(Не) пусті слова: підбурювання до геноциду як самостійний злочин

Підбурювання як окремий злочин фігурувало ще в Нюрнберзькому процесі.

Найвідомішою справою цього процесу, певно, є справа Юліуса Штрайхера, засновника газети Der Stürmer, в якій розповідали про світову змову євреїв та заколот, ритуальні вбивства тощо. Штрайхера визнали винним в ході Нюрнберзького процесу та засудили до страти.

Однак, його справа була не єдиною.

Ганс Фріче був пропагандистом, радіоведучим та високопоставленим чиновником Міністерства народної освіти та пропаганди Йозефа Геббельса, а також з 1942 року очолював Департамент радіо в Міністерстві. Фріче було висунуте звинувачення у “підбурюванні та заохоченні до вчинення воєнних злочинів навмисним фабрикуванням новин з метою розбурхати в німцях настрої, які приведуть їх до вчинення звірств”. Трибунал, однак, виправдав Фріче, обгрунтувавши це тим, що його посада та офіційні обов’язки були “недостатньо важливими для того, щоб стверджувати, що він брав участь в створенні та формуванні пропагандистських кампаній” та що його промови “не закликали до переслідування та знищення євреїв”. Він також двічі намагався перешкодити публікації видання Der Stürmer, хоча й не успішно, і не було доведено, що він знав, що новини були сфабриковані. По суті, Трибунал заявив, що виправдання було зумовлене тим фактом, що не було виявлено наміру, який необхідний в злочині підбурювання до геноциду, а також, що в його промовах не було прямого та беззаперечного заклику до вбивства євреїв.

Справу Фріче пізніше розглядав німецький суд, який зробив інший висновок. Фріче був віднесений до першої групи нацистських злочинців, до яких належали ті, чия вина була найбільшою. Судді відзначили, що впродовж кар’єри Фріче його промови відповідали нацистській ідеології, а після 1942 року, коли до нього перейшла відповідальність за політичний напрямок німецької служби радіомовлення і головування в департаменті радіо Міністерства пропаганди, його вплив на формування публічної думки значно зріс. Його було засуджено до найвищої міри покарання. У своєму рішенні апеляційна палата, крім детального роз’яснення попереднього рішення національного суду, також пояснила, чому це рішення відрізнялося від того, яке виніс Трибунал. Німецький суд притягнув до відповідальності Фріче за антисемітську пропаганду як таку, без закликів до насильства, зазначаючи, що ця пропаганда загалом створила атмосферу насильства та стан свідомості, сприятливий для насильства, серед майбутніх злочинців та свідків.

На даному етапі розвитку міжнародного права підбурювання до геноциду є самостійним злочином, відповідальність за який передбачається як в Конвенції про злочин геноциду, так і в Римському статуті Міжнародного кримінального суду (стаття 25, 3(е)). Проєкт Конвенції, підготовлений Секретаріатом ООН, передбачав криміналізацію “прямого і публічного підбурювання до будь-якого акту геноциду, незважаючи на те, чи послідував за таким підбурюванням акт”. Тобто відповідальність наступає саме за підбурювання - як тільки повідомлення, що становить такий злочин, було проголошене або опубліковане, і не залежить від того, чи був здійснений внаслідок такого підбурювання геноцид. Хоча це формулювання не викладене напряму в самій Конвенції, справа не в тому, що з ним хтось не погодився - навпаки, під час обговорень фінального тексту делегати наполягали, що цей висновок очевидний, тому і не потребує додаткового викладення.

Отже, сучасне формулювання злочину підбурювання до геноциду міститься в статті III Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього: “пряме та публічне підбурювання до вчинення геноциду”.

Вимоги щодо спрямованості проти захищеної групи та наявності наміру знищити таку групу цілком або частково, характерні для злочину геноциду, залишаються актуальними і для цього злочину.

“Пряме” підбурювання було пояснене в справі Акаєсу, в якій Міжнародний трибунал щодо Руанди зробив висновок, що його значення має враховувати “культурний та лінгвістичний зміст”, тому що саме від аудиторії, на яку спрямовані заяви, залежить, чи будуть вони сприйнятті як прямі. Саме через призму розуміння повідомлення аудиторією, на яку воно спрямоване, варто визначати його значення та намір.

Вимога публічності була розтлумачена Комісією з міжнародного права як “заклик до вчинення злочинних дій, спрямований на певну кількість осіб у публічному місці або загалом до суспільства через засоби масової інформації, наприклад, радіо або телебачення. Те ж саме розуміння викладене в підготовчих документах Конвенції - “публічні промови або ж такі, що розповсюджуються в пресі, радіо, кіно чи інших засобах доступних суспільству”, одночасно виключаючи “приватне” підбурювання.

Важливо також провести розмежування між підбурюванням до геноциду та мовою ненависті/ворожнечі. І в цьому випадку надзвичайно важливий контекст. Заяви, які зазвичай кваліфікувалися б як розпалювання міжетнічної ворожнечі, можуть мати більш руйнівний вплив в “атмосфері геноциду” - набагато вірогідніше, що такі заяви призведуть до насильства. І це працює й у зворотньому напрямку - обстановка може сигналізувати про те, що заява мала на меті спровокувати насильство. Війна, а тим більше окупація і встановлення контролю над певними територіями дає можливість втілювати заклики, які продовжують звучати в російських ЗМІ. Крім того, відсутність заборони каналів і сприяння транслюванню ними такої інформації, криміналізація вживання певних слів, а також закриття альтернативних способів здобуття інформації лише підсилюють цю атмосферу. Не останню роль відіграє і те, що ці заяви лунають з вуст не тільки медійних діячів, а представників влади різних рівнів, включно з депутатами Держдуми та президента.

Повідомлення, що є частиною підбурювання до геноциду, часто сприяють створенню атмосфери не тільки ненависті та дегуманізації, а й страху по відношенню до цільової групи. Вони спрямовані на те, щоб переконати аудиторію в тому, що саме існування іншої групи загрожує існуванню групи, на яку спрямоване повідомлення. Вони таким чином, напряму чи приховано, просувають думку, що єдине рішення - знищити іншу групу.

Нацисти звинувачували євреїв у шкідництві, намаганні підірвати міцність німецької держави. В Руанді Радіо Тисячі Пагорбів зрощувало відчуття страху, небезпеки та необхідності негайних дій. Основним посилом було, що якщо Хуту не вб’ють Тутсі першими, то будуть вбиті самі. Повідомлення містили купу принизливих висловів про Тутсі, що подавали їх злими за природою і закликали до знищення як превентивного заходу.

15 лютого 2022 року Путін заявив, що Україна вчиняє “геноцид на Донбасі”. Стійкий наратив небезпечності українців будувався протягом всієї історії, однак нового поштовху набув з 2014 року. Саме після Революції Гідності посипалися наративи про “державний переворот”, “хунту”, яка захопила владу і має намір знищити російськомовне населення. З окупацією Криму та початком збройного конфлікту на Донбасі постійно з’являлися історії про “звірства” українських військових, добровольчі батальйони називалися ніяк інакше як “нацбати”, “бандерівці” мали їхати на поїзді до Криму. 22 лютого 2022 року Путін годину обґрунтовував необхідність превентивних дій “вбивством мирних жителів Донбасу” та готуванням Україною “бліц-кригу” на територію “республік”.

Вся сучасна російська державна ідея ґрунтується на продовженні спадщини Радянського Союзу, “боротьбі з нацизмом”, визначаючи нацизм, в російському розумінні цього слова, як основну загрозу існуванню росіян. Не дивно, що саме наратив “нацизму” в Україні зайняв центральне місце в переконанні російської аудиторії в тому, що це вторгнення необхідне.

Ще до повномасштабного вторгнення, 12 липня 2021 року, президентом РФ була опублікована стаття “Об историческом единстве русских и украинцев”. Вона стала кульмінацією риторики про “єдиний народ”, який нібито був “віроломно роз’єднаний зовнішніми силами”. Більше того, це роз’єднання – велика помилка, яку потрібно виправити, адже насправді, окремого українського народу, української національності, не існує.

Цей наратив став основоположним, а поверх почали накладатися інші – “геноцид” росіян, чи то російськомовних, на території України, розширення НАТО, денацифікація. Роками в російських ЗМІ ширилися офіційні заяви представників держави про те, що Україна – штучне явище, української нації не існує. З початком “спеціальної операції” ЗМІ в Росії перетворилися на парад мови ненависті і закликів до вчинення злочинів.

3 квітня 2022 року на державному сайті РФ РИА Новости вийшла стаття “Что россия должна сделать с Украиной”. Теорія денацифікації там вже поширюється на “ВСУ”, “так называемые нацбаты”, “территориальную оборону” і робиться наголос, що “помимо верхушки, виновна и значительная часть народной массы, которая является пассивными нацистами, пособниками нацизма”. Справедливе покарання – “несение неизбежных тягот справедливой войны”, а “дальнейшее перевоспитание” включає “идеологические репрессии” и “жесткую цензуру”. “Денацификация неизбежно будет являться и деукраинизацией”, “Украина, как показала история, невозможна в качестве национального государства”. 

В Україні є “пригнічені рускіє”, яких потрібно врятувати та “нацисти”, яких потрібно знищити.

Навіть в найсміливіших оруелівських фантазіях важко було уявити горде привласнення фрази “остаточне розв’язання єврейського питання”, що означала “очищення Європи від євреїв”, будь-яким способом. В даній статті, в державному виданні, автор заявляє: “Владимир Путин взял на себя историческую ответственность, решив не оставлять решение украинского вопроса будущим поколениям”.

Питань щодо прямості та публічності закликів до знищення українців не виникає взагалі - заяви лунають постійно в ефірах державних телеканалів, а спікери часто взагалі не вдаються до евфемізмів - на геноцидальну риторику у них, схоже, карт-бланш і єдине обмеження - їх власна фантазія.

29 березня на Першому каналі депутат державної думи Андрей Гурулев заявив, що тепер (тобто, після майже повного знищення) всі в Маріуполі підтримують Росію. І та сама підтримка їх чекає після штурму Києва, Харкова, Львову та Рівного. В травні член Державної Думи Росії Олексій Журавльов “вирахував” конкретну цифру українців, яких потрібно “денацифікувати” - два мільйони, і сам уточнив, що денацифікація - це знищення. 23 жовтня директор російського пропагандистського телеканалу RT Антон Красовський закликав топити українських дітей та розстрілювати українців, які не підтримують ідею “єдності з росіянами”. 20 жовтня представники Держдуми закликали до створення умов для цивільних українців, виживання за яких неможливе - дати їм замерзнути та померти від голоду. Не те що нищити українців голодом для Росії це вперше.

Роль ЗМІ у формуванні суспільної свідомості переоцінити важко. Це підтверджують і судові процеси над нацистськими пропагандистами, і “Медійна справа” в рамках Міжнародного Трибуналу щодо Руанди. В російських трансляціях прослідковуються ті ж цинічна байдужість і навіть вітання масових знищень (“звільнений Маріуполь”, “бросать и топить в Тысыне”, “забивать в “смерекову хату” і жечь”), та дегуманізація представників групи, вживання дискримінаційної лексики на етнічному чи національному ґрунті, заперечення існування групи (“русские, которых убедили, что они украИнцы”). Щодо способів дегуманізації українців, які застосовують російські ЗМІ, можна складати окремий словник - дослідження Кримської правозахисної групи наводить великий об’єм матеріалу, при тому, що він стосується лише періоду до повномасштабного вторгнення.

Відповідальність осіб за підбурювання до геноциду - індивідуальна. Однак, у випадку ЗМІ Палата Трибуналу щодо Руанди заявила, що обвинуваченими друковані ЗМІ та радіо використовувалися систематично, не тільки для трансляції власних слів, але й багатьох інших, для колективної комунікації ідей. В цьому випадку, потрібно враховувати не тільки окремі випуски, а роль медійної інституції загалом, включно з відповідальністю тих, хто цими ЗМІ володіє та здійснює над ними інституційний контроль. Розгляд справ, як і у випадку геноциду, може проводитися як Міжнародним кримінальним судом, так і національними судами. А також Міжнародним судом ООН щодо відповідальності Росії як держави.

Враховуючи, що геноцидальна риторика транслюється на державних телеканалах, а часто самими представниками влади, ці заяви також можуть стати доказами у справах щодо злочину геноциду, як демонстрація державного плану/політики.

Міжнародний трибунал щодо Руанди в рішенні по справі Акаєсу щодо прямих та публічних закликів до геноциду, іронічно, цитує коментар радянського делегата: «Сотні тисяч людей не могли вчинити стільки злочинів без заклику до цього. […] Як в таких умовах можна дозволити тим, хто закликав та організовував вчинення цього злочину, уникнути покарання, якщо саме вони були винні в скоєних звірствах?»

І з ним не можна не погодитись.