Міф про Путіна і нову Росію

Сьогодні прийнято вважати, що Володимир Путін реанімував свою державу і намагається відновити колишню могутність Росії у світі, яку колись мав СРСР. Його постать наділяють амплуа злого генія і меткого стратега, з яким всі неодмінно мають рахуватися. Критерієм такої слави виступає здатність без особливого клопоту відбирати території інших держав, ігнорувати будь-які норми і правила, а головне, жодним чином за все це не відповідати. Російська армія ще навіть не думала полишати окуповані території України, як військо Путіна вже дислокується неподалік Дамаску. Відтак, вкотре поспіль російський президент ніби показує всім свою перевагу чинити так, як йому подобається.

Тому складається враження, ніби нова Росія справді має невичерпні можливості для повернення колишньої ролі і стрімко актуалізує потенціал світової наддержави.

Насправді ж Путін не щасливий обранець долі, а відчайдушний неборак, і його нова Росія – не світовий лідер, а найменш впливова за кілька останніх століть імперія з центром в Москві. Скільки б хто не говорив про зміцнілу путінську Росію, достатньо звернутися до очевидних фактів, аби спростувати це.

Так, Москва дійсно контролює Придністров’я, але втратила контроль над всією Молдовою. Так, Путін позбавив Грузію Абхазії і Південної Осетії, але тепер не має влади над Тбілісі. Російська армія анексувала Крим та окупувала частину Донбасу, це доконаний факт. Та ще до початку минулого року Кремль урядував всією Україною з Києва! Наразі під його опікою залишився блокадний півострів і декілька зруйнованих районів на Сході України. Всього півтора роки тому Росія мала найбільш впливових союзників у Європі – Францію і Німеччину (які в 2008 році під час Бухарестського саміту закрили Україні двері в НАТО через «дружнє» прохання Москви). Сьогодні Берлін і Париж керують антиросійською політикою санкцій в ЄС. І навіть Китаю, з яким Путін від безвиході зав’язав показушну дружбу, Росія віддала декілька спірних територій на Далекому Сході (йдеться про о. Великий Уссурійський, о. Тарабаров та ще низку малих островів). Зараз, вочевидь, настав час прощатися і з Близьким Сходом, зокрема з сирійським диктатором Асадом, який довгий час гарантував захист російських геополітичних інтересів у даному регіоні.

Зі сказаного слідує, що в усіх останніх конфліктах і гібридних війнах Путін не наступає, а навпаки, відступаючи, намагається вхопити бодай по клаптику від колись «братніх» держав, опікуваних Москвою. Він втрачав і стрімко продовжує втрачати вплив не тільки в світі, але і в межах колишніх володінь Російської імперії та Радянського Союзу. Все, що йому під силу в цій незворотній ситуації - в істериці нескінченних війн хапатися за фантоми колишньої імперської величі. У таких умовах претензії на статус світової держави виглядають нікчемно. Натомість статус сучасної Росії - не наддержава, а країна-агресор і ізгой.