Як "сировинне мислення" впливає на політиків, яких ми обираємо і рівень нашого життя

У дзеркалі влади.

За свідоцтвом істориків, Скіфія, що розташовувалася на землях сучасної України, продавала в «цивілізований світ» зерно, руду та рабів. Сьогодні, більше ніж дві тисячі років потому, Україна так само експортує переважно зерно и руду. Тільки трудові мігранти стали діставатися до Європи самотужки. 

Ця експортна стратегія, обрана ще нашими далекими предками, здається не надто виграшною. Жителі античного світу не вимірювали ВВП. Але це робимо ми, і можемо порівнювати себе з сусідами. Внутрішній валовий продукт України на душу населення складає менше 4 тисяч доларів. ВВП Туреччини – 9 тисяч, Польщі – майже 16, Німеччини – 46,5. Поруч з нами в рейтингу немає європейських держав. Лише Кабо Верде, Маршаллові острови, Шрі-Ланка й Есватіні. 

Чи є якесь пояснення чому країна, яка володіє непереборними конкурентними перевагами у вигляді землі, ресурсів та географічного розташування за тисячі років не змогла просунутися в світовому рейтингу добробуту далі рівня сировинного придатку? 

Месія не прийде 

Правильно поставлене запитання вже містить більшу частину відповіді. Досягти успіху Україні заважають не ворожі зовнішні сили, і не погана світова кон’юнктура, а сама «сировинність» нашого мислення. 

Ми – країна з низькою доданою вартістю. Здається Україна просто звикла сприймати себе додатком до: греко-римської ойкумени, Речі Посполитої, імперії Габсбургів чи Романових, Євросоюзу врешті решт. Але не звикла думати про себе, як про самодостатню сутність, яка спроможна зробити більш вагомий внесок у світ, ніж зерно, руда та низькооплачувана робоча сила. 

Розташовані на перетині цивілізацій, ми ніби погодилися з тим, що в нашій країні хазяйнує хтось інший. Погодилися настільки, що майже втратили здатність брати на себе відповідальність за власне життя. 

Українці 30 років чекають на прихід політичного месії, який принесе нам реформи, верховенство права, зарплати по 3 тисячі євро і заодно прибере сміття, яке ми залишили після себе на пікніку. Я сказав 30 років – хоча міг би сказати 300, і не помилився би. 

Щоразу обираючи нового президента ми віримо: ну, тепер заживемо! Але минає рік і стає очевидно, що месії не буде і цього разу. Як і зарплат в декілька тисяч євро. 

Правдива відповідь на те «чому так»? неприємна, як це часто буває з правдою. Українці не вірять в себе, свою країну і власні конкурентні переваги. А без такої віри немає бажання створювати довгострокові стратегії. Навіщо будувати завод на десятиліття, якщо завтра нас може не бути? За такої логіки дійсно краще продавати состави  з окатишами та насіння. 

Тому політики, яких ми обираємо і в яких щоразу розчаровуємося – це ми самі, носії «сировинного мислення», яких на короткий час винесли на вершини влади випадкові соціальні ліфти. Президенти, голови адміністрацій, депутати та міністри діють так, як діяла би більшість “пересічних українців”, опинившись на їхньому місці. 

Відтак нам потрібно переформулювати питання. З «чому погана влада?» у «наскільки хорошими можемо бути  ми самі?». Потрібно дізнатися  про власні історії успіху і повірити в свої можливості. 

Загальновідомий секрет успіху 

Я – «плиточник». Зовні кахлі можуть здавати простою справою. Але 1 працівник нашого заводу дає роботу ще приблизно 25 людям. Тому що плитка – продукт з великою кількістю технологічних процесів, їх близько 500. 

Кожний підприємець, який самостійно досяг успіху, знає, як перетворити Україну на процвітаючу європейську країну. Цей рецепт не становить таємниці: потрібно нарощувати додану вартість виробленої тут продукції. 

Одне речення розгортається в цілу стратегію. Адже щоб це зробити, необхідно збільшувати кількість технологічних процесів. Для цього потрібні нові заводи. А для них – кваліфіковані працівники. А такі працівники з’являться лише якщо є відповідна система освіти. 

Представники «сировинного мислення» скажуть: для цього у держави немає грошей! Але тут і не потрібні гроші держави. Треба лише не чіпати ФОПів років приблизно 10 – і вони самі виростуть в ТОВки й акціонерні товариства. Вони самі вибудують довкола себе необхідну їм інфраструктуру. Як на наших очах це відбулося в Туреччині та Польщі. 

Більше того, в нас і тут є конкурентні переваги у вигляді індустріальних майданчиків, освіти і досвіду, які досі “живуть” в людях. Знаю це добре, оскільки Харківський плитковий завод почав свою роботу у 1946 році, пройшов кризи і зміни економічних систем, і став одним із найбільших виробників Центрально-Східної Європи. 

Сьогодні 1200 українських підприємств створюють 80% ВВП країни. У Польщі їх 14 000. У Німеччині – 42 000. Звідси і різниця у добробуті між країнами. 

Месія, який вирішить за нас всі проблеми, не прийде. Але ми самі здатні сформувати запит на владу, яка буде в своїй програмі оперувати не абстракціями, а відсотками зростання ВВП. Для стратегічної лінії цього достатньо, тому що кожний відсоток перетворюється у конкретні дії, які потрібно зробити на операційному рівні; у підприємства, що будуть працювати на дану мету. 

І в цій стратегії не потрібно орієнтуватися на «оплески залу», тому що помилки є нормальним  явищем будь-якої роботи. Правильна довга стратегія сама вирівняє тактичні прорахунки. Треба лише її послідовно втілювати. 

Відомо, що люди діють максимально ефективно перед загрозою загибелі. Ми можемо чекати, коли загрози існуванню України набудуть виміру «змінюйся або помри». А тоді змінитися або зникнути. 

Але ми здатні також на інше: усвідомити необхідність і напрям змін - та  почати діяти прямо зараз.