Авторські блоги та коментарі до них відображають виключно точку зору їхніх авторів. Редакція ЛІГА.net може не поділяти думку авторів блогів.

Подвиг сім'ї

Щасливо, здається, закінчилася одна, в якийсь час навіть, здалось би жахлива епопея близької мені по духу сім’ї. Навіть при всіх нинішніх видимих плюсах ситуації, я не хотів би називати того, яке вони носять прізвища. Можливо, коли вже зовсім стане зрозуміло, що життя для цих гарних людей вдалося, з їхнього дозволу я це зроблю.
А поки що скажу: знався я колись, ще в пору нашого бурхливого студентства, з двома рідними братами, які вельми тісно приятелювали зі мною. Старший – Володимир і молодший Михайло. Хлопці були агрономами. В один час навіть працювали головами колгоспів.
У молодшого, пана Михайла так вийшло, що одна з дочок вийшла заміж за німця. Зятю надто подобалась сім’я до котрої він втрапив і тому якось він купив їй велику квартиру… в Маріуполі. Раз чи два на років п’яток Мишко надзвонював мені. Казав, що на пенсії, шукає роботу, аби десь посторожувати, бо мало спить після років головівства, а здебільшого рибалить в Азовському морі. «Тепло, благодать», - кричав мені в трубку.
Старший із братів – Володимир пішов іншим шляхом. Поруч із його крупним населеним пунктом на очах старів, вимирав невеличкий хутірець. Мешкав там його друг по шкільній парті. Дружили хлопці так сердечно, що іноді ночували в рідні одного, а на завтра в іншого. Побратим одразу після школи подався в широкі морські світи. І ось якось зателефонував приятелю: «Можеш мене привітати – я капітан могутнього океанського лайнера… Пропоную тобі шикарну посаду – боцмана. Головної людини на кораблі… Побачиш весь світ…»
Що міг сказати Володимир у відповідь? Що він поки що голова колгоспу, що він у громаді Володимир Васильович, і, якщо често, то зовсім не бажає залишати людей з якими зжився, спрацювався? Але колгоспний лад уже зримо на очах усіх скручувався в зжовклий пізній осінній лист і ніяких перспектив подальшого хазяювання на колективній ниві не залишилося. Одне слово, котрогось благословенного дня на красені океанському лайнері десь у світах з’явився новий головний боцман – міцний, ладний, статний чоловік із справді хазяйським хистом. Такі безмежно ціняться в морському ділі. Прийшов на суховантаж раз і на десятиліття.
Щоб закінчити тут морську тему скажу: колишній капітан дальнього плавання давно став власником океанського лайнера. Він нині вельми багатий чоловік, мешкає у Лондоні. Його друг вийшов на пенсію, повернувся додому в своє рідне Поділля. Придбав хатинку у селі при залізниці, бо понад усе любить мандрувати. На авто також.
І тут у наше життя увірвалася війна.
У жахливу ситуацію потрапив пан Михайло з дружиною, двома дочкам у кожної з яких були й діти. Шестеро заручників орків. Зять-німець якраз виїхав до Німеччини і залишився начебто за бортом подій. Мишко до того ж остаточно зліг від хвороби, яка мучила його вже давно. Маріупольські медики приписали йому рак. Він ні встати сам, ні ходити не міг. Ескулапи казали: ось-ось йому кінець. А Михайло Васиольович знову відкривав очі і озивався хриплим голосом до всіх...
Я не буду описувати тут жахливі страждання, коли через кожних десять хвилин нові атаки московитських ракет і літаків з бомбуванням їхнього кварталу й будинку не припинялися ні на мить … місяцями. Іноді здавалося, що ординці полюють безпосередньо за ними. А дружина, діти, онуки знову і знову чіплялися в ліжко Михайла Васильовича і то несли його в підвал, то знову підіймали до квартири. І так безкінечно. Голодні, спраглі, страшенно вимучені і безрадісні вже до всього, що відбувається довкруги. Діти раз-по-раз запитували: «Дідусю! Ти іще живий?» «Живий, живий» - ледве шевелив він спаленими гарячкою пошерхлими губами.
Вирвалися...
Вмрвалися... (Фото з інтернету)
Вони всі декілька разів записувалися до гуманітарних конвоїв, які начебто так званим «зеленим» коридором мали вивезти їх за межі злощасного Маріуполя. Навіть до автобусів потрапляли. Але все закінчувалося багатогодиним сидінням в очікуванні дозволу на виїзд, перевірками документів. Завершувалися ті вахти однаково: грубою командою -- «Усім звільнити автобуси!» Це лише так сказати, а моїм друзям належало знову фактично нести на руках безпомічного батька і дідуся.
Одначе сонце свободи таки щасливого разу усміхнулося їм. Якось обнадійливий конвой таки рушив понад узбережжям Азовського моря. І вже пан Володимир мені, пригадую, казав: «Ніна з дітьми була в першому автобусі. Вони вже дісталися Бердянська. А ось автобус, де знаходився Михайло Васильович і обидві дочки орки заблокували. Здається, що серед степу широкого. Люди вирішили добиратися пішки. Дівчата тата просто поволоком тягнуть. Уяви, Сашку... Люди, хто може, допомагають, бо він же ж не маленький, далеко за сотню кілограмів живої ваги має. Ці муки, страждання просто не передати… Батька, знаю, дівчата не залишуть… І допомогти ж їм, зараза, ніяк не можна… Хоч сядь, та й плач…»
Він і справді, мені було чути на київському кінці нашого телефонного зв'язку...
Котрогось дня вся маріупольська шістка страждальців нарешті опинилася у Вінниці.
- У мене в Німеччині мешкає океанський друг, - розповідає пан Володимир. – Не раз запрошував переїхати до нього. Багатий чоловік, насамперед душею. Але я до запоморочення голови люблю свій рідний край, нашу ніжну подільську красу. Знав, що океанська дружба безсмертна. Тому не здивувався, коли тільки німецькому побратиму розповів про епопею Михайла, він просто вигукнув: «Давай їх усіх сюди. Я надам їм житло, кров. Усе влаштую по першому класу. Покладемо Михайла до клініки негайно…
До турбот по прийому сім’ї підключився і німецький зять Михайла. Страждальці через Раву-Руську вирвалися за кордон.
Останні новини з сім'ї моїх друзів такі.
Сімейство живе в ідеальних умовах. На кожну душу німецький уряд виділяє щомісяця по 400 євро.
Пані Ніна, колись неперевершено голосиста, щебетлива співачка в художній самодіяльності, тепер стиха, притаєно каже:
- У нас ще ніколи на столі не був такий достаток, слава Богу, бо продукти тут справді дешеві. Але головне, що повертається до життя наш батько. Обстеження у німецькій клініці показали, що ніякого раку в нього немає. Спільними зусиллями друга Володимира і нашого зятя вдалося нам відповідний отримати статус і відтепер всі лікування у нас в Німеччині безкоштовні. Це просто казка. Під бомбами, щохвилинними обстрілами ми навіть мріяти про таке не могли. Вирвавшись з московського пекла, ми точно таки потрапили до земного раю. Спасибі велике всім за допомогу…
Відправити:
Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишею і натисніть Ctrl+Enter.
Останні записи