли їх розвезли по різних зонах ГУЛАГу, вони підтримували активну переписку. Повернувшись до Москви, Шаламов розповів про свого тюремного побратима Борису Пастернаку, уточнив, де, в якому місці саме знаходиться Аркадій Добровольський в ув`язненні. Пастернак повідомив новину Миколі Бажану. І ось депутати Верховної Ради СРСР Максим Тадейович Рильський та Микола Платонович Бажан підготували листа на ім’я Микити Хрущова. А в перерві між парламентськими засіданнями підійшли удвох з чолобитним документом до лисомозкого песиголовця. Так і так, мовляв, безпричинно мордують у «Дальбуді» ГУЛАГу українця. Мудрий, толковий чоловік, може згинути ні за цапову душу. Микита розщедрився: «Випущу, завтра ж випущу, хлопці…»
Не раз чував я історії про те, що начебто сім`я московського кінорежисера Івана Пир’єва всі понад двадцять років ув’язнення клекотинського каторжанина справно відправляла продуктові посилки в табори для Аркадія Добровольського, відчуваючи щось подібне на провину перед ним, селюком, позаяк його, справжнього сценариста кінофільму «Трактористи» прізвище в титрах залишилося не поіменованим, і не став він лауреатом Сталінської (Державної) премії за велику, примітну творчу роботу, яка вперше так високо піднесла їх особисто у творчій славі. Я, з огляду на подібне, з пошаною ставився за це і до Івана Пир’єва, директора "Мосфільму", голови кінематографістів СРСР, і до його дружини Марини Ладиніної. Аж до 17 квітня 2015 року…
Саме цього дня в одному з московських Інтернет видань з’явилася розповідь такої собі москвички, подруги Марини Ладиніної - Рогнеди Яценко про найзаповітнішу таємницю знаменитої кінозірки радянського кіно. Утім, усе по порядку…
Як відомо, Ладиніна була другою дружиною Пир’єва. Вона думала, що виявиться останньою. Не вийшло. Знаменитий кінорежисер закохався в зовсім юну, як на його вік 58 років, у сімнадцятилітню актрису Людмилу (Люсю) Марченко. Вирішив женитись. Почалися суди-пересуди з попередньою дружиною. Ладиніна ж була проти розлучення. І спершу стояла на цьому твердо. Поки йшли перемовини, малолітня особа… втекла від діда-режисера. Але її роль нової дружини знаменитого кіномитця стала приміряти значно практичніша в матеріальних справах одеситка, на два роки старша від Марченко –Ліоннела Скирда. Далі розповідає Рогнеда Яценко:
«У залі суду колишнє подружжя нічого не ділило: ні сина, ні квартиру. Але потрібно було домогтися від Марини слів: «Так, я згодна на розлучення». Для цього Пир'єву довелося вдатися до жорстокого прийому. Все та ж віддана йому домробітниця суду засвідчила, що Марина буцімто постійно зраджувала чоловікові з партнерами по зйомках, називалися імена – Зельдін (до речі, нині ще живий, 28 січня 1915 року народження – О.Г.), Дружніков ... На свій захист Ладиніна нічого не сказала. Але із залу суду вийшла з абсолютно білим обличчям. Ми з нею доїхали до її помешкання, там сіли обідати. Розмовляли, навіть сміялися ... Ні нервового зриву, ні сліз, ні гірких скарг ... Тільки через кілька годин Марина сказала: «Ти бачила, як я трималася? Адже вони мене оббрехали ... »
Я точно знаю від неї самої, що єдиний зв'язок, який Марина коли-небудь приховувала від Пир'єва, була не романтичною історією, а небезпечною для їхньої сім`ї, однак інакше Ладиніна вчинити не могла. Стосувалася вона співавтора фільму «Трактористи», який у результаті не потрапив ні в титри, ні в довідники, - Аркадія Добровольського ...
Аркадій був молодший Марини на кілька років. Він в неї закохався під час зйомок - несміливо і безмовно. А незабаром його заарештували. Цю історію Марина розповіла мені вже в старості, а потім навіть записала на магнітофон. Після Марини у мене залишилися деякі її листи і документи ... В тому числі і цей запис:
«Аркашу, юнака 26 літ, заарештували і заслали ... На каторзі він пробув близько 20 років! За що?! Невідомо Всі часи його ув’язнення я таємно відправляла йому посилки, вони в основному полягали в книгах, які він замовляв. Список книжок він присилав у листах. Їх регулярно приносили якісь чоловіки, щоразу нові, - я вважала, що це товариші Аркадія, які вже відбули термін покарання. Приходили вони тільки тоді, коли я була одна дома. Ніхто про це не знав, я не говорила про таке нікому. І чоловікові також. Я страшенно боялася. <...>
Аркадій писав мені: «Ви повинні знати, що ваша увага до мене не тільки подарунок особисто для мене. Але ви повинні вважати свій Вчинок тієї свічкою перед іконою, яку ви ставите для того, щоб вас минула ця кара ... »
А через двадцять років Аркадій нарешті звільнився і з'явився на Марининому порозі. Ось як вона сама про це розповідала: «Того вечора я пізно прийшла додому, і мені сказали, що приходив чоловік, котрий ніколи у нас раніше не бував. Не заставши мене, пообіцяв зайти наступного ранку. Годині о десятій ранку, я відкрила двері на несміливий дзвінок. Зайшов незнайомий чоловік і враз несподівано впав переді мною навколішки. Це тривало секунди ... Але було надзвичайно приголомшливо. Я розгублено нахилилася над ним і на незнайомому, оброслому обличчі несподівано побачила такі до болю знайомі, розумні сірі очі Аркаші з далекого 1937-го року. З пори нашої молодості. Вставши швидко з колін, він сказав, що дав клятву побачити мене першою після звільнення з каторги і тільки після цього може їхати до рідних…»
Це була їхня єдина зустріч. Аркадій подякував Марині і поїхав, мабуть, до своїх родичів. Більше вона нічого про нього не чула…
На закінчення лише скажу, що Марина Ладиніна прожила 94 роки і відійшла в інші світи 2003 року, так би сказати, переживши Аркадія Добровольського аж на 34 роки… 
Мене, щоправда, найбільше в цій історії цікавило те, які ж книги радянська екстра кінозірка з Москви могла відправляти українському каторжанину на Колиму. Не панегірики ж соціалістичного реалізму про наближення комуністичного раю вона клала до посилок. Виявилося, насамперед філософські праці, дослідження з психології. Але найбільше в передачах було підручників з англійської, французької, польської мов. Дивовижно, але факт: на каторзі оволодінню іноземними мовами Аркадію Добровольському допомагав відомий резидент ГРУ Червоної армії в США Марк Зільберт, він же громадянин Канади Еміліо Клебер, або "генерал Клебер", командир 11-ої Інтербригади при обороні Мадриду в 1936-му році, а насправді Манфред (Мойше) Штерн, славний єврей з Буковини, який був справжнім поліглотом і до тонкощів володів добрим десятком іноземних мов та говірок. Його відкликали з Мадриду, щоб упекти на п’ятнадцять літ концтаборів "за контрреволюційну діяльність". Товариш Клебер умів майстерно вчити мистецтву перекладу своїх підлеглих і побратимів по ув`язненню. Ось чому Аркадій Захарович так майстерно здійснив переклади і Джона Голсуорсі, і Алана Сілітоу. Добровольський був людиною, яка даремне не тратила жодної години свого земного часу. Навіть у тюрмі він працював над собою, самозбагачувався.

*** 

Радянська репресивна машина усе зробила для того, щоб знищити, понівечити, розтерти у порошок цю мужню людину. Повернувшись після заслання у сценарний відділ Київської кіностудії імені Олександра Довженка (1959 рік), Аркадій Добровольський поспіль із поетесою Ліною Костенко пише сценарій «Перевірте свої годинники». Це була розповідь про близьких їм за духом людей - поетів фронтової доби. Сценарій відзначено республіканською премією 1962 року, але кінофільму не вийшло. Бо кіночиновники намагалися бурхливу поетичну фантазію талановитих авторів сюжету і сцен загнати в прокрустове ложе цензури та радянських стеоретипів, пропагандистських штампів і марксистських кліше. Гонорові Ліна Костенко й Аркадій Добровольський категорично заперечили можливість переробки їх твору в пропагандистський екранний опус. 
Для нього особисто кіно на цьому й закінчилося назавжди. Відтак, Аркадій Захарович переключився на переклади творів для журналу «Всесвіт». З англійської - Д. Голсуорсі, А. Сілітоу, з французької - Жоржа Гові. Для видавництва «Радянський письменник» здійснив цілий ряд перекладів з польської класики і тогочасної молодої літератури. 
Важко сказати, якби склалося з пам’яттю про Аркадія Добровольского в Клекотині, на Вінниччині, Поділлі, якби в тамтешньому селі не жила й працювала директор школи, справжня сподвижниця українського духу Світлана Сергіївна Томчук. Це вона років дванадцять тому поїхала до столиці, віднайшла багатьох, хто знав і жив, трудився поруч з Аркадієм Добровольським. Достукалася навіть до помешкання Ліни Костенко. Зібрала все що могла в спогадах, речах про свого земляка. В школі, поспіль з учнями, відкрили музей-кімнату письменника, поета, перекладача, кіносценариста, великого борця за незалежність України. Серед експонатів є й копія сценарію «Перевірте свої годинники», авторства двох великих людей… 
У чотирнадцять літ – 1925 року Аркадій Добровольський пішов з села у світи, щоб заявити про себе. Через дев’яносто літ він повертається в свою рідну Клекотину меморіальною дошкою пам’яті на фронтоні школи. Урочисте відкриття має відбутися у полудень 19 травня ц.р.

Пам’ятайте його, нащадки!

***

Окрім цієї літературної розвідки про Аркадія Добровольського, десятиліттями замовчуваного владою московською, а за тим, на жаль, і українською, відомого нашого письменника, поета, перекладача та кіносценариста читайте в статтях – «Co komu do tego?» і «Гулагівська одісея творця культових радянських кінострічок», а також у розділі «Посилання», на його персональній сторінці в української Вікіпедії – тут.