Авторские блоги и комментарии к ним отображают исключительно точку зрения их авторов. Редакция ЛІГА.net может не разделять мнение авторов блогов.
12.03.2013 21:11

Обсуждение проекта Трудового кодекса Украины (альтернативный вариант).

Генеральний директор Інституту розвитку суспільства, громадського здоров’я

КНИГА ПЕРША. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

КНИГА ПЕРША.

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

 

РОЗДІЛ 1. ВСТУПНІ ПОЛОЖЕННЯ

 

Стаття 1. Визначення понять

 

У цьому Кодексі поняття вживаються у такому значенні:

гарантії – це засоби, способи та умови, за допомогою яких забезпечується надання працівникам прав у сфері соціально – трудових правовідносин;

гарантійні виплати – це виплати з метою збереження доходів працівника, що здійснюються роботодавцем за періоди, коли працівник з підстав, визначених цим Кодексом, законом України, нормативно – правовими актами про працю, колективним чи трудовим договором, не працював. До гарантійних виплат належать також грошова виплата за невикористану відпустку або її частину і вихідна допомога. Розмір гарантійних виплат визначається, як правило, виходячи із середньої заробітної плати працівника;

захворювання на ВІЛ – це захворювання на вірус імунодефіциту людини, який послаблює імунні систему організму і врешті – решт призводить до захворювання на СНІД;

захворювання на СНІД – це синдром набутого імунодефіциту (поєднання медичних симптомів, що часто свідчать про розвиток інфекційних чи онкологічних захворювань);

компенсації – це грошові виплати, встановлені з метою відшкодування працівникам витрат, пов’язаних з виконанням ними трудових чи інших передбачених цим Кодексом, законами та колективним договором обов’язків або інші соціально – трудові переваги, що відповідно до законів України компенсують працівникам особливості їх праці або законодавчо встановлені обмеження їх трудових прав;

працівник – це фізична особа, яка вступила у трудові правовідносини з роботодавцем і особисто виконує визначений їй роботодавцем обсяг робіт за обіцяну чи фактично сплачену винагороду;

неповнолітній працівник – це працівник, якому не виповнилося вісімнадцять років;

працівник із обмеженими фізичними можливостями – це працівник, якому встановлено інвалідність;

працівник із сімейними обов’язками – це працівник, який має обов’язки стосовно дітей, котрі перебувають на його утриманні, або стосовно інших найближчих родичів – членів його сім’ї, котрі потребують його догляду за певних обставин (хвороба, інвалідність, похилий вік, неповноздатність тощо);

роботодавець – це фізична або юридична особа, яка використовує найману працю. Повноваженнями роботодавця наділяється керівник підприємства, установи, організації в силу такого свого юридичного становища;

робоче місце – це місце постійного або тимчасового перебування працівника в процесі виконання трудових обов’язків;

робочий час – це час, протягом якого працівник знаходиться у розпорядженні роботодавця і повинен виконувати свої трудові обов’язки, а також інші відрізки часу, що відповідно до законів України чи інших нормативно – правових і локальних нормативних актів про працю відносяться до робочого часу;

трудові обов’язки - це встановлений трудовим договором обсяг робіт, завдань, повноважень визначеної якості та відповідальності, який має виконати працівник або групапрацівників відповідної професійної кваліфікації у встановлений термін робочого часу та за визначених організаційно-технічних умов;

умови праці – це сукупність факторів трудового процесу і виробничого середовища, в якому здійснюється виконання працівником трудових обов’язків;

час відпочинку – це час, протягом якого працівник вільний від виконання трудових обов’язків і який він, відповідно до цього Кодексу може використовувати за власним розсудом.

 

Стаття 2. Відносини, що складають предмет законодавства про працю

 

1. Законодавство про працю регулює трудові та пов`язані з ними правовідносини між працівниками та роботодавцями, а також допоміжні відносини, що покликані сприяти нормальному розвиткові правовідносин між зазначеними суб`єктами, забезпеченню їх інтересів і захисту прав.

2. Законодавство про працю поширюється на колективні правовідносини, що покликані сприяти нормальному розвиткові правовідносин між працівниками та роботодавцями через їх представників чи представницькі вільно обрані організації.

3. Законодавство про працю поширюється на правовідносини з участю органів щодо здійснення контролю та нагляду за додержанням законодавства про працю, за охороною праці, про зайнятість та загальнообов’язкове державне соціальне страхування тощо.

4. Законодавство про працю поширюється на правовідносини з участю органів з розгляду трудових спорів та органів державної виконавчої служби, які виникають в зв ? язку з розглядом трудових спорів та виконанням рішень органів з розгляду трудових спорів. Закони України, що регулюють порядок здійснення правосуддя та виконання судових рішень, застосовуються до відносин щодо розгляду трудових спорів та виконання рішень у цих спорах за умови, що вони не суперечать цьому Кодексу.

 

Стаття 3. Мета трудового кодексу

 

1. Метою трудового кодексу є встановлення єдиних норм використання найманої праці, забезпечення прав і свобод у сфері праці, соціальної справедливості і економічного прогресу.

2. Єдині норми використання найманої праці покликані гарантувати:

1) можливість виконання робіт шляхом використання роботодавцем найманої праці;

2) достатні умови для реалізації громадянами України свого конституційного права на працю;

3) належний рівень державних гарантій трудових прав працюючих.

 

Стаття 4. Основні засади правового регулювання трудових правовідносин

 

Відповідно до Конституції України та міжнародних норм про працю регулювання трудових правовідносин здійснюється на таких основних засадах:

1) свободи праці, що включає право на працю, яку кожен вільно обирає або на яку вільно погоджується , право розпоряджатися своїми здібностями до праці, обирати професію та вид діяльності ;

2) заборони примусової праці;

3) заборони дитячої праці;

4) недопущення дискримінації у сфері праці та забезпечення особам, які зазнали такої дискримінації, права на звернення до суду щодо визнання факту дискримінації та її усунення, а також відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок дискримінації;

5) забезпечення повної і продуктивної зайнятості працівників та їх захисту від безробіття;

6) стабільність трудових правовідносин;

7) забезпечення права працівників і роботодавців на свободу об’єднання для захисту своїх прав та інтересів;

8) поєднання державного і договірного регулювання трудових відносин;

9) сприяння веденню колективних переговорів з метою укладання колективних договорів і угод;

10) відповідальність сторін трудових і колективних трудових правовідносин за взятими на себе зобов’язаннями;

9) рівність прав і можливостей працівників, у тому числі гендерна рівність;

11) забезпечення працівникам державних гарантій у сфері праці;

12) гарантування працівникам своєчасної та в повному розмірі виплати заробітної плати, що забезпечує достатній життєвий рівень;

13) створення належних, безпечних і здорових умов праці та відпочинку;

14) створення працівникам рівних можливостей щодо їх професійного зростання, підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації;

15) забезпечення права працівників на загальнообов’язкове державне соціальне страхування;

16) гарантування права на розв’язання індивідуальних і колективних трудових спорів, у тому числі забезпечення права працівників на страйк;

17) захисту від незаконного звільнення;

18) забезпечення права працівників на участь в управлінні юридичною особою ? роботодавцем у порядку і на умовах, визначених законодавством, колективним договором, колективною угодою, статутомюридичної особи;

19) забезпечення судового захисту трудових прав, честі та гідності учасників трудових відносин;

20) здійснення нагляду і контролю за дотриманням трудового законодавства;

21) поєднання державного нагляду та контролю й громадського контролю за дотриманням суб’єктами трудових і колективних трудових правовідносин взятих на себе зобов’язань і законодавства про працю.

 

Стаття 5. Принципи застосування Трудового кодексу

 

1. Трудовий кодекс застосовується до трудових і пов’язаних з ними правовідносин працівників і роботодавців.

2. Норми цього Кодексу можуть застосовуватись для регулювання трудових правовідносин, що виникають за інших ніж трудовий договір підстав (військова, альтернативна (невійськова) служба, служба в органах внутрішніх справ, безпеки та інше) у випадках та межах визначених законами України.

3. При виникненні спору щодо суті трудових правовідносин, вони вважаються такими, що виникли за фактом допущення працівника до роботи чи/та укладення трудового договору, якщо роботодавець не доведе протилежного або, якщо за своїм характером такі правовідносини свідчать про їх іншу правову природу.

4. У разі укладення трудового договору з метою приховати іншу угоду застосовуються правила, що регулюють фактичні трудові правовідносини, які сторони передбачали насправді.

5. Під час визначення дійсного значення норми у разі можливості її неоднозначного тлумачення слід враховувати основні засади правового регулювання трудових правовідносин, визначені статтею 4 цього Кодексу, і роз’яснювану норму.

 

Стаття 6. Недопущення дискримінації у сфері трудових правовідносин та обмеження трудових прав

 

1. Дискримінація у сфері трудових правовідносин – це дії чи бездіяльність роботодавця або іншої уповноваженої ним особи, що виражає приниження чи зневагу, а також порушення трудових прав чи надання привілеїв на підставі віку, походження, сімейного стану, наявності сімейних обов’язків чи інвалідності, соціального й майнового стану, расової та національної приналежності, громадянства (крім випадків передбачених Законом), статі, сексуальної орієнтації, підозри чи факту наявності захворювання на ВІЛ/СНІД, політичних поглядів, віросповідання, членства у професійній спілці чи іншому об'єднанні громадян, роду і характеру занять, місця проживання (у тому числі наявності або відсутності реєстрації за місцем проживання), а також переслідування роботодавцем або іншою уповноваженою ним особою працівника, який подав скаргу про дискримінацію, що він зазнав чи зазнає.

2. б удь-яке пряме або непряме обмеження трудових прав при укладанні та зміні трудового договору, призупиненні та припиненні трудових правовідносин не допускається.

3. Умови нормативно – правових і локальних нормативних актів про працю, що містять дискримінаційні положення чи обмежують трудові права порівняно з вимогами Конституції України і цього Кодексу, вважаються недійсними.

4. Не вважаються дискримінаційними законодавчі обмеження мінімального віку прийняття на роботу та встановлення граничного віку роботи для окремих категорій працівників, винятки, обмеження чи надання переваг, установлені цим Кодексом, законами України чи нормативно – правовими актами про працю з огляду на вимоги, що ставляться до певних видів робіт, які можуть виконуватися тільки особами певної статі або, зумовлені необхідністю особливої турботи держави про осіб, які потребують посиленого соціального чи правового захисту (жінок під час вагітності та народження дитини, осіб з обмеженими фізичними можливостями, неповнолітніх, літніх людей та ін.).

5. Допускається встановлення статутами виробничих кооперативів, товариств (крім акціонерних товариств) та селянських (фермерських) господарств переваг для членів зазначених господарств, товариств і кооперативів при наданні роботи, переведенні на іншу роботу та звільненні з роботи.

6. Роботодавці або інші уповноважені ними особи, винні у порушенні вимог щодо недопущення дискримінації у сфері трудових правовідносин, несуть відповідальність згідно із законами України.

7. Особи, які вважають, що їх дискриміновано у трудових правовідносинах, чи обмежені їх трудові права мають право звернутися до суду з вимогою захисту своїх прав, у тому числі - відшкодування завданої їм матеріальної та моральної шкоди.

8. Доказ відсутності дискримінаційних мотивів у разі відмови у прийнятті на роботу, просуванні по службі чи здійсненні професійної кар’єри й у разі звільнення працівника покладається на роботодавця.

 

Стаття 7. Недопущення сексуальних домагань

 

1. Сексуальні домагання – це принизлива (образлива) поведінка сексуального характеру, словесна чи фізична, по відношенню до особи, щодо якої є трудові або такі, що передують трудовим, виробничі чи інші правовідносини підпорядкування.

2. Роботодавці або інші уповноважені ними особи зобов’язані присікти сексуальні домагання до працюючих та вживати заходи щодо їх недопущення.

3. Працівник, який зазнав чи зазнає по відношенню до себе сексуальних домагань може звернутися зі скаргою про це до свого роботодавця або іншої уповноваженої ним особи чи до професійної спілки і у державну інспекцію праці. Посадові особи і зазначені органи зобов’язані про кожен випадок надходження такої скарги інформувати компетентний орган влади визначений Кабінетом Міністрів України.

4. Особи, які зазнали чи зазнають по відношенню до себе сексуальних домагань під час пошуку роботи або під час роботи, мають право звернутися до суду з вимогою захисту своїх прав, у тому числі - відшкодування завданої їм матеріальної та моральної шкоди.

 

Стаття 8. Заборона примусової праці

 

1. Примусова праця забороняється.

2. Примусовою працею вважається робота, не передбачена трудовим договором виконання якої вимагається від працівника без його згоди чи під загрозою застосування насильства, шантажу чи іншого (наприклад, психологічного) впливу, в тому числі:

1) з метою підтримання трудової чи виробничої дисципліни;

2) як засіб мобілізації та використання праці працівників для потреб економічного розвитку;

3) як покарання працівника за участь у страйку, за політичні погляди чи ідеологічні та релігійні переконання;

4) як міра будь – якої дискримінації.

3. Не вважається примусовою працею військова чи альтернативна (невійськова) служба, а також робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів України про воєнний і надзвичайний стан.

 

Стаття 9. Терміни і строки

 

1. Термін – це момент у часі, із настанням якого пов'язуються юридичні наслідки.

2. Строк – це період у часі між терміном його початку й терміном спливу, з початком або спливом якого пов'язуються юридичні наслідки.

3. Терміни і строки можуть встановлюватись із застосуванням будь-яких одиниць часу, що звичайно, використовуються в Україні. Термін також може визначатися вказівкою на подію, яка обов’язково має відбутися.

 

Стаття 10. Установлення термінів

 

1. Термін може встановлюватись зазначенням або на дію чи подію, або на початок одиниці часу, що відраховується відповідно до існуючого порядку обчислення часу, або на момент спливу такої одиниці часу.

Якщо юридичні наслідки пов'язуються з дією чи подією, момент їх настання визначається з точністю, що відповідає суті відносин, щодо яких визначається цей момент.

Якщо юридичні наслідки наступають з моменту початку року, місяця, іншої одиниці часу, що містить в собі певну кількість днів, чи з моменту початку дня, вони вважаються такими, що наступили з нуля годин відповідного дня (першого дня місяця, року чи іншої одиниці часу, що містить у собі певну кількість днів).

Якщо юридичні наслідки наступають із певної години або хвилини, вони вважаються такими, що наступили зі спливом відповідної години або хвилини.

2. Термін може встановлюватись з посиланням на рік, місяць, іншу одиницю часу, що містить у собі певну кількість днів чи з посиланням на день, до початку яких (до яких) можуть наступити обставини або здійснюватись певні дії, що мають юридичне значення. В цьому разі юридичні наслідки наступають із нуля годин дня (першого дня відповідного року, місяця чи іншої одиниці часу, що містить певну кількість днів), до якого можуть наступати обставини чи здійснюватись певні дії.

3. Термін може встановлювати посилання на одиницю часу, зазначену в частині першої цієї статті, із спливом яких (по які) можуть наступати обставини або здійснюватись певні дії, що мають юридичне значення. В цьому разі юридичні наслідки наступають о 24 годині дня (останнього дня відповідного року, місяця чи іншої одиниці часу, що містить певну кількість днів), із спливом якого пов'язуються такі наслідки.

 

Стаття 11. Установлення та обчислення строків

 

1. Строк починається з наступного дня після календарної дати, якою визначено початок строку, якщо не передбачено обчислення строку з моменту у часі, що встановлюється більш точно. Строки тривалості трудових правовідносин, відпусток та інші подібні строки відраховуються від першого дня роботи (існування трудових правовідносин), відпустки тощо.

2. На виняток із норми частини 1 цієї статті строки, що встановлюються в календарних місяцях і роках, відраховуються відповідно з першого дня першого місяця строку або з першого місяця першого року строку.

3. До тривалості строку зараховується весь час від початку строку. Цим Кодексом і законами України можуть встановлюватись правила про те, що певні дні, чи певний час, який обчислюється іншими одиницями, до строку не зараховується. Законами України можуть встановлюватись випадки, коли до строків зараховуються лише певні періоди.

4. До строків звернення до органів із розгляду трудових спорів застосовуються правила цивільного законодавства про зупинення, переривання строків позовної давності.

5. Поновлення строків звернення до органів з розгляду трудових спорів здійснюється відповідно до положень цього Кодексу.

 

Стаття 12. Закінчення строку

 

1. Строк, що обчислюється роками, спливає у відповідні місяць і число останнього року строку.

2. До строку, визначеного півріччям або кварталом, застосовуються правила, що встановлені для строків, які обчислюються місяцями. При цьому відлік кварталів ведеться з початку року.

3. Строк, що обчислюється місяцями, спливає у відповідне число останнього місяця строку.

4. Строк, що визначається у півмісяця, розглядається як строк, який обчислюється днями, і вважається таким, що дорівнює п ? ятнадцяти дням.

5. Якщо закінчення строку, що обчислюється місяцями, припадає на такий місяць, у якому немає відповідного числа, то строк спливає в останній день цього місяця.

6. Строк, що обчислюється тижнями, спливає у відповідний день останнього тижня строку.

7. Якщо останній день строку припадає на неділю, святковий або неробочий день, що офіційно визнаний таким у місці подання заяви або вчинення певної дії, днем закінчення строку вважається найближчий за ним робочий день.

 

Стаття 13. Порядок учинення дій в останній день строку

 

1. Якщо строк установлено для вчинення будь-якої дії, вона може бути виконана до закінчення 24 години останнього дня строку. Проте, якщо ця дія має бути вчинена в установі, то строк спливає тоді, коли у цій установі за встановленими правилами припиняються відповідні операції.

2. Письмові заяви та повідомлення, що їх здали до установи зв'язку до закінчення 24 години останнього дня строку, вважаються такими, що здані своєчасно.

 

РОЗДІЛ 2. ЗАКОНОДАВСТВО ПРО ПРАЦЮ

 

Стаття 14. Законодавство про працю

 

Законодавство про працю складається з цього Кодексу, законів України та інших нормативно – правових нормативних актів про працю, що пройшли державну реєстрацію, і локальних нормативних актів про працю.

 

Стаття 15. Нормативно – правові акти про працю

 

До нормативно – правових актів про працю відносяться:

1)     Конституція України;

2)     Трудовий кодекс України;

3)     міжнародні договори та угоди про працю;

4)     закони України, які містять норми трудового права;

5)     укази Президента України, які містять норми трудового права;

6)     постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, які містять норми трудового права;

7)     накази спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у сфері праці та соціальної політики;

8)     рішення Верховної Ради Автономної Республіки Крим і накази інших органів виконавчої влади (крім органу, визначеного пунктом 7 цієї статті), прийняті в межах наданої їм компетенції та, погоджені спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері праці та соціальної політики;

9)     рішення Пленуму Верховного Суду України.

 

Стаття 16. Міжнародні договори та угоди про працю

 

Якщо міжнародним договором або угодою, в яких бере участь Україна, встановлено інші норми, ніж ті, що їх містить цей Кодекс, закон України, Указ Президента України чи інший нормативно – правовий акт про працю, то застосовуються норми міжнародного договору чи міжнародної угоди, крім випадків, коли законами, іншими нормативно-правовими актами України, колективними договорами та угодами, трудовими договорами для працівників встановлені більш сприятливі умови або більш високий рівень захисту їхніх прав.

 

Стаття 17. Норми про працю в законах України

 

1. У випадках, передбачених Конституцією України, цим Кодексом, міжнародним договором чи угодою про працю, законом України може бути встановлено норми про працю, що не суперечать цьому Кодексу.

2. Норми про працю, прийняті без дотримання вимог частини 1 цієї статті є недійсними.

 

Стаття 18. Норми про працю в Указах Президента України

 

1. У випадках, передбачених Конституцією України, цим Кодексом, законом України, міжнародним договором чи угодою про працю, Указом Президента України може бути встановлено норми про працю, що не суперечать цьому Кодексу.

2. Норми про працю, прийняті без дотримання вимог частини 1 цієї статті є недійсними.

 

Стаття 19. Норми про працю в постановах і розпорядженнях Кабінету Міністрів України

 

1. У випадках, передбачених Конституцією України, цим Кодексом, законом України, Указом Президента України, міжнародним договором чи угодою про працю, постановою чи розпорядженням Кабінету Міністрів України може бути встановлено норми про працю, що не суперечать цьому Кодексу.

2. Норми про працю, прийняті без дотримання вимог частини 1 цієї статті є недійсними.

 

Стаття 20. Норми про працю в наказах спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у сфері праці та соціальної політики

 

1. У випадках, передбачених Конституцією України, цим Кодексом, законом України, Указом Президента України, постановою чи розпорядженням Кабінету Міністрів України, міжнародним договором чи угодою про працю, наказом спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у сфері праці та соціальної політики може бути встановлено норми про працю, що не суперечать цьому Кодексу.

2. Норми про працю, прийняті без дотримання вимог частини 1 цієї статті є недійсними.

 

Стаття 21. Норми про працю в рішеннях Верховної Ради Автономної Республіки Крим і наказах органів виконавчої влади

 

1. У випадках, передбачених Конституцією України, цим Кодексом, законом України, Указом Президента України, рішенням Кабінету Міністрів України, наказом спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у сфері праці та соціальної політики, міжнародним договором чи угодою про працю рішенням Верховної Ради Автономної Республіки Крим і наказом центрального органу виконавчої влади за погодженням із спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері праці та соціальної політикиможе бути встановлено норми про працю, що не суперечать цьому Кодексу.

2. Норми про працю, прийняті без дотримання вимог частини 1 цієї статті є недійсними.

 

Стаття 22. Рішення Пленуму Верховного Суду України

 

Рішення Пленуму Верховного Суду України з питань застосування нормативно – правових актів про працю повинні відповідати змісту цих актів і є обов'язковими для суб'єктів, на яких поширюється їх чинність при розгляді індивідуальних і колективних трудових спорів.

 

Стаття 23. Локальні нормативні акти про працю

 

1. До локальних нормативних актів про працю відносяться:

1)     генеральна угода;

2)     галузева (міжгалузева) угода;

3)     територіальна угода;

4)     колективний договір;

5)     локальні нормативні акти, прийняті органом місцевого самоврядування;

6)     локальні нормативні акти, прийняті роботодавцем.

2. Локальні нормативні акти не можуть містити умови, що знижують рівень прав, гарантій та компенсацій для працівників, встановлений цим Кодексом й іншими нормативно – правовими актами про працю.

3. Локальні нормативні акти можуть регулювати обов’язки сторін трудових і пов’язаних з трудовими правовідносин лише в межах, визначених цим Кодексом і законами України.

 

Стаття 24. Локальні нормативні акти про працю, прийняті органом місцевого самоврядування

 

1. Орган місцевого самоврядування приймає локальні нормативні акти про працю у межах наданої йому цим Кодексом та іншими нормативно – правовими актами компетенції та можливостей місцевого бюджету з урахуванням норм локальних нормативних актів вищого рівня (пункти 1 – 3 частини 1 статті 23 цього Кодексу).

2. Локальні нормативні акти про працю, прийняті без дотримання вимог частини 1 цієї статті є недійсними.

 

Стаття 25. Локальні нормативні акти про працю, прийняті роботодавцем

 

1. Роботодавець приймає локальні нормативні акти про працю у межах наданої йому цим Кодексом та іншими нормативно – правовими актами компетенції та можливостей підприємства, установи, організації з урахуванням норм локальних нормативних актів вищого рівня (пункти 1 – 5 частини 1 статті 23 цього Кодексу).

2. Локальні нормативні акти про працю, прийняті без дотримання вимог частини 1 цієї статті є недійсними.

 

Стаття 26. Акти нормативно-технічного характеру

 

Державні стандарти, тарифно-кваліфікаційні довідники й інші акти нормативно-технічного характеру є обов'язковими для застосування до правовідносин, що регулюються законодавством про працю, за умови, якщо це передбачено нормативно – правовими актами про працю.

 

Стаття 27. Застосування та дія законодавства про працю

 

1. За наявності протиріч між нормою цього Кодексу та положеннями іншого закону України (крім Конституції України, міжнародного договору чи угоди, в яких бере участь Україна) чи нормативно – правового акту застосовується норма цього Кодексу.

2. Якщо закон України, прийнятий після набуття чинності цим Кодексом, суперечить цьому Кодексу, то в частині регулювання трудових правовідносин цей закон застосовується за умови внесення відповідних змін і доповнень у цей Кодекс.

3. Закон України, інший нормативно – правовий чи локальний нормативний акт про працю не має зворотної сили і застосовується до правовідносин, що виникли після введення його в дію.

4. Дія закону України, іншого нормативно – правового чи локального нормативного акта про працю поширюється на правовідносини, що виникли до введення його в дію, лише у випадках, прямо передбачених цим актом за умови, що це не звужує права сторін трудових правовідносин.

5. До правовідносин, що виникли до набуття чинності законом України, іншого нормативно – правового чи локального нормативного акту про працю такий закон або акт застосовуються лише стосовно прав й обов'язків, що виникли після набрання ним сили.

6. За наявності протиріч між нормами законодавства про працю застосовується норма більш вигідна для працівника.

7. У випадках відсутності норми законодавства про працю, до врегулювання трудових правовідносин, застосовуються норми Цивільного Кодексу за умови, що це не суперечить основним засадам правового регулювання трудових правовідносин, визначених статтею 4 цього Кодексу.

 

Стаття 28. Особливості застосування законодавства про працю

 

1. Трудові правовідносини, що виникають із членства в корпоративних підприємствах і організаціях (господарських товариствах, кооперативних, орендних й інших), регулюються в частині принципів і гарантій щодо умов праці, визначених законодавством про працю, а інші правовідносини - законодавством про діяльність відповідних юридичних осіб, їхніми статутами та положеннями.

У випадку відсутності у цьому законодавстві положень про діяльність зазначених юридичних осіб, а також відсутності у їхніх статутах і положеннях норм, безпосередньо регулюючих конкретні трудові правовідносини, що виникають із членства в них, застосовуються відповідні норми законодавства про працю.

2. Законодавство про працю (крім норм, що стосуються обов’язкового відпочинку, охорони і гігієни праці) не поширюється на самозайнятих осіб та осіб, які займаються приватною підприємницькою діяльністю без використання найманої праці.

 

Стаття 29. Порядок оприлюднення норм законодавства про працю

 

1. Усі норми про працю (за виключенням індивідуальних норм визначених трудовим договором) є публічними та підлягають оприлюдненню у порядку визначеному цим Кодексом та рішенням Кабінету Міністрів України.

2. Органи влади, місцевого самоврядування, сторони колективних договорів і угод, роботодавці забезпечують оприлюднення, безоплатний та вільний доступ до прийнятих ними відповідно до цього Кодексу нормативно-правових актів, локальних нормативних актів про працю та актів нормативно-технічного характеру.

3. Під час оприлюднення нових норм законодавства про працю одночасно мають бути оприлюднені також норми законодавства про працю, визначені документами вищого рівня, із яких вони витікають.

 

РОЗДІЛ 3. ПОВНОВАЖЕННЯ ДЕРЖАВНИХ ОРГАНІВ ТА ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ У СФЕРІ ТРУДОВИХ ТА ПОВ’ЯЗАНИХ ІЗ НИМИ ПРАВОВІДНОСИН

 

Стаття 30. Повноваження органів законодавчої влади у сфері регулювання трудових і пов’язаних із ними правовідносин

 

1. Держава встановлює єдині для всіх учасників трудових і пов’язаних з ними правовідносин норми використання праці найманих працівників із метою забезпечення достатніх гарантій трудових та соціальних прав.

2. До компетенції органів законодавчої влади зокрема належать:

1) визначення основних напрямів державної політики у сфері трудових та пов’язаних із ними правовідносин;

2) ухвалення законодавчих актів, спрямованих на регулювання трудових та пов’язаних із ними правовідносин;

3) установлення нормальної тривалості робочого часу;

4) визначення державних свят і святкових днів, робота у які не проводиться;

5) установлення мінімальної тривалості щорічної відпустки, як гарантії права на відпочинок;

6) регулювання розміру мінімальної заробітної плати працівників;

7) визначення норм загальнообов’язкового державного соціального страхування та недержавного пенсійного забезпечення;

8) визначення умов та підстав матеріальної відповідальності працівників і роботодавців;

9) установлення видів відповідальності працівників та порядку застосування до них дисциплінарних засобів впливу;

10) визначення порядку розгляду трудових спорів і колективних трудових спорів (конфліктів);

11) установлення особливостей правового регулювання трудових правовідносин окремих категорій працівників;

12) визначення додаткових гарантій і компенсацій окремим категоріям працівників за законодавче обмеження їх трудових прав.

 

Стаття 31. Повноваження органів державної виконавчої влади у сфері регулювання трудових і пов’язаних із ними правовідносин

 

1. Органи державної виконавчої влади покликані забезпечити неухильне дотримання усіма учасниками трудових і пов’язаних із ними правовідносин Конституції України, цього Кодексу, законів України та інших нормативно – правових і локальних нормативних актів про працю.

2. Для цього вони в межах своєї компетенції:

1) ухвалюють нормативно – правові акти, спрямовані на реалізацію та виконання цього Кодексу та законів України, в частині регулювання трудових відносин;

2) беруть участь у колективних переговорах, активно сприяють розвиткові соціального діалогу та виступають однією зі сторін колективно-договірних правовідносин;

3) утворюють та координують роботу спеціально уповноважених органів, що здійснюють державний нагляд і контроль за дотриманням законодавства про працю;

4) здійснюють державну політику у сфері оплати праці, охорони праці, використання та міграціі трудових ресурсів, зайнятості населення, загальнообов’язкового державного соціального страхування та недержавного пенсійного забезпечення;

5) визначають систему та порядок здійснення державної статистичної звітності про працю, охорону праці, зайнятість, трудову міграцію, охорону здоров’я, соціальне страхування та пенсійне забезпечення.

 

Стаття 32. Повноваження органів місцевого самоврядування у сфері регулювання трудових і пов’язаних із ними правовідносин

 

1. Органи місцевого самоврядування здійснюють свої повноваження у сфері регулювання трудових і пов’язаних з ними правовідносин у межах своєї компетенції та у відповідності з чинним законодавством.

2. Органи місцевого самоврядування можуть ухвалювати локальні нормативні акти, що містять норми трудового права, якщо існує потреба конкретизувати нормативно – правові та локальні нормативні акти про працю стосовно умов і можливостей відповідного регіону. При цьому рівень гарантій трудових прав, що встановлюються у таких актах не повинен бути нижчим ніж це визначено нормативно – правовими актами про працю.

 

Стаття 33. Повноваження Верховного Суду України у сфері регулювання трудових і пов’язаних із ними відносин

 

Верховний Суд України на основі узагальнення судової практики приймає рішення щодо врегулювання норм про працю, що не врегульовані Конституцією України, цим Кодексом і законами України.

 

РОЗДІЛ 4. ТРУДОВІ ПРАВОВІДНОСИНИ

 

Стаття 34. Ознаки трудових правовідносин

 

Ознаками трудових правовідносин є:

1) факт обумовленого місцем і часом виконання робіт (надання послуг) під наглядом роботодавця за обіцяну чи фактично сплачену винагороду, обіцяні чи надані привілеї, можливість використання засобів виробництва, матеріалів чи приміщень, що є власністю замовника таких робіт (послуг) чи перебувають у його оперативному управлінні;

2) замовник робіт (послуг) є юридичною чи фізичною особою, які за нормами законодавства про працю можуть виступати в якості роботодавця чи його уповноважених осіб;

3) виконавець замовлених робіт (послуг) є фізичною особою і виконує замовлені роботи (послуги) особисто.

 

Стаття 35. Трудові правовідносини

 

1. Трудовими є правовідносини, що мають ознаки трудових, визначені статтею 34 цього Кодексу, і, відповідно до яких, працівник виконує певну роботу на користь роботодавця незалежно від форми домовленості про це. За таких умов трудові правовідносини не виникають лише тоді, коли обов`язок виконання роботи прийняла на себе фізична особа, яка зареєстрована як суб`єкт підприємницької діяльності, у відповідності до такого свого спеціального правового статусу.

2. У разі виконання працівником роботи за дорученням роботодавця – фізичної особи строком до п’яти днів на місяць без укладення трудового договору трудові правовідносини виникають між ними в обсягах, що відповідають основному їх змісту (частина 1 статті 36 цього Кодексу). Число днів роботи працівника у одного роботодавця на таких умовах не може перевищувати двадцять днів на рік.

 

Стаття 36. Основний зміст трудових правовідносин

 

1. За трудовими правовідносинами роботодавець зобов'язаний надати працівникові роботу, погоджену сторонами (допустити працівника до роботи), створити належні безпечні умови праці та виплачувати винагороду (заробітну плату), а працівник зобов'язаний виконувати свої трудові обов’язки з дотриманням правил безпеки праці, визначеного режиму робочого часу та часу відпочинку.

За згодою працівника та роботодавця можуть встановлюватись й інші права та обов`язки передбачені цим Кодексом, що можуть бути відненсені ними до основного змісту трудових правовідносин.

2. передбачені цим Кодексом права і обов’язки є обов’язковими для врахування сторонами трудових правовідносин під час визначення основного змісту трудових правовідносин, крім випадку передбаченого частиною 2 статті 35 цього Кодексу.

 

Стаття 37. Трудові правовідносини членів виробничих кооперативів, товариств (крім акціонерних товариств) та селянських (фермерських) господарств

 

На трудові правовідносини членів виробничих кооперативів, товариств (крім акціонерних товариств) та селянських (фермерських) господарств поширюється законодавство про працю, якщо інше не встановлено спеціальними законами України або статутами таких підприємств (господарств) у межах, що допускаються цим Кодексом та зазначеними законами.

 

Стаття 38. Трудові правовідносини державних службовців , військовослужбовців і осіб, які проходять альтернативну (невійськову) службу та деяких інших осіб

 

1. Правовідносини державних службовців із відповідними державними органами щодо їх трудової діяльності (виконання ними службових обов`язків) є трудовими. На ці правовідносини поширюється законодавство про працю, якщо інше не встановлено законом України про державну службу.

Це положення поширюється на правовідносини з участю державних службовців, яким присвоюються спеціальні звання або ранги (на посадових осіб митних органів, державної податкової служби та інших).

2. Законодавство про працю поширюється на працівників воєнізованої гірничо - рятувальної служби, воєнізованої охорони, якщо інше не передбачено спеціальними законами України.

3. На правовідносини військовослужбовців усіх військових формувань, що створені відповідно до Конституції України, осіб начальницького та рядового складу органів Міністерства внутрішніх справ із приводу виконання ними службових обов'язків законодавство про працю поширюється у межах, передбачених відповідними спеціальними законами України.

4. На правовідносини з приводу проходження альтернативної служби трудове законодавство поширюється за винятками, передбаченими спеціальним законом України.

5. На правовідносини священнослужителів та осіб, що займають виборні посади в релігійних організаціях, з приводу виконання ними своїх функцій трудове законодавство поширюється, якщо це передбачено статутом або іншими внутрішніми встановленнями релігійної організації.

Трудові правовідносини інших осіб, які працюють у релігійних організаціях, регулюються законодавством про працю.

 

Стаття 39. Правовідносини щодо праці осіб , які відбувають покарання

 

1. Правовідносини щодо праці осіб, яким у порядку кримінального покарання чи адміністративного стягнення призначені виправні роботи, є трудовими. На них поширюється законодавство про працю за винятками, встановленими спеціальним законом України.

2. На правовідносини щодо праці осіб, що відбувають кримінальне покарання у вигляді позбавлення волі, законодавство про працю поширюється у межах, передбачених спеціальним законом України.

 

Стаття 40. Трудові та пов'язані з ними правовідносини громадян України, які працюють за межами України

 

1. Громадяни України мають право займатися трудовою діяльністю за кордоном у період перебування за кордоном, якщо це не суперечить законам України або законодавству країни перебування. На трудові правовідносини, що виникають при цьому, законодавство України про працю не поширюється.

2. Законодавство України про працю застосовується до трудових та пов'язаних з ними правовідносин, в рамках яких трудова діяльність здійснюється за межами України, у випадках:

1) роботи громадян України на умовах трудового договору з органами дипломатичної служби України за кордоном;

2) укладення громадянами України трудових договорів із роботодавцями - резидентами України з умовою про виконання роботи за кордоном, у тому числі, у їх відокремлених підрозділах за межами України чи, відповідно до договору між роботодавцями резидентом з нерезидентом України, якщо це не суперечить законодавству країни, на території якої виконується робота.

3. Положення цієї статті застосовуються, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

 

Стаття 41. Трудові та пов'язані з ними правовідносини громадян інших держав, які працюють на території України

 

1. Іноземні громадяни та особи без громадянства, які постійно та на законній підставі проживають на території України, мають право вступати у трудові та пов'язані з ними правовідносини на підставі та у порядку встановлених для громадян України. Таке право іноземним громадянам і особам без громадянства, якщо вони не мають законного та постійного місця проживання в Україні, може бути надане законами України. У інших випадках іноземні громадяни та особи без громадянства можуть вступати у трудові правовідносини за умови наявності дозволу, що видається територіальним органом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України.

2. На трудові та пов'язані з ними правовідносини громадян інших держав та осіб без громадянства, які працюють на території України, поширюється законодавство про працю України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, та законами України.

3. Законодавство про працю України не поширюється на трудові та пов'язані з ними правовідносини громадян інших держав та осіб без громадянства, які уклали трудові договори з дипломатичними представництвами інших держав, із представництвами міжнародних організацій в Україні, якщо інше не передбачено трудовим договором.

4. Законодавство про працю України не поширюється на трудові та пов'язані з ними правовідносини громадян інших держав та осіб без громадянства, які уклали трудові договори з роботодавцем – резидентом іншої держави з умовою про виконання роботи на території України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, або трудовим договором.

 

Стаття 42. Трудові та пов'язані з ними правовідносини громадян України, які працюють на території України, з іноземними роботодавцями

 

1. На трудові та пов'язані з ними правовідносини, що здійснюються на території України, громадян України із дипломатичними представництвами іноземних держав, представництвами міжнародних організацій в України, співробітниками засобів масової інформації, що засновані в інших країнах, представництвами іноземних юридичних осіб поширюється законодавство про працю України.

2. У разі, коли громадянин України виконує роботу в межах трудових правовідносин з іноземним роботодавцем – нерезидентом України без виїзду за межі України, якщо це можливо за характером роботи й умовами трудового договору, на трудові та пов'язані з ними правовідносини законодавство України про працю не поширюється. .

 

Стаття 43. Трудові та пов'язані з ними правовідносини членів екіпажів не військових морських, річкових і повітряних суден

 

На трудові та пов'язані з ними правовідносини членів екіпажів не військових морських, річкових і повітряних суден поширюється чинність законодавства про працю України, незалежно від порту чи місця знаходження судна.

 

РОЗДІЛ 5. ВИНИКНЕННЯ ТРУДОВИХ ПРАВОВІДНОСИН

 

Стаття 44. Підстави виникнення трудових правовідносин

 

1. Основною підставою виникнення трудових правовідносин є трудовий договір, що укладається між працівником і роботодавцем за нормами, встановленими у цьому Кодексі.

2. У визначених цим Кодексом і законами України випадках, в порядку передбаченому нормативно - правовими актами, статутами (положеннями) юридичних осіб, трудові правовідносини можуть виникати на підставі:

1) обрання на посаду;

2) конкурсного відбору на заміщення вакантної посади;

3) призначення чи затвердження на посаду;

4) направлення на роботу в рахунок установленої квоти (броні) або попередньо замовленого фахівця;

5) рішення суду про прийняття на роботу чи поновлення працівника;

6) фактичного допущення працівника до роботи з відома чи за дорученням роботодавця або його представника, незалежно від того, чи був трудовий договір оформлений належним чином.

3. За рішенням суду підставами для виникнення трудових правовідносин можуть бути визнані також ознаки трудових відносин, визначені цим Кодексом.

 

Стаття 45. Трудові правовідносини, що виникають на підставі обрання на посаду

 

Трудові правовідносини, що виникають на підставі обрання на посаду застосовуються за фактом такого обрання за умови, що обрання посадової особи визначено законом України, нормативно – правовими актами про працю, статутами чи положеннями юридичних осіб і передбачає виконання працівником відповідних трудових обов’язків за посадою.

 

Стаття 46. Трудові правовідносини, що виникають на підставі конкурсного відбору на заміщення вакантної посади

 

Трудові правовідносини на підставі конкурсного відбору на заміщення вакантної посади виникають за фактом укладення трудового договору з особою, яка пройшла такий відбір відповідно до існуючих вимог стосовно певних категорій працівників, проведення конкурсного відбору яких передбачено, як обов’язковий етап для заміщення вакантної посади (стаття 75 цього Кодексу).

 

Стаття 47. Трудові правовідносини, що виникають на підставі призначення чи затвердження на посаду

 

Трудові правовідносини на підставі призначення чи затвердження на посаду виникають за фактом такого призначення чи затвердження у випадку, якщо це передбачено законодавством про працю, статутами (положеннями) юридичних осіб.

 

Стаття 48. Трудові правовідносини, що виникають на підставі направлення на роботу в рахунок установленої квоти (броні) або попередньо замовленого фахівця

 

Трудові правовідносини на підставі направлення на роботу в рахунок установленої квоти (броні) або попередньо замовленого фахівця виникають за фактом укладення трудового договору з особою, направленою на роботу спеціально уповноваженим на це органом, відповідно до вимог цього Кодексу чи Закону України.

 

Стаття 49. Трудові правовідносини, що виникають на підставі рішення суду

 

1. Трудові правовідносини на підставі рішення суду виникають за фактом рішення суду, яким зобов’язано роботодавця прийняти на роботу чи поновити на роботі особу.

2. У разі покладення судом на роботодавця обов’язку прийняти працівника на роботу трудові правовідносини вважаються такими, що виникли з дати, зазначеної у рішенні суду.

 

Стаття 50. Трудові правовідносини, що виникають на підставі фактичного допущення працівника (особи) до роботи з відома чи за дорученням роботодавця

 

1. Трудові правовідносини на підставі фактичного допущення працівника (особи) до роботи з відома чи за дорученням роботодавця виникають за наявності такого факту у випадках, передбачених цим Кодексом, чи за наявності ознак трудових правовідносин, визначених статтею 34 цього Кодексу.

2. Трудові правовідносини виникають з дня початку працівником роботи за наказом (розпорядженням) чи з дозволу роботодавця. Дозволом роботодавця вважається дозвіл, наданий особою, яка уповноважена від його імені укладати трудові договори.

Трудові правовідносини виникають із встановленого у трудовому договорі дня початку роботи також у разі, якщо працівник не розпочав роботу у відповідний день у зв’язку з хворобою або іншими поважними причинами, визначеними сторонами трудового договору.

 

РОЗДІЛ 6. УЧАСНИКИ (СТОРОНИ) ТРУДОВИХ ТА ПОВ’ЯЗАНИХ ІЗ НИМИ ПРАВОВІДНОСИН, ЇХ ОСНОВНІ ПРАВА ТА ОБОВ’ЯЗКИ, гарантії ЇХ реалізації

 

Стаття 51. Сторони трудових правовідносин

 

1. Сторонами трудових правовідносин є працівник і роботодавець.

2. Повна трудова правоздатність і дієздатність працівника виникає при досягненні ним шістнадцяти років.Для окремих категорій працівників законом може бути встановлено вищий віковий ценз.

3. Юридична особа може бути роботодавцем незалежно від форми власності, галузевої належності, підпорядкування та інших ознак. Статус роботодавців мають всі державні органи, що є юридичними особами.

4. Повноваження роботодавців – юридичних осіб у трудових правовідносинах здійснюють уповноважені на те органи управління юридичної особи (керівники чи інші посадові особи) в порядку визначеному нормативно – правовими та локальними нормативними актами про працю, установчими документами (статутами, положеннями).

Право укладення трудових договорів від імені юридичної особи – роботодавця з усіма правовими наслідками передбаченими законодавством про працю, можуть мати керівники відокремлених підрозділів (філій) юридичних осіб, що розташовані поза межами місцезнаходження основної юридичної особи, якщо про це зазначено в статутних чи установчих документах, положеннях, якими регулюється правове становище основної юридичної особи.

5. адміністрацію підприємства, установи, організації складають посадові особи. Вони вправі у межах своєї компетенції давати обов’язкові для виконання доручення працівникам, які знаходяться в їхньому підпорядкуванні.

6. Керівник підприємства, установи, організації вправі у межах компетенції частину своїх повноважень у трудових правовідносинах делегувати фізичній чи юридичній особі.

7. Роботодавець - фізична особа, яка може вступати в трудові правовідносини незалежно від віку та наявності цивільно-правової дієздатності. Якщо фізична особа – роботодавець не володіє повною цивільною дієздатністю, юридичні дії від її імені в трудових правовідносинах і правовідносинах, що передують трудовим, здійснює представник, відповідно до положень цивільного законодавства.

 

Стаття 52. Учасники правовідносин, що пов’язані із трудовими

 

Крім працівників і роботодавців учасниками правовідносин, що пов’язані з трудовими можуть виступати:

1) професійні спілки (виборні органи первинної профспілкової організації чи профспілкові представники, уповноважені на представництво інтересів професійної спілки на підприємстві, в установі, організації, їх філіях чи відокремлених підрозділах згідно із статутом) та їх об’єднання, а у разі їх відсутності чи у разі не передачі їм працівниками функції представництва та захисту їх інтересів, - інші вільно обрані представники трудящих;

2) об’єднання роботодавців;

3) державні й громадські органи, уповноважені здійснювати нагляд і контроль за дотриманням законодавства про працю та охорону праці;

4) суди й інші органи, що здійснюють розгляд трудових спорів і колективних трудових спорів (конфліктів);

5) інші суб’єкти, які залучаються до участі у правовідносинах пов’язаних із трудовими.

 

Стаття 53. Основні права працівників

 

Відповідно до законодавства про працю працівники реалізують у правовідносинах, що регулюються законодавством про працю, наступні основні права:

1) право на працю, що він вільно обирає або на яку вільно погоджується, у тому числі право відмовитися від трудових правовідносин, що виникли;

2) право на рівні можливості та рівне ставлення до нього при вирішенні питання щодо працевлаштування, оплати за працю рівної цінності, професійного зростання або звільнення;

3)право на повагу до його гідності і честі,конфіденційність особистої інформації та їх захист;

4) право на продуктивну зайнятість та захист від безробіття, на професійну підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації;

5) право дітей і підлітків на особливий захист від фізичних та моральних ризиків, на які вони наражаються в зв ? язку з трудовими відносинами;

6) право працюючих жінок на особливий захист у випадку материнства;

7) право осіб із обмеженими фізичними можливостями та хворих на ВІЛ/СНІД на соціальну інтеграцію та трудову реабілітацію;

8) право трудящих - мігрантів на захист їх трудових і пов’язаних з ними правовідносин і допомогу їх захисту на території України відповідно до міжнародних договорів та національного законодавства України;

9) право осіб із сімейними обов'язками, які працюють або бажають працювати, робити це без дискримінації та по можливості таким чином, щоб їхні службові обов'язки не суперечили сімейним;

10) право вільнообраних представників трудящих на захист від дій, що завдають їм шкоди, і на створення належних умов для виконання ними своїх представнитцьких обов'язків;

11) право на належні та безпечні умови праці; включаючи право на отримання інформації щодо умов праці та вимог охорони праці на робочому місці, а також право на відмову від виконання роботи в умовах, що не відповідають вимогам охорони праці;

12) право на гідну заробітну плату за виконану роботу та своєчасну її виплату;

13) забезпечення мінімальних держаних гарантій і компенсацій, визначених цим Кодексом, нормативно – правовими й локальними нормативними актами про працю;

14) право на належні виробничо-побутові умови, пов’язані з виконанням працівником обов’язків за трудовим договором;

15) право на участь у загальнообов’язковому державному соціальному страхуванні та недержавному пенсійному забезпечені, що включає право працівника, а у випадках передбачених законом – членів його сім’ї, на отримання страхових виплат, відшкодувань, допомог, лікування та соціальні послуги у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, захворювання, інвалідності, втрати годувальника, безробіття, а також у старості;

16) право на відпочинок;

17) право на забезпечення роботодавцем умов трудового договору, включаючи право працівника вимагати від роботодавця дотримання ним своїх обов'язків за трудовим і колективним договором, законодавства про працю та охорону праці, у тому числі право працівників на здійснення контролю через своїх представників за дотриманням роботодавцем взятих на себе зобов’язань щодо працюючих та вимог законодавства про працю;

18) право на об’єднання в професійні спілки, з метою представництва й захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів;

19) право на ведення колективних переговорів особисто чи через своїх представників;

20) право на страйк, як крайній захід захисту своїх економічних і соціальних інтересів;

21) право на відшкодування шкоди, заподіяної його здоров’ю або майну у зв’язку з виконанням трудових обов’язків;

22) право на захист від незаконного звільнення;

23) право на захист своїх трудових прав, у тому числі в суді.

 

Стаття 54. Основні обов’язки працівників

 

Відповідно до законодавства про працю працівники несуть у правовідносинах, що регулюються законодавством про працю наступні основні обов'язки:

1) особисто виконувати роботу та покладені на нього трудові й суміщувальні функції за трудовим договором, встановлені завдання та норми праці;

2) виконувати інші свої зобов’язання за трудовим договором;

3) не розголошувати державну чи комерційну таємниці та іншу захищену законом інформацію.

4) дотримуватись виробничої дисципліни й вимог правил внутрішнього трудового розпорядку, правил охорони праці та техніки безпеки;

5) дбайливо ставитися до ввіреного майна;

6) негайно повідомляти роботодавця про наявність загрози для життя та здоров’я працівників чи інших осіб, збереження його майна.

 

Стаття 55. Основні права представників трудящих

 

1. Відповідно до законодавства про працю представники трудящих реалізують у правовідносинах, що регулюються законодавством про працю, наступні основні права:

1) право вести колективні переговори, укладати колективні договори і угоди та здійснювати контроль за їх виконанням;

2) право надавати пропозиції роботодавцю стосовно питань організації праці;

3) право бути стороною колективного трудового спору, очолювати страйк чи здійснювати будь – які інші законні заходи працівників;

4) право вносити пропозиції в органи влади і місцевого самоврядування;

5) право здійснювати громадський контроль за дотриманням законодавства про працю;

6) право захищати права працівників у разі реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) або зміни підпорядкованості підприємства, установи, організації чи зміни роботодавця, а також у разі ліквідації юридичної особи-роботодавця;

7) право отримувати інформацію від роботодавця щодо соціального та економічного стану та змін, що намічаються та можуть вплинути на стан працюючих;

8) право оскаржити до суду рішення, дії чи бездіяльність роботодавця та уповноважених ним осіб, що порушують права працюючих.

2. Суб’єкти, які представляють трудящих, виконують також інші дії, посередством яких здійснюється представництво інтересів трудящих за наявності трудових правовідносин і які відповідають законодавству. У випадку, коли компетенція представників трудящих не визначена законодавством, межі їх компетенції визначаються колективним договором, угодою.

 

Стаття 56. Основні права роботодавця

 

1. Відповідно до законодавства про працю роботодавець реалізує у правовідносинах, що регулюються законодавством про працю, наступні основні права:

1) право на професійний і кваліфікаційний добір працівників;

2) право на укладення трудових догорів із працівниками;

3) право вимагати від працівника належного виконання роботи, відповідно до умов трудового договору, додержання трудової дисципліни та правил охорони праці та техніки безпеки, дбайливого ставлення до ввіреного йому майна та здійснення контролю за цим;

4) право оцінювати якість (організувати оцінку якості) виконуваних чи виконаних робіт;

5) право на ведення колективних переговорів;

6) право на об’єднання у самоврядні організації з метою представництва й захисту своїх прав та інтересів;

7) право заохочувати працівників за добросовісну працю;

8) право застосовувати до працівників, винних у порушенні виробничої дисципліни та правил внутрішнього трудового розпорядку, заходи дисциплінарного впливу та матеріальної відповідальності; право на припинення трудових правовідносин з працівником;

9) право ухвалювати локальні правові акти.

2. У разі порушення представниками трудящих прав роботодавця, законодавства чи колективних договорів і угод роботодавець вправі звернутися до суду з вимогою про припинення діяльності, що порушує його права, законодавство чи колективні договори і угоди.

 

Стаття 57. Основні обов’язки роботодавця

 

Відповідно до законодавства про працю роботодавець несе у правовідносинах, що регулюються законодавством про працю, наступні основні обов'язки:

1) застосовувати справедливі (безпристрасні) критерії найму працівників;

2) шанувати особистість працівника, його честь і гідність;

3) дотримуватись норм законодавства про працю;

4) забезпечувати належні рівні умови праці та критерії оцінки її результатів;

5) своєчасно виплачувати працівникам заробітну плату та інші види винагород і компенсацій, що передбачені трудовим і колективним договором, нормативно – правовими й локальними нормативними актами про працю;

6) здійснювати загальнообов’язкове державне соціальне страхування та забезпечувати на умовах колективного договору сплату внесків на користь працівників, а у випадках передбачених законами України – і членів їх сімей, у недержавному пенсійному забезпеченні;

7) вживати відповідних заходів щодо попередження сексуального насильства по відношенню до працівників та попередження переслідування працівників, які подали скаргу про сексуальні домагання чи дискримінацію, яких вони зазнали чи зазнають;

8) створювати належні побутові умови працівникам, пов’язані з виконанням ними своїх обов’язків за трудовим договором;

9) забезпечувати працівників відповідними засобами колективного та індивідуального захисту, якщо це необхідно для належного виконання ними своїх трудових обов’язків;

10) інформувати працівника про перебіг строку у випадках, визначених цим Кодексом, протягом якого працівником має бути прийняте рішення стосовно трудових правовідносин і про можливі наслідки такого рішення;

11) надавати працівнику на його вимогу повну та достовірну інформацію стосовно його трудової діяльності, а також безоплатне надання працівникам копій документів, що містять персональні дані щодо них;

12) забезпечити проведення колективних переговорів та укладення колективного договору у порядку, визначеному цим Кодексом;

13) забезпечити умови передбачені законом України і колективним договором для здійснення представниками трудящих своїх повноважень на території підприємства, установи, організації;

14) надавати працівникам та їх представникам повну та достовірну інформацію, що необхідна для ведення колективних переговорів і контролю за виконанням колективного договору, угоди;

15) забезпечувати захист та конфіденційність персональних даних працівника в порядку, встановленому законодавством, а також у будь-який час на вимогу працівника ознайомлення його з персональними даними, вносити зміни до них у разі їх невідповідності фактичним обставинам;

16) сприяти участі працівників в управлінні юридичною особою - у порядку і на умовах, визначених законодавством, колективним договором (колективною угодою), статутом юридичної особи;

17) виконувати інші обов’язки, передбачені цим Кодексом, нормативно– правовими й локальними нормативними актами про працю та зобов’язання за колективним і трудовим договором.

 

Стаття 58. Правонаступництво у трудових правовідносинах

 

1. У разі реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) або зміни підпорядкованості підприємства, установи, організації чи зміни роботодавця трудові правовідносини продовжуються у порядку, визначеному статтею 148 цього Кодексу, а звільнення працівників при цьому може здійснюватись лише за наявності підстав, визначених цим Кодексом.

2. Правонаступництво в трудових правовідносинах наступає також у разі ліквідації юридичної особи-роботодавця і створення на її базі іншої юридичної особи, яка продовжує ту ж діяльність, що здійснювалась юридичною особою, яка ліквідована.

 

Стаття 59. Права й обов’язки учасників правовідносин, що пов’язані з трудовими

 

Права і обов’язки учасників правовідносин, що пов’язані з трудовими, визначаються цим Кодексом, генеральною, галузевими (міжгалузевими) та територіальними угодами, колективними договорами, якщо вони беруть у них участь, а також законами України, нормативно – правовими та локальними нормативними актами, статутами й положеннями, що регулюють їхній правовий статус.

 

Стаття 60. Захист прав сторін трудових правовідносин

 

1. На захист своїх порушених або оспорюваних прав сторони трудових правовідносин можуть пред ? явити матеріально-правові вимоги щодо:

1) визнання прав сторони, обов ? язків іншої сторони;

2) визнання прав або обов ? язків такими, що припинилися;

3) визнання трудового договору, іншої угоди, окремих їх умов дійсними чи недійсними;

4) визнання певних обставин такими, що потягли чи не потягли виникнення прав та обов ? язків;

5) примушення сторони до виконання обов ? язків в натурі;

6) відновлення стану, що існував до порушення права;

7) заборони здійснення певних дій;

8) відшкодування шкоди або стягнення грошових сум, передбачених законодавством про працю, у тому числі стягнення моральної шкоди;

9) зміни або припинення правовідносин.

2. На захист своїх прав сторони трудових правовідносин вправі пред ? явити також інші вимоги, що відповідають характеру порушення чи оспорювання суб ? єктивних прав та забезпечують їх захист.

3. Кожна із сторін трудового договору вправі звернутись до суду із заявою про тлумачення змісту трудового договору або окремих його умов.

 

 

Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.
Последние записи
Контакты
E-mail: blog@liga.net