Україна, Іран і Росія - на одному рівні корумпованості. Чому так?

Єдина справедлива форма відповідальності за порушення суддівської чи будь-якої іншої присяги – кримінальна.

Згідно зі щорічнимзвітом TransparencyInternational, в минулому році заіндексом сприйняття корупції Україна посіла 131-е місце (загалом в рейтингу 176країн). Таким чином, наша держава покращила свою позицію у порівняні зпопереднім роком всього на 2 пункти, набравши 29 балів зі 100 можливих. Цепоставило нас в один ряд з такими країнами, як Іран та Росія і не дозволилоподолати так званий бар’єр «національної ганьби», що становить 30 балів.

Очевидно, що найбільша проблема в цьому контексті – разючий контраст міжглибиною соціально-політичних зрушень в Україні, спричинених РеволюцієюГідності, та динамікою реальних змін, заради яких революція і здійснювалася.Масштаб потрясінь, що розпочались у 2014 році, виявився геть не співмірним змасштабом базових перетворень. Звичайно, це неабиякою мірою дискредитує самуреволюційну ідею, адже українське суспільство намагається вирватися з лабетРосії не для того, щоб опинитися з нею на одному рівні корумпованості.

Сьогодні в Україні залишається багато перешкод, які не дозволяють здійснитисерйозний антикорупційний стрибок. Це і зарегульованість економіки, івідсутність прогнозованого та сприятливого податкового законодавства, іроздутий та малоефективний бюрократичний апарат тощо. Всі згадані чинники  формують сприятливий корупційний фон, якийстимулює брати і давати хабарі. В тій чи іншій мірі подібні стимули є в кожномусуспільстві, однак найбільші труднощі з корупцією виникають там, де мотивотримати корупційну вигоду не врівноважується реальною загрозою санкцій,гарантованих державними правоохоронними інституціями. Іншими словами, якими бдосконалими не були правила гри, їх завжди порушуватимуть, якщо не працюватимемеханізм покарання.

Та річ у тім, що окіст української корупції – це система, котрауповноважена боротися з цим явищем. Звідси й складність нашої ситуації. Мичасто чуємо, що антикорупційна діяльність пробуксовує через інституційнуслабкість вітчизняного правосуддя, хоча насправді це далеко не так. Правосуддяв Україні – сильна, дієва і вкрай стійка корупційнасистема. Це надзвчайно ефективний інституційний механізм з великим знаком«мінус», зі своїми власними правилами гри, несумісними з верховенством права іпринципами справедливості. Тому в підсумку маємо анекдотичну ситуацію: щобукраїнський суд боровся з корупцією, треба дати йому хабара.

Відтак не дивно, що в нас майже ніхто, навіть спійманий «на гарячому», непотрапляє за ґрати, що суди ухвалюють рішення на користь мажорів-убивць,олігархів і всіх тих, хто має гроші, посади або зв’язки. І поки діятиме цяпаралельна, неформальна інституційна реальність, ситуацію не виправлять жоднізміни формальних інститутів – судова реформа, створення рад доброчесності,атестаційних комісій тощо. Як нічого не змінять люстрації і переатестації. Боєдина справедлива форма відповідальності за порушення суддівської чи будь-якоїіншої присяги – кримінальна. І щоб вона наставала реально, а не залишалася лишебуквою закону на папері, слід невідкладно зробити два кроки: 1) створитинезалежний антикорупційний суд із залученням міжнародних експертів в якостіспостерігачів і 2) розширити повноваження НАБУ, передусім надавши йогодетективам право на законне прослуховування в ході здійснення кримінальнихпроваджень. Ці, можливо, не такі глобальні, але цілком конкретні заходидозволять приступити до очищення влади у найбільш правильний спосіб – у спосібпритягнення до кримінальної відповідальності.