Як я їздив отримувати Диплом Міжнародної літературної премії в галузі літератури й публіцистики імені Уласа Самчука.
Нинішній лютневий тиждень на Волині – немовби перший Великдень. Свято нове, котре з’явилося за років незалежності України, коли на свою малу батьківщину з далеких світів на білому коні переможця повернувся сюди такий визначний майстер слова, як Улас Олексійович САМЧУК (1905 – 1987 - роки життя людини безмежного таланту). Сказати б, Гомер двадцятого століття, як його нарекла вже сучасна критика, письменник від Бога. Це ж недарма ще за життя його українська діаспора висовувала Уласа Олексійовича кандидатом на здобуття Нобелівської премії у галузі літератури. Не вийшло тому, мабуть, що він був щирий і доволі правильний українець. А страшно було бути українцем за його життя, та й нині не легше, до речі. Це ж чийого народу вже полягло 10 000, постраждало понад 1 000 000 дітей, а світ і в вуса не дме!?
Лише чотири роки не дожив пан Улас до Незалежності України. Скорботно це виглядає, і якось начебто незаслужено, адже для звільнення нашої рідної держави з-під гнобителів українського народу - московітів, поляків, румунів, насамперед, він, продовжувач героїчних ідей Крутів, Четвертого Універсалу, Базару, зробив чи не найбільше з великих і на всій землі відомих наших земляків. Але повернення відбулося справді тріумфальне. Масовим накладом пожалували в люди твори бояна волинського краю. Бо одним із головних його творів був саме трироман-епопея «Волинь». Свята і прониклива розповідь про рідну землю, якою він, власне, мучився, карався й дихав усе своє бентежне, незатишне життя на вигнанні. У близькій і в заокеанській чужинні. З’явилися твори, дослідження про самого письменника. Люди наяву побачили, переконалися, що кожен день свого життя Улас Самчук присвячував боротьбі за звільнення свого народу з-під рем ` я варварів, бузувірів, котрі століттями поспіль знущалися над нашим народом.
Повернення Уласа Самчука в український наш рід, в його культуру, літературу насамперед, спричинило, казати б, ряд тектонічних здвигів у свідомості його земляків. Білий кінь письменника (цей символ вельми доречний, позаяк один із блискучих творів Уласа Олексійовича, саме так і називався – «На білому коні»), став символом хазяйновитого гордого волинянина. І про належність до цієї, з дозволу сказати, думної популяції українців стало заявляти все більше і більше людей. Як сказав мені вчора один з старійшин цього краю, відомий український поет Степан Бабій, «Волинь це не те, що її позначають географічно, і вкладається вона буцімто територіально в ложе, річище, власне, статистичної Волинської області та патріархальної Рівненщини. Волинь, це й добра частина Тернопільщини, десь би по саму Теребовлю, по відомий усім знаменитий Струсів. Волинь це водночас і частина Житомирщини, аж ген-ген за Новоград-Волинський, це й певний елемент сучасної Білорусі в цьому перевеслі. Крім того, ще фрагмент Волині, в розумінні її історичних меж Уласа Самчука, безмозкий Сталін віддав до Польщі…»
Побувавши вчора в Шумському районі Тернопільської області, я в селах і районному центрі чув лише слова: «ми представники Волині», «волиняни», хоча цей край територіально нібито стосується зони Поділля. Все це, пані й панове, безперечно Уласова пропагандистська робота. А поезії і пісні лунали лише про письменника Самчука, про його Волинь, «де ще знайти таку красу?..», про Дермань – пуп землі, який виплодив такого мудрого письменника і благословенне село Тилявка, де набирався уму-розуму юнак, котрий вийшовши з його крайньої хати, з часом підкорить своїми творами Європу, Канаду, США.
Біля погруддя Уласу Самчуку перед літературно-меморіальним музеєм у селі Тилявка Шумського району Тернопільської області.
Начебто негласне змагання триває поміж Рівненщиною та Тернопіллям за те, хто важливіший у долі письменника, бо в першому краї він народився, в іншому зростав, у період Другої світової війни у Рівному редагував газету поспіль з молодшим братом Симона Петлюри – Олександром Васильовичем. На Рівненщині створили аж два музеї пам’яті Уласа Самчука – в колишній Дерманській учительській семінарії, де навчався майбутній письменник, і в самому Рівному. 1993 року в Тилявці Шумського району Тернопільщини відкрили літературно-меморіальний музей письменника. Один, але достойний – правда!
В обох областях заснували літературні премії для відзначення кращих творів краснописьменства. У Рівному нею опікується міська рада обласного центру. В Тернополі – обласне відділення Національної спілки письменників України (НСПУ) та, власне, й сама Національна спілка зі своїм штабом у Києві є співзасновником цього творчого змагання. З минулого року рівень відзнаки підняли до найвищого. Тепер вона називається – Міжнародна літературна премія в галузі літератури й публіцистики імені Улас Самчука. «Єдина в Україні Міжнародна…», - з погордою учора заявив на велелюдді головний керманич літераторів області Олександр Смик, він же відомий поет і бард.
З головою Тернопільської обласної організації Національної спілки письменників України Олександром Смиком (праворуч) на вході до Тилявсько школи, де міститься музей Уласа Самчука.
У зв’язку з тим, що Улас Самчук народився 20 лютого, починаючи з цього дня на Уласовій Волині справжній Великдень: лунають пісні і вірші про поета, відбуваються наукові конференції про його творчість, доповіді з цієї тематики, позаяк ще стільки не вивченого, не пізнаного з створеного Самчуком. 21 лютого ц.р. у Рівному підбили підсумки літературного конкурсу, де відзначили майстра слова Олену Медведєву за «Рівненський буквар», у якому розповідається історія міста й області. Кажуть, що з легких і з гумором добре виписаних її текстів можна цікаво вивчити пам'ятні місця краю. І слава Богу!
Тернополяни, як мені видається, пішли трохи далі. У них вже до десятка літ поспіль у ці дні останньої декади зими триває свято «На білому коні». Цьогоріч під цим гаслом для краян і їхніх гостей розпочався фестиваль української книжності. Чудовий фотомайстер, дизайнер Віктор Смоляк у районному будинку культури розгорнув все на тому ж таки Білому коні свою виставку фотокартин, котрою просто таки не можна не зачудуватися. В бібліотеках тривають Самчукові читання, вікторини, підбиття літературних конкурсів, у яких бере участь велика кількість молоді. Лунають пісні, молоді люди змагаються в танку. Все для тебе, і про тебе Уласе!
Уздрівши все це, мені навіть подумалося, що письменник Самчук на Волині, тій, звичайно ж, яку хочуть вважати такою полісяно-подоляни, Улас Олексійович сміливо може позмагатися в популярності лише, мабуть, із Тарасом Шевченком. Всі інше великі, знамениті люди йому тут просто не рівня. Він справді народний герой і просвітитель для цих краян. Людина, якій вони найбільше довіряють.
А вчора зранку багато людей з’їхалось до села Тилявка. Коли діставатися в цю вотчину Самчука з боку Кременця, або від від міжнародної траси Київ-Чоп, з якою прощаєшся в районі Дубно, дорога пролягає помимо мальовничого озерця, відтак вклинюється в ліси та переліски. Починаються такі крутосхили, підйоми-спуски, що мій водій – син Тарас, враз вигукує з неприхованим захопленням: «Ого, наче в’їжджаємо в справжні Карпати! Ти ж поглянь, яка краса! Особливо, коли дивитися на те, як ліс із низу крокує деревами, здається, аж під самі хмари…»
Люд прямував до приміщення школи, де основна частина третього поверху відведена під літературно-меморіальний музей. Народу приїхало багато. Фахівці, котрі досліджують спадщину У. Самчука, молоді науковці і студенти з навчальних закладів Кремнця, педагоги. Районне і обласне начальство відділу й управління культури. Всіх особливо ж цікавила група письменників з Тернополя на чолі з головою осередку літераторів, колоритним Олександром Смиком. Тут мила й чарівна письменниця Леся Білик, знаний в Україні поет Володимир Барна, поет-пісняр і відомий політик, колишній народний депутата України 5-го скликання Василь Богачук, згадуваний уже мною поет і медик Степан Бабій, поетеса Жанна Юзва-Яшків та інші. Гості оглянули експонати музею, провели науково-практичну конференцію, в якій взяли участь і письменники зі своїми палкими виступами.
У Тилявці зберегласяхата, в якій колись мешкав молодий Улас. Вона тоді була крайньою у селі,сьогодні перед неї у бік райцентру вибігло всього декілька поселень. А цеозначає, що в роки Другої світової війни її могли провідувати "лісовібрати". Адже Шумщина - родоначальник і материнське гніздо з зародженняОУН-УПА в Україні.
А в другій половині дня відбулося дійство з оголошення результатів оголошеної раніше Міжнародної літературної премії в галузі літератури й публіцистики імені Уласа Самчука. Літературну премію присуджену академіку Миколі Жулинському. А ось достойною найвищої відзнаки в галузі публіцистики визнано мою книгу «Свічка на вітрі». Підзаголовком котрої є слова: «Тривога моя – зранена Україна».
Диплом Міжнародної літературної премії в галузі літератури й публіцистики за 2016 рік вручено: це відзнака за розробку й оприлюднення книги "Свічка на вітрі". Дякую всім, хто вірив у мене і мою книгу!
Я щиро дякую всім тим людям, які висовували мій твір, мою кандидатуру, як автора літературно-публіцистичного трактату на здобуття цієї високої міжнародної відзнаки, тим, хто читав її й оцінював у складі конкурсної комісії. До столиці з сином ми доставили Диплом, де записано, що це відзнака за мій внесок в розвиток української літератури й публіцистики, також пам’ятну медаль з портретом Уласа Самчука.. Враження таке мовбито я привіз додому в столицю шматочок гриви баского білого коня самого Уласа Самчук.
Рекомендую замітки про вчорашні відвідини тернопільської Волині місцевими письменниками, про свою особливу точку зору на Уласа Самчука і його творчість почитайте в замітках на Фейсбуці Лесі Білик, як мені видається, вельми толкового аналітика й майстра словесності - https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=1661198324174318&id=100008524997756
