Дуальність українського правосуддя або “якщо дуже хочеться, то можна”

     Для існування та розвитку суспільства потрібні чіткі правила, яких повинен дотримуватись кожний член спільноти. Порушення цих правил веде до дисбалансу та унеможливлює подальше прогнозування поведінки учасників суспільства, що може привести до значних ризиків.

Одна з причин, яка спонукала автора до написання цієї статті, єзначний розбіг судової практики з питань систематичної несплати орендної плати по договору оренди земельної ділянки.

Як відомо, в статті 651 ЦК України передбачено право розірвання договору за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною.

Відповідно до статті 141 Земельного кодексу України підставою припинення права користування земельною ділянкою є систематична несплата земельного податку або орендної плати.

У Постанові Верховного Суду України від 12.12.2012 року по справі № 6-146цс12 (реєстраційний № 28310898) судова палата у цивільних справах, передавши на новий касаційний розгляд, зазначила, що розірвання договору оренди земельної ділянки з підстав несвоєчасної виплати обов'язково повинна мати систематичний характер, тобто два і більше рази (за два і більше періоди).

В подальшому суди касаційних інстанцій в своїх рішеннях робили посилання на вищевказану Постанову ВСУ. Так, в Ухвалі ВССУ від 27.03.2013 року по справі № 6-47546св12 (реєстраційний № 30402966) суд вказує наступне: “перевіряючи законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, апеляційний суд на вказане порушення норм процесуального права уваги не звернув, залишив поза увагою положення п. «д» ч. 1ст. 141 ЗК України, у порушення ст. ст.303,316 ЦПК Українине перевірив належним чином доводів апеляційної скарги дочірнього підприємства «Аграрій» та їх не спростував.Правова позиція щодо розірвання договору оренди у разі систематичної несплати орендної плати викладена в постанові Верховного Суду України від 12 грудня 2012 року № 6-146 цс 12, яка згідно із ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів. ”

Однак, виникали випадки, коли боржник, після допущення порушень, сплачував орендну плату за всі періоди до вирішення питання в судовому порядку або під час розгляду в суді першої інстанції. Розглядаючи таки випадки, суди вищих інстанцій зазначили, що “подальша сплата суми заборгованості за договором не свідчить про відсутність факту порушення умов договору”, а відтак дає право на розірвання договору в судовому порядку (Постанова ВГСУ від 23.10.2013 року по справі № 12/115-12/5, реєстраційний № 34476290; Постанова ВГСУ від 29.10.2013 року по справі № 924/95/13-г, реєстраційний № 34476369).

З 2015 ро ку вектор застосування статті 141 Земельного кодексу України змінився у бік відсутності порушень в разі сплати заборгованості з орендної плати до початку судового процесу. Хоча позиції ВСУ не були чіткими, але з декількох абзаців тексту винесеної Постанови від 21.01.2015 року можно було зробити певні висновки: “Залишаючи без змін постанову апеляційного суду про відмову в задоволенні позову щодо розірвання договору з підстав заборгованості з орендної плати, суд касаційної інстанції обґрунтовано дійшов висновку, що відповідачем погашено заборгованість зі сплати орендних платежів у розмірі 98 913 грн 28 коп. Так, згідно з довідкою Державної податкової інспекції в Солом'янському районі м. Києва від 11 вересня 2013 року на час ухвалення судом рішення у справі у відповідача відсутня заборгованість перед бюджетом з орендної плати. Цю обставину не заперечували під час розгляду справи ані прокурор, ані позивач. ”.

Проте, як виявляється, суди вищих інстанцій вирішили продовжити розхитування човника правосуддя в різні боки.

Аналізуючи судову практику за позовом фізичних осіб до ТОВ “Агрофірма “Косівщинська” ВССУ, в Ухвалі від 25.05.2016 року по справі № 587/135/15-ц (реєстраційний № 58045374; колегія суддів судової палати у цивільних справах: головуючий Луспеник Д.Д., судді Гулька Б.І., Журавель В.І., Хопта С.Ф., Черненко В.А.), касаційна інстанція зазначає одну позицію: “ Проте апеляційний суд у порушення вимог ст. ст.212,214,315 ЦПК Українина зазначені вище положення закону уваги не звернув, не встановив фактичних обставин справи та не застосував до спірних правовідносин закон, який підлягав застосуванню.Посилання суду на сплату відповідачем орендної плати за період 2011-2012 років у 2013 році у більшому розмірі, ніж належало до сплати, не спростовують факту порушення умов договору щодо оплати орендної плати у строки, визначені договором, тобто щороку.”.

В Ухвалі ВССУ від 13.06.2016 року по справі №587/209/15-ц (реєстраційний № 58332064; колегія суддів судової палати у цивільних справах: головуючий Амелін В.І., Остапчук Д.О., Попович О.В.), у справі за позовом до ТОВ “Агрофірма “Косівщинська”, касаційна інстанція вже робить діаметрально протилежний висновок: “Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, обґрунтовано виходив із того, що орендну плату за 2011-2012 роки відповідачем було виплачено у 2013 році, тобто із порушенням визначених договором строків, при цьому протягом грудня 2013-2014 років позивач не зверталася до ТОВ агрофірми «Косівщинська» із запереченнями щодо подальшого обробітку земельної ділянки чи до суду за захистом своїх прав, відтак на час подання позову права ОСОБА_4 були відновлені та повторно не були порушені, а тому підстави для розірвання договору відсутні.За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що судами правильно встановлено та належно перевірено обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судові рішення ухвалено із додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому підстав для їх зміни чи скасування немає.»

Таки чином, неузгодження колегіями вищих інстанцій єдиної практики, дають підстави для виникнення значних ризиків для орендодавців земельних ділянок.