Приватизація-2018: новий закон, старі покупці

Приватизація українських державних об'єктів стала потужним важелем формування олігархату та закладанням фундаменту для створення бізнес-імперій Ахметова, Пінчука, Новинського, Коломойського та інших. Водночас бюджетні надходження від приватизації за 1992 - 2016 роки склали всього 65,9 млрд грн. Враховуючи те, що це кошти за 132 050 приватизованих об'єкти - м'яко кажучи небагато.

Пік максимальних грошових надходжень від приватизації припав на 2004-2005 рік - понад 30 260,4 млн грн. З початку неоголошеної війні зі сторони Росії приватизація різко призупинилась. Так, у 2014 році було здійснено продаж на 466,9 млн грн, у 2015 - на 151,5 млн грн, у 2016 - на 188,9 млн грн, станом на перше півріччя 2017 року - на 127,7 млн грн.

Оцінюючи цю негативну динаміку, не зрозумілі плани Кабміну щодо посилення приватизації у наступному році. Так у бюджеті-2018 закладені 22,5 млрд грн. Ця сума майже у 25 разів перевищує "наприватизовані" за останні 4 роки 935 млн грн.

Розпочати новий етап приватизації Уряд вирішив з оновлення законодавства. Ініційований проект Закону про приватизацію державного майна має ряд переваг. До них належить певне спрощення самої процедури приватизації. Заплановано скоротити кількість категорій, за якими класифікуються державні підприємства з 6 до 2 (об'єкти великої та малої приватизації). Слід зазначити, що Європа дотримувалась цієї простої класифікаційної системи ще з кінця 1980-х.

За положеннями законопроекту регулюватись процес теж буде легше: замість 7 Законів буде 1. Ще один позитивний момент - можливість залучення інвестиційних радників, які є фахівцями в цьому питанні і можуть неупереджено оцінити об'єкти.

Попри ці важливі норми, законопроект містить серйозні вади. Невизначеним залишається питання із землею, на якій знаходиться об'єкт приватизації. Адже ця земля не передається інвестору разом з об'єктом. Зараз країна стає свідком нового типу рейдерства - захоплення або перерозподілу земель. Маніпулюючи документами, користуючись недосконалістю системи Геокадастру, а інколи взагалі - підробляючи документи, залучаючи до цих схем місцевих чиновників, рейдери забирають землю у середніх фермерів по всій країні. Це означає, що немає жодної гарантії, що подібна ситуація не повториться з інвестором, який купить об'єкт, а потім з'ясується, що земля під об'єктом знаходиться в оренді на багато років вперед або у власності у іншій компанії з умовного 1991 року. Така невизначеність із землею, на якій знаходяться об'єкти приватизації, буде нездоланною перешкодою для будь-якого іноземного інвестора. Проте такий тип приватизації вигідний тим, хто має контроль або знаходиться у змові з виконавчою владою. Тож, нових прізвищ на інвестиційному ринку не додасться, власниками державних об'єктів стануть все ті ж відомі українські олігархи.

Можливу ставку Уряду на вітчизняний олігархат підтверджує і друга вада законопроекту - можливість необ'єктивної оцінки підприємства. У разі залучення потужного інвестиційного радника з міжнародним ім'ям проблема відпадає сама собою. Та Уряд залишає за собою право не залучати такого радника, оскільки норми законопроекту надають можливість такого залучення, але не зобов'язують його здійснювати.

Враховуючи те, що законопроект також дозволяє поетапно знижувати ціну на об'єкт за відсутності покупця (на 25, а згодом на 50%), при такому млявому купівельному попиті на українські державні об'єкти, вони можуть бути розпродані за ціною, що нижче ринкової, зацікавленим особам.

Також законопроект передбачає суттєве розширення переліку об'єктів, що підлягають приватизації. Відтепер об'єктами приватизації також стануть "об'єкти, які забезпечують соціальний розвиток, збереження духовних і культурних цінностей, майно НАНУ, непрофільні активи Міноборони, СБУ, правоохоронних органів, держслужби спецзв'язку та захисту інформації, прикордонної та кримінально-виконавчої служб". Уряд готує нову, і, можливо, останню хвилю великої приватизації, максимально стимулюючи цей процес через відповідний законопроект. Проте головне питання – чи не стане ця хвиля приватизації останньою та за українською традицією "приватизацією для своїх" – лишається відкритим.

Як залучити нових інвесторів та нові кошти для української приватизації? Аналіз іноземного досвіду показує, що держави використовували різні підходи до приватизації державного майна. Проте у багатьох країнах намагались залучити не тільки великі фінансово-промислові групи або міжнаціональні корпорації, а й трудові колективи та населення. За різними підрахунками на руках у українців знаходиться від 60 до 90 мільярдів доларів. Чому ж Уряд навіть на рівні проектування не думає, як залучити внутрішнього інвестора до процесу приватизації?

Один із показових позитивних прикладів - приватизація у Чехії. Приватизаційні купони підприємств за помірну ціну міг придбати будь-який повнолітній громадянин країни. До кінця 1994 року держава приватизувала майже 90% свого майна. Загальні надходження від малої та великої форми приватизації склали 81,5 млрд крон, третину з яких було отримано від прямого продажу акцій своїм громадянам.

На жаль, варіант урядового законопроекту не передбачає навіть самої ідеї такого механізму приватизації. А в той час новий прошарок власників як ніколи потрібен Україні.

В той же час не ефективними розпорядниками майна себе показали як держава, так і більшість наявних українських інвесторів-олігархів. Так, з приватизованих у 2002-2004 році 1399 підприємств економічно активними залишились тільки 692. При цьому їх економічні та фінансові показники значно погіршились у порівнянні з доприватизаційними. Ще у 2001 році вони давали прибуток, рівний 3497,2 млн грн (6,31% прибутку в сукупної економіці), а після приватизації показник впав до 1%.

Тож Уряд має сформувати на законодавчому рівні своє ставлення до умов приватизації у частині відповідальності інвесторів. Європейський досвід демонструє, що там державні підприємства продавались не за найвищою ціною, проте формувались певні інвестиційні зобов'язання до нових власників, зокрема збереження робочих місць, високий рівень зарплат, переобладнання виробництва, тощо. Таким чином, країни Європи не просто передали застарілі підприємства до приватних рук, а й модернізували їх ринковими засобами. Відтак вони приносять більше грошей, адже виробляють нову високоякісну продукцію. В Україні ж, коли олігархам дістаються об'єкти завдяки корупційним схемам, нові власники не обтяжені жодними зобов'язаннями щодо подальшої долі підприємств, які їм передає держава.

Законодавство, що регулює процес приватизації державного майна, безумовно треба змінювати. Але запропонований Урядом законопроект в тому вигляді, в якому він є зараз, не відповідає на фундаментальне питання: як залучили ефективного інвестора, який буде розвивати українські державні підприємства, а не приводити їх до занепаду, та як не перетворити процес приватизації в "приватизацію для своїх".

Окрім цього, треба усвідомлювати, що приватизація є вже фінальною ланкою у підході держави до державних активів. Задля ефективного проведення приватизації спершу потрібно чітко визначити, що має залишитись у власності держави, а що треба приватизувати. Особливо це стосується об'єктів, що забезпечують надання послуг людям (доступ до питної води, їжі, зв'язку, тощо) - критичної інфраструктури. Такі випадки, як відключення Ахметовим електроенергії у 2015 році демонструють, що наразі вони припустимі законодавством, це - нонсенс.

Кабмін та ФДМУ не мають на власний розсуд вирішувати, як приватизувати об'єкти великої приватизації та критичної інфраструктури, задля цього має бути впроваджена державна програма приватизації, узгоджена з ВРУ. Така програма має затвердити права на землю, що йде разом з об'єктом приватизації, обов'язкове залучення радників для оцінки об'єкта, єдину юрисдикцію для всіх спорів (а не обрану ФДМУ). Бенефіціар, який несе відповідальність за приватизований об'єкт, не має змінюватись протягом 15 років, і ні в якому разі не може бути представником РФ.

Ще один важливий момент - Закон повинен надавати можливість здійснювати громадам приватизацію об'єктів, що знаходяться у їх власності, а запропонований урядовий законопроект передбачає здійснювати приватизацію комунального майна на розсуд та за правилами, встановленими Фондом держмайна. Щоб запобігти рішенням "ручного режиму", реальний контроль над діями ФДМУ треба віддати Верховній Раді України. Потрібен новий Закон про регулювання роботи Фонду держмайна з чіткими нормами про призначення його Голови, про повноваження та функціонал. Без регуляції цих положень якісні зміни не відбудуться, адже саме Фонд державного майна визначає приватизаційні умови. Два Голови цього Фонду - Валентину Семенюк та Михайла Чечетова були вбиті через їх професійну діяльність. Ці трагічні факти ще раз підкреслюють масштаб значущості цієї посади та її фунціоналу.

Отже, приватизацію безумовно має бути проведено, а ця ідея має бути підтримана депутатами, але Уряд повинен впровадити відповідну законодавчу базу за логічними етапами, а не з кінця.